— Вільяльті ви платите по сім тисяч, — сказав Мануель.

— Ти ж не Вільяльта, — відказав Ретана.

— Знаю, — сказав Мануель.

— Він збирає публіку, Маноло, — пояснив Ретана.

— Атож, — сказав Мануель. Він підвівся. — Дайте мені триста, Ретана.

— Гаразд, — погодився Ретана й витяг з шухляди аркуш паперу.

— А зараз дасте півсотні? — спитав Мануель.

— Авжеж, — відказав Ретана. Він дістав з гаманця банкноту в п'ятдесят песет і, розгорнувши, поклав на стіл.

Мануель узяв гроші й сховав у кишеню.

— А як квадрилья? — спитав він.

— Будуть хлопці, що постійно працюють у мене вечорами, — відповів Ретана. — Цілком пристойні.

— А пікадори? — спитав Мануель.

— З пікадорами гірше, — визнав Ретана.

— Мені хоч би одного доброго пікадора, — сказав Мануель.

— То найми собі,— відказав Ретана. — Іди й найми.

— Але ж не на ці самі гроші,— заперечив Мануель. — Де ж би то мені ще й платити квадрильї з шістдесяти дуро!

Ретана нічого не казав, тільки дивився на Мануеля через великий стіл.

— Ви ж знаєте, що мені потрібен один добрий пікадор, — наполягав Мануель.

Ретана нічого не казав, тільки дивився на Мануеля наче здалеку.

— Це не діло, — сказав Мануель.

Ретана й далі роздивлявся його, відхилившись на стільці, роздивлявся неначе ген здалеку.

— Пікадори в мене постійні,— сказав він.

— Знаю, — сказав Мануель. — Знаю я ваших постійних пікадорів.

Ретана й не усміхнувся. Мануель зрозумів, що розмову закінчено.

— Я хочу мати рівні шанси, ото й тільки, — розважливо сказав він. — Коли виходиш на арену, хочеться бути певним, що приборкаєш бика. А для цього потрібен лише добрий пікадор.

Та він говорив до людини, що вже не слухала його.

— Якщо ти потребуєш іще чогось, — мовив Ретана, — то подбай про те сам. Я даю тобі мою постійну квадрилью. А ти можеш привести своїх пікадорів скільки завгодно. Клоунада закінчується десь о пів на одинадцяту.

— Гаразд, — сказав Мануель. — Коли таке ваше слово…

— Саме таке, — підтвердив Ретана.

— Тоді до завтра, — сказав Мануель.

— Я там буду, — сказав Ретана.

Мануель узяв валізу і вийшов з кімнати.

— Причини двері! — гукнув йому навздогін Ретана.

Мануель озирнувся. Ретана вже схилився над столом і переглядав якісь папери. Мануель притиснув двері, аж поки клацнув замок.

Він спустився сходами і вийшов на гарячу, залиту сонцем вулицю. Надворі було дуже жарко, і яскраве сонячне проміння, відбиваючись від білих стін будинків, засліпило йому очі. Затіненим боком крутої вулиці він рушив до Пуерта-дель-Соль. Тінь була густа й прохолодна, неначе вода в струмку. Та коли він переходив поперечні вулиці, його враз огортала спекота. Серед людей, що траплялись йому назустріч, Мануель не бачив жодного знайомого.

Перед самою Пуерта-дель-Соль він завернув до кав'ярні.

У кав'ярні було тихо. За столиками під стіною сиділо кілька чоловік. Коло одного столика четверо грали в карти. Решта сиділи, спершись об стіну, й курили, а на столиках перед ними стояли порожні чашечки від кави та чарки. Мануель пройшов довгим залом до невеличкої кімнати в глибині. За столиком у кутку дрімав сидячи якийсь чоловік. Мануель сів до вільного столика.

Підійшов офіціант і спинився коло Мануеля.

— Суріто не бачили? — спитав його Мануель.

— Зранку заходив, — відповів офіціант. — Тепер буде не раніше п'ятої.

— Дайте мені кави з молоком і один коньяк, — сказав Мануель.

Офіціант приніс на підносі склянку для кави та чарку. В лівій руці він тримав пляшку коньяку. Плавним рухом поставив усе те на стіл, і хлопчик, що прийшов з ним, налив у склянку кави й молока із двох блискучих кавників з довгими дужками.

Мануель скинув капелюх, і офіціант помітив його кіску, зашпилену на тім'ї. Наливаючи коньяк у чарку, він підморгнув хлопчикові. Той з цікавістю подивився на бліде Мануелеве обличчя.

— Будете у нас виступати? — спитав офіціант, затикаючи пляшку.

— Так, — відповів Мануель. — Завтра.

