— Я затрималася, любий, — сказала вона. — Було багато роботи. Ну, як ти тут?

Я розповів їй про газети і про відпустку.

— От і добре, — сказала вона. — Куди ти думаєш поїхати?

— Нікуди. Я залишуся тут.

— Дурниці. Ти тільки придумай куди, і я поїду з тобою.

— Як же ти це влаштуєш?

— Не знаю. Але влаштую.

— Ти справжнє золото.

— Ой ні. Просто життя не таке вже й складне, коли тобі нема чого втрачати.

— Що ти маєш на думці?

— Нічого. Оце тільки подумала, якими нікчемними здаються тепер ті перепони, що колись так багато важили.

— І все ж, я гадаю, тобі не так легко буде вирватись.

— Пусте, любий. Якщо не буде іншої ради, просто поїду, та й годі. Але до цього не дійде.

— Куди ж ми поїдемо?

— Мені байдуже. Аби тільки там не було знайомих.

— Тобі справді байдуже, куди їхати?

— Так. Куди завгодно.

Її щось видимо гнітило й зв'язувало,

— Що з тобою, Кетрін?

— Нічого. Зі мною нічого.

— Неправда.

— Правда, нічого.

— Я ж бачу. Скажи, люба. Мені ти можеш сказати.

— Ні-ні, нічого.

— Скажи.

— Не хочу. Боюся тебе засмутити чи стривожити.

— Та ні, не бійся.

— Ти певен, що ні? Мене воно не тривожить, я боюся за тебе.

— Коли тебе не тривожить, то не стривожить і мене.

— Я не хочу цього казати.

— Скажи.

— Я повинна сказати?

— Так.

— У мене буде дитина, любий. Скоро вже три місяці. Тебе, це не тривожить, ні? Ну прошу тебе, дуже прошу, не треба. Тобі нема чого тривожитись.

— Гаразд, не буду.

— Справді не будеш?

— Справді.

— Я робила все, що могла. Все пробувала, і все марно.

— Я не тривожуся.

— Нічого не вдієш, любий, та мене воно й не тривожить, — І тобі нема чого тривожитись і засмучуватись.

— Я тривожуся тільки за тебе.

— Оце маєш! За мене зовсім нема, чого тривожитись. Усі жінки народжують дітей, відколи світ стоїть. У всіх є діти. Це ж найприродніша річ.

— Ти в мене справді золото.

— Та ні ж бо. Ти просто не переймайся цим, любий. Я не завдам тобі зайвих турбот, ось побачиш. Сьогодні я стурбувала тебе, я знаю. Але ж до сьогодні я була хороша дівчинка, правда? Ти ж і не здогадувався, скажи?

— Ні.

— От і далі так буде. Тобі просто нема чого тривожитись. Я ж бачу, ти таки стривожився. Заспокойся. Зараз же заспокойся. Чи не хочеш випити, любий? Я знаю, коли ти вип'єш, то завжди веселішаєш.

— Не хочу. Мені й так весело. А ти в мене справжнє золото.

— Ой ні, ні. Але якщо ти надумаєш, куди їхати, я зроблю все, щоб ми поїхали разом. У жовтні ще має бути дуже гарно. Ми чудово проведемо твою відпустку, любий, а коли ти повернешся на фронт, я щодня тобі писатиму.

— А де ти будеш?

— Не знаю ще. Але десь у найліпшому місці. Я про все те подбаю.

На якийсь час ми затихли й сиділи мовчки. Кетрін сиділа на ліжку, і я дивився на неї, але ми не дотикались одне до одного. Нас раптом щось роз’єднало, як ото буває, коли до кімнати заходить хтось чужий і людям стає ніяково. Вона простягла руку й узяла мою.

— Ти не сердишся на мене, любий?

— Ні.

— І не почуваєш себе так, ніби тебе заманили у пастку?

— Можливо, трохи. Але не ти.

— Я й не мала на думці себе. Не вигадуй дурниць. Я хотіла сказати взагалі у пастку.

— Біологія — то така річ, що завжди почуваєшся наче в пастці.

Вона враз віддалилася від мене, хоча не зрушила з місця й не забрала руки.

— Завжди… Страшне слово.

— Пробач.

— Ет, чого там. Але розумієш, у мене ніколи не було дитини, і я навіть нікого ніколи не кохала. Я так старалася бути такою, як ти хотів, а тепер ти кажеш «завжди»!

— Я ладен відтяти собі язика, — мовив я.

— Ой любий! — Вона повернулася звідти, де перебувала перед цим. — Не зважай ти на мене. — Тепер ми знов були разом, і ота ніяковість минула. — Ми ж з тобою одна душа, і нам просто не можна отак ловити одне одного на слові.

— То й не будемо.

— А скільки людей таке роблять. Кохають одне одного, а проте чіпляються до якогось слова, сваряться, а тоді раптом відчувають, що вони вже не одна душа.

— Ми не будемо сваритись.

— Нам не можна сваритись. Бо нас тільки двоє в цілому світі, серед чужих людей. Якщо між нами щось западе — нам кінець, вони здолають нас.

— Не здолають, — сказав я. — Он яка ти в мене хоробра. А хоробрим нічого не діється.

— Але ж і вони вмирають.

— Тільки раз.

— Не знаю. Хто це сказав?

— Що в боягуза тисяча смертей, а в хороброго лиш одна?

— Так. Хто це сказав?

— Не знаю.

— Мабуть, він сам був боягуз, — сказала вона. — Він добре знав боягузів, а хоробрих зовсім не знав. Хоробра людина, якщо вона розумна, переживе, може, й дві тисячі смертей. Просто вона про них не говорить.

— Не знаю. Важко зазирнути в душу хоробрій людині.

— Авжеж. Тим-то вона й хоробра,

— Ти так добре на цьому знаєшся.

— Твоя правда, любий. Так воно і є.

— І сама хоробра.

— Ні,—сказала вона. — Але хотіла б бути хороброю.

— Я теж не хоробрий, — сказав я. — Добре знаю, чого я вартий. Мав час дізнатися. Я наче той гравець, який вибиває двісті тридцять і знає, що це його межа.

— А що то за гравець, який вибиває двісті тридцять? Здається, страх як багато.

Зовсім ні. Дуже пересічний бейсболіст, що грає в нападі.

— Але ж таки в нападі,— підкусила вона мене.

— Мабуть, ми одне одного варті,— сказав я. — Але все-таки ти хоробра.

— Ні. Та сподіваюсь, що буду хоробра.

— Ми обоє хоробрі,— сказав я. — Я страшенно хоробрий під чаркою.

— Ми з тобою великі люди, — сказала Кетрін. Тоді пішла до шафи й принесла мені коньяк і склянку. — Випий, любий. Ти сьогодні такий хороший.

— Та наче й не хочеться.

— Дарма, випий.

— Ну гаразд. — Я налив чайну склянку на третину й вихилив одним духом.

— Чудово, — сказала вона. — Я знаю, коньяк п’ють герої. Але не треба надмірностей.

— Де ми житимем після війни?

— Мабуть, у богадільні,— відказала вона. — Перші три роки я, мов дитина, чекала, що війна скінчиться на різдво. А тепер загадую хіба що на той час, коли наш син стане адміралом,

— А може, він буде генералом.

— Якщо це столітня війна, він матиме час вислужитись і на флоті, і в армії.

— А ти не хочеш випити?

— Ні. Тебе, любий, вино завжди веселить, а в мене, від нього тільки в голові паморочиться.

— Ти ніколи не пила коньяку?

— Ні, любий. Я в тебе старомодна дружина.

Я підняв з підлоги пляшку й налив собі ще.

— Піду я, мабуть, погляну, як там твої співвітчизники, — сказала Кетрін. — А ти, поки мене не буде, можеш почитати газети.

— Тобі конче треба йти?

— Як не тепер, то потім.

— Ну гаразд. Іди тепер.

— Я скоро повернуся.

— А я тим часом дочитаю газети, — сказав я.

Тієї ночі похолодніло, а зранку пішов дощ. Коли я повертався з Головного госпіталю, дощ усе лив, і я змок до рубця. У моїй палаті нагорі я чув, як та злива періщила об балкон, а пориви вітру кидали її в шибу скляних дверей.

Я перевдягнувся і випив коньяку, але він мав якийсь неприємний присмак. Уночі мене млоїло, а вранці після сніданку занудило.

— Жодного сумніву, — сказав наш госпітальний лікар. — Погляньте, міс, які в нього очні білки.

Міс Гейдж поглянула. Мені дали дзеркало, і я поглянув теж. Білки моїх очей були жовті — я захворів на жовтяницю. Два тижні я пролежав у ліжку. Через те ми й не поїхали разом у відпустку. Ми збирались поїхати в Палланцу, на озеро Маджоре. Там дуже гарно восени, коли жовкне листя. Можна ходити на прогулянку, а в озері ловити з берега форель. Поїхати туди було б краще, ніж у Стрезу, бо в Палланці не так багато людей. До Стрези надто легко дістатися з Мілана, і там завжди натрапиш на знайомих. У Палланці є мальовниче село, а весловим човном можна попливти на острови, де живуть рибалки, і на найбільшому з тих островів є ресторан. Та ми нікуди не поїхали.