— Учора ввечері я говорила з батьком, Гарольде, — сказала вона. — Він не проти того, щоб ти вечорами їздив десь його машиною.

— Що? — перепитав Кребз, ще не зовсім прокинувшись. — Щоб я їздив машиною? Он як?

— Так. Батько вже давно вважає, що ввечері ти можеш брати машину, коли захочеш, але поговорили про це ми тільки вчора.

— Б'юсь об заклад, що це ти його вмовила.

— Ні. Батько сам завів про це розмову.

— Де ж пак! Я певен, що це твоя робота. — Кребз сів на ліжку.

— Ти зійдеш снідати, Гарольде? — спитала мати.

— Зараз, тільки одягнуся, — відказав Кребз.

Мати вийшла з кімнати, і поки він умивався, голився й одягався перед тим, як піти снідати, йому було чути, як унизу щось смажиться. Коли він сів снідати, сестра принесла до їдальні пошту.

— Привіт, Гар, — мовила вона. — Ну ти ж і сонько. І навіщо ти взагалі встаєш?

Кребз подивився на сестру. Він любив її. То була його пестунка.

— Газета є? — спитав він.

Вона подала йому «Канзас-Сіті стар», і, знявши бандероль, він розгорнув газету на спортивній сторінці. Тоді перегнув її впоперек і притулив до карафи з водою, а внизу приставив до неї тарілку з вівсянкою, щоб читати за сніданком.

— Гарольде, — сказала мати, стоячи в дверях кухні,— Гарольде, будь ласка, не помни газету. Батько не буде читати зім'яту.

— Не помну, — мовив Кребз.

Сестра підсіла до столу й дивилась, як він читає.

— Сьогодні після обіду ми граємо на шкільному подвір'ї,— сказала вона. — Я гратиму на подачі.

— Добре, — мовив Кребз. — Як рука, міцна?

— Я подаю краще, ніж багато хто з хлопців. І всім кажу, що це ти мене навчив. У інших дівчат куди гірше виходить.

— Он як? — мовив Кребз.

— Я кажу всім, що ти мій кавалер. Ти ж таки мій кавалер, правда, Гар?

— Аякже.

— Хіба брат не може бути кавалером сестри тільки тому, що він їй брат?

— Не знаю.

— Неправда, знаєш. Хіба ти не міг би бути моїм кавалером, якби я була доросліша і ти сам цього хотів?

— Звісно, що міг би. Ти й так моя любка.

— Справді?

— Аякже.

— Ти мене любиш?

— Еге ж.

— І завжди любитимеш?

— Ну звісно.

— А прийдеш подивитись, як я гратиму?

— Можливо.

— Ні, Гар, ти не любиш мене. Якби любив, то сам захотів би піти подивитись.

З кухні зайшла Кребзова мати. Вона несла тарілку з яєчнею та підсмаженим беконом і тарілку з гречаними млинцями.

— Біжи погуляй, Гелен, — сказала вона. — Мені треба поговорити з Гарольдом.

Вона поставила перед ним яєчню та бекон і принесла глечик кленової патоки до млинців. Тоді сіла біля столу навпроти Кребза.

— Чи не відклав би ти на хвилину газету, Гарольде? — мовила вона.

Кребз згорнув газету.

— Ти вже надумав, що робити далі, Гарольде? — спитала мати, знімаючи окуляри.

— Ні,— відказав Кребз.

— Чи не час уже й подумати? — Мати сказала це не як докір. Вона була видимо стурбована.

— Я ще не думав, — мовив Кребз.

— Бог велів усім людям працювати, — сказала мати. — У царстві божому не може бути нероб.

— Я ще не в царстві божому, — заперечив Кребз.

— Усі ми в царстві божому.

Кребз відчув збентеження і, як завжди в таких випадках, розізлився.

— Я весь час так тривожилася за тебе, Гарольде, — провадила мати. — Я знаю, скільки було перед тобою всіляких спокус. І знаю, які слабкі чоловіки. Я пам'ятаю, що розказував нам твій дідусь, а мій батько, про громадянську війну. Отож я молилася за тебе. І тепер молюся, Гарольде, цілими днями.

Кребз дивився, як на тарілці застигає розтоплене сало.