Офіціант стояв, зіперши пляшку на стегно.

— У клоунаді? — спитав він.

Хлопчик соромливо відвів очі.

— Ні. В основній програмі.

— Я гадав, що мають виступати Чавес і Ернандес, — сказав офіціант.

— Ні. Я і ще один.

— Хто? Чавес чи Ернандес?

— Здається, Ернандес.

— А що з Чавесом?

— Поранений.

— Хто вам сказав?

— Ретана.

— Гей, Луї! — гукнув офіціант у сусідню кімнату. — Чавеса поранено.

Мануель зняв обгортку з кубиків цукру і вкинув їх у склянку. Розмішав і випив каву — солодка, гаряча, вона зігріла його порожній шлунок. Тоді вихилив коньяк.

— Налийте ще чарку, — сказав він офіціантові.

Офіціант відіткнув пляшку й налив йому повну чарку, вихлюпнувши чи не стільки ж на блюдечко. До столика підійшов ще один офіціант. Хлопчик уже пішов.

— Сильно поранено Чавеса? — спитав Мануеля другий офіціант.

— Не знаю, — відповів Мануель. — Ретана не казав.

— Де ж пак, великий йому клопіт! — озвався високий на зріст офіціант. Мануель досі його не бачив. Певно, він щойно підійшов.

— Тут у нас як Ретана за тебе, то й живеш, — сказав високий офіціант. — А як ні, то хоч руки на себе накладай.

— Що правда, то правда, — докинув офіціант, що підійшов раніше. — Щира правда.

— Звісно, що правда, — сказав високий офіціант. — Коли я вже що кажу про цього типа, то знаю.

— А згадайте, як він підніс Вільяльту, — сказав перший офіціант.

— Та й не тільки його, — сказав високий. — А Марсіаля Лаланду! А Насьйоналя!

— Твоя правда, друже, — підтакнув низенький офіціант.

Мануель дивився, як вони стоять і розмовляють біля його столика. Він уже вихилив і другу чарку. Офіціанти зовсім забули про нього. Він їх більше не цікавив.

— Ви тільки погляньте на тих верблюдів, — провадив далі високий офіціант. — Чи ви коли бачили отого Насьйоналя другого?

— Та бачив, чи не минулої неділі,— сказав перший офіціант.

— Чистісінька жирафа, — докинув низенький.

— А я що казав? — не вгавав високий. — То все Ретанині хлопці.

— Налийте-но мені ще одну, — обізвався Мануель. Поки вони розмовляли, він перелив у чарку і випив той коньяк, що його офіціант вихлюпнув на блюдечко.

Перший офіціант машинально наповнив його чарку, і всі троє, не припиняючи розмови, вийшли з кімнати.

Чоловік у протилежному кутку все ще спав, тихенько хропучи; голова його впиралася в стіну.

Мануель випив коньяк. Його теж почало хилити на сон. Виходити на вулицю було надто жарко. Та й нічого йому робити в місті. Треба побачитись із Суріто. А поки він прийде, можна й покуняти. Мануель штовхнув ногою валізу під столом, щоб упевнитись, що вона ще там. Мабуть, краще поставити її під стілець, до стіни. Він нагнувся і пересунув валізу. Тоді схилився на стіл і заснув.

Коли Мануель прокинувся, за столиком навпроти нього хтось сидів. То був опасистий чолов'яга з грубим, смаглявим, наче в індіанця, обличчям. Він сидів там уже довгенько. Зайшовши до кав'ярні, він помахом руки зупинив офіціанта, що хотів був підійти до нього, і взявся читати газету, вряди-годи позираючи на Мануеля, що спав собі, поклавши голову на стіл. Читав він на превелику силу, за кожним словом ворушачи губами. А коли стомлювався, переводив погляд на Мануеля. Сидів він обважніло, насунувши на чоло крислатий чорний капелюх.

Мануель підвівся й поглянув на нього.

— Здоров, Суріто, — сказав він.

— Здоров, хлопче, — озвався опасистий чолов'яга.

— Я спав… — Мануель потер кулаком чоло.

— Я так і думав, що ти спиш.

— Ну, як воно життя?

— Нівроку. А в тебе як?

— Та не дуже.

Обидва помовчали. Пікадор Суріто дивився на Мануелеве бліде обличчя. Мануель дивився на величезні пікадорові руки, що згортали газету, перше ніж сховати її в кишеню.

— Я маю до тебе прохання, Маносе, — сказав Мануель.

Маносдурос — Тверді Руки — було прізвисько Суріто. Щоразу, коли він чув його, то мимоволі згадував про свої ручиська. От і тепер зніяковіло поклав їх на стіл перед собою.