— Будь ласка.

Ми пообідали в ресторані «Ботін», на другому поверсі. То один з найкращих ресторанів у світі. Ми їли смажене порося й пили «ріоха альта». Брет їла мало. Вона завжди їла мало. Я наївся донесхочу й випив три пляшки «ріоха альта».

— Як ти почуваєш себе, Джейку? — спитала Брет. — Господи! Як воно все в тобі вмістилося?

— Я почуваю себе чудово. Солодке замовляти?

— Боронь боже.

Брет курила.

— Ти любиш добре попоїсти, правда? — спитала вона.

— Люблю, — сказав я. — Я багато чого люблю.

А що саме ти любиш?

— О! — сказав я. — Я багато чого люблю. Солодке замовляти?

— Ти мене вже питав, — відповіла Брет.

— Так, — сказав я. — Питав. Давай вип'ємо ще пляшку «ріоха альта».

— Гарне вино.

— Ти його майже не пила, — сказав я.

— Пила. Ти просто не бачив.

— Давай візьмемо ще дві пляшки, — сказав я.

Принесли вино. Я відлив трошки в свій келих, потім налив Брет, потім наповнив свій келих. Ми цокнулися.

— Поїхали! — сказала Брет.

Я випив свій келих і ще раз наповнив його. Брет поклала руку на мою.

— Не впивайся, Джейку, — сказала вона. — Немає потреби.

— Звідки ти знаєш?

— Не треба, — сказала вона. — Все буде гаразд.

— А я й не впиваюся, — сказав я. — Я просто бавлюся винцем. Я люблю побавитися винцем.

— Не впивайся, — сказала вона. — Не впивайся, Джейку.

— Хочеш покататися? — сказав я. — Хочеш покататися по місту?

— Дуже, — сказала Брет. — Я ж іще не бачила Мадріда. Треба оглянути Мадрід.

— Я тільки доп'ю, — сказав я.

Ми спустилися вниз і через їдальню на першому поверсі вийшли на вулицю. Офіціант пішов по таксі. Було жарко й ясно. Вулиця впиралася в невеличку площу, де росли дерева й трава і де була стоянка таксі. Машина під'їхала, офіціант стояв на підніжку, тримаючись за борт. Я дав йому на чай, сказав водієві, куди їхати, й сів поряд з Брет. Машина рушила. Я відкинувся на спинку сидіння. Брет пригорнулася до мене. Ми сиділи, пригорнувшись одне до одного. Я обіймав її однією рукою, і вона сиділа, зручно прихилившись до мене. Було дуже жарко й ясно, й білі стіни будинків сліпили очі. Ми завернули на Гранвіа.

— Ох, Джейку, — сказала Брет, — мабуть, нам чудово жилося б разом!

Попереду кінний поліцейський у хакі регулював вуличний рух. Він підняв жезл. Водій різко загальмував, і Брет притисло до мене.

— Так, — сказав я. — Яка втішна думка, правда ж?

MEN WITHOUT WOMEN

1927

THE UNDEFEATED IN ANOTHER COUNTRY HILLS LIKE WHITE ELEPHANTS THE'KILLERS CHE TI DICE LA PATRIA? FIFTY GRAND A SIMPLE ENQUIRY TEN INDIANS A CANARY FOR ONE AN ALPINE IDYLL A PURCUIT RACE TODAY IS FRIDAY BANAL STORY NOW I LAY ME

Переклав Володимир Митрофанов

© Український переклад,

видавництво «Дніпро», 1974, 1979 pp.

Мануель Гарсіа піднявся сходами до контори дона Мігеля Ретани. Поставив на підлогу валізу й постукав у двері. Ніхто не озвався. Та Мануель, стоячи в коридорі, відчував, що в кімнаті хтось є. Відчував і крізь двері.

— Ретана! — покликав він і прислухався.

Ніхто не озивався.

«І все ж таки він там», — подумав Мануель.

— Ретана! — знову покликав він і постукав сильніш.

— Хто там? — почувся голос у конторі.

— Це я, Маноло, — відповів Мануель.

— Чого тобі? — спитав голос.

— Роботи, — відповів Мануель.

У дверях кілька разів клацнуло, і вони відчинилися. Мануель підняв валізу і ввійшов.

За столом у протилежному кінці кімнати сидів невеличкий на зріст чоловік. Просто над ним висіла бичача голова роботи мадрідського набивальника; стіни були прикрашені фотографіями в рамках та афішами корид.

Чоловічок сидів і дивився на Мануеля.

— А я думав, тебе вбито, — сказав він.

Мануель постукав по столу кісточками пальців. Ретана сидів і через стіл дивився на нього.

— Скільки корид ти відбув цього року? — спитав Ретана.

— Одну, — відказав Мануель.

— Тільки оту одну?

— Тільки оту.

— Я читав про неї в газетах, — сказав Ретана. Він відхилився на стільці й дивився на Мануеля.

Мануель позирнув на бичачу голову. Він уже не раз бачив її. І завжди розглядав з особливим зацікавленням, бо вона була причетна до його сім'ї. Десь років дев'ять тому цей бик убив його брата, якому пророкували велике майбутнє. Мануель добре пам'ятав той день. На дубовій дошці під бичачою головою була мідна табличка. Мануель не міг прочитати напису на ній, але гадав, що зроблено його на згадку про брата. Бо то був таки здібний хлопчина.

На табличці значилося: «Бик Маріпоса, від герцога Верагуа. Дев'ять разів поранений списом, заколов сім коней і вбив Антоніо Гарсіа, новільєро, 27 квітня 1909 року».

Ретана помітив, що Мануель дивиться на бичачу голову.

— А от на цю неділю герцог прислав мені таких, що скандалу не минути, — сказав він. — Геть усі слабкі на ноги. Що там кажуть про них у кав'ярні?

— Не знаю, — відповів Мануель. — Я оце тільки приїхав.

— Ай справді,— сказав Ретана. — Ти ж іще з валізою. — Він дивився на Мануеля, відхилившись назад за своїм великим столом. — Сідай, — запросив він. — Скинь капелюха.

Мануель сів. Коли він скинув капелюх, його обличчя враз перемінилося. Він був блідий, і колета, пришпилена спереду на тім'ї, щоб не стирчала з-під капелюха, надавала йому чудного вигляду.

— Ти дуже змарнів, — зауважив Ретана.

— Я щойно з лікарні,— сказав Мануель.

— Я чув, ніби тобі відтяли ногу.

— Ні,— відповів Мануель. — Обійшлося.

Ретана нахилився рад столом і посунув до Мануеля дерев'яну скриньку з сигаретами.

— Закурюй, — сказав він.

— Дякую.

Мануель закурив.

— Припалюйте, — мовив він, підносячи Ретані сірника.

— Ні,— махнув рукою Ретана. — Я не курю.

Він спостерігав, як Мануель курить.

— Чому ти не знайдеш собі якоїсь іншої роботи? — спитав він.

— Мені не треба іншої,— відказав Мануель. — Я матадор.

— Нема вже матадорів, — сказав Ретана.

— Я матадор, — повторив Мануель.

— Атож, у цій кімнаті.

Мануель засміявся.

Ретана сидів і мовчки дивився на нього.

— Можу дати тобі вихід увечері, якщо хочеш, — запропонував він.

— Коли? — спитав Мануель.

— Завтра.

— Не люблю когось заміняти, — сказав Мануель. Саме так усі вони й гинуть. Саме так загинув Сальвадор.

Він постукав кісточками по столу.

— Нічого іншого в мене немає,— сказав Ретана.

— Чом би вам не дати мені виходу наступного тижня? — спитав Мануель.

— Ти не збереш публіки, — відказав Ретана. — Їй давай тільки Літрі, Рубіто й Ля Toppe. Ото хлопці путящі.

— Люди прийдуть подивитися й на мене, — з надією сказав Мануель.

— Ні, не прийдуть. Вони вже й не пам'ятають, що такий був.

— Я маю що показати, — не відступався Мануель.

— Пропоную тобі вихід завтра ввечері,— сказав Ретана. — Можеш виступити після клоунади разом з молодим Ернандесом і вбити двох новільйо.

— Чиї новільйо? — спитав Мануель.

— Не знаю. Будь-які з тих, що є в загонах. Ті, яких ветеринари не допускають до денних корид.

— Не люблю заміняти інших, — знову сказав Мануель.

— Ну, то як знаєш, — сказав Ретана.

Він схилився над паперами. Його це більше не обходило. Співчуття, що на мить зринуло в ньому на згадку про давні дні, розвіялось. Він залюбки взяв би Мануеля замість Ларіти, бо це коштувало б дешевше. А втім, так само дешево він міг узяти й інших. Звісно, хотілося б допомогти йому. Та, зрештою, він дав Мануелеві нагоду. Тепер нехай сам вирішує.

— Скільки ви мені заплатите? — спитав Мануель. Він усе ще тішив себе думкою, що відмовиться. Але знав, що відмовитись не може.

— Двісті п'ятдесят песет, — сказав Ретана. Він думав дати п'ятсот, та з уст мимохіть вихопилося «двісті п'ятдесят».