— Батько теж тривожиться, — говорила далі мати. — Він боїться, що ти втратив честолюбство, що не маєш у житті певної мети. Онде Чарлі Сіммонз — він твій одноліток, а вже має добру роботу й збирається одружитись. Усі хлопці якось влаштовуються, чогось прагнуть, і видно вже, що такими, як Чарлі Сіммонз, скоро зможе пишатися все наше місто.

Кребз мовчав.

— Не дивися так на мене, Гарольде, — сказала мати. — Ти ж знаєш, ми любимо тебе, і я кажу це для твого ж добра. Батько аж ніяк не хоче обмежувати твоєї свободи. Він вважає, що треба дозволити тобі їздити машиною. Якщо ти захочеш покатати котрусь із пристойних дівчат, ми будемо тільки раді. Ми не проти того, щоб ти розважався. Але ж треба вже й братися до якогось діла, Гарольде. Батько каже, йому байдуже, з чого ти почнеш. Він вважає, що будь-яка праця робить людині честь. Але треба ж таки до чогось братися. Він попросив мене, щоб я сьогодні поговорила з тобою, а потім ти можеш підійти до нього в контору.

— Це все? — запитав Кребз.

— Так. Ти ж любиш свою матір, синку?

— Ні,— відказав Кребз.

Мати подивилась на нього через стіл. Очі її блищали. Вона заплакала.

— Я нікого не люблю, — сказав Кребз.

То було ні до чого. Він не міг пояснити їй, не міг розтлумачити так_г щоб вона зрозуміла. Він зробив дурницю, що таке сказав. Тільки образив її.

Кребз підійшов до матері й узяв її за плече. Вона плакала, схиливши голову на руки.

— Я мав на. думці інше, — мовив він. — Просто розсердився на щось. Я зовсім не хотів сказати, що не люблю тебе.

Мати плакала. Кребз обняв її рукою за плечі.

— Ти не віриш мені, мамо?

Мати похитала головою.

— Ну прошу тебе, мамо. Дуже прошу, повір мені.

— Гаразд, — мовила вона, давлячись слізьми. — Я вірю тобі, Гарольде.

Кребз поцілував її в голову. Вона прихилилася до нього обличчям.

— Я твоя мати, — сказала вона. — Я носила тебе біля свого серця, коли ти був крихітним немовлям.

Кребз відчув якусь огиду, і в нього аж замлоїло всередині.

— Знаю, мамусю, — мовив він. — І постараюся бути тобі добрим сином.

— Зроби таку ласку, Гарольде, стань на коліна й помолися разом зі мною, — попросила мати.

Вони стали на коліна біля обіднього стола, і Кребзова мати почала молитися.

— А тепер ти, Гарольде, — сказала мати.

— Не можу, — відказав Кребз.

— Спробуй, Гарольде.

— Не можу.

— Ну хочеш, я помолюся замість тебе?

— Гаразд.

Мати проказала молитву й за нього, а тоді обоє підвелись, і Кребз, поцілувавши матір, вийшов з дому. Хоч як він старався, а вберегти своє життя від ускладнень не міг. А втім, усе це анітрохи не зворушило його. Йому стало жаль матері, і він мусив сказати їй неправду. Він поїде до Канзас-Сіті й там знайде якусь роботу, і тоді вона буде задоволена. Можливо, перед від'їздом доведеться витримати ще одну сцену. А до батька в контору він не піде. Вже хоч цього уникне. Йому так хотілося, щоб усе в його житті йшло гладенько. Власне, так воно й мало бути. Ну, а тепер цьому край, так чи інакше. Треба буде піти на шкільне подвір'я подивитись, як Гелен гратиме в бейсбол.

О другій годині ночі двоє угорців залізли і до тютюнової крамнички на розі П'ятнадцятої вулиці й Великої авеню. Древітс і Бойл приїхали туди фордом з поліційної дільниці П'ятнадцятої вулиці. Угорці саме виводили свій фургончик заднім ходом із завулка. Бойл підстрелив одного за кермом, а другого в кузові. Коли Древітс побачив, що обидва мертві, він злякався.

— Хай тобі чорт, Джіммі,— сказав він. — Даремно ти їх так. Може зчинитись неабияка буча.

— Вони ж злодії, хіба ні? — відказав Бойл. — До того ж чужинці, хіба ні? Який же біс зчинятиме через них бучу?

— Ну, може, цього разу й минеться, — сказав Древітс. — Але звідки ти знав, що вони чужинці, коли шмаляв у них?

— Чужинці,— сказав Бойл. — Я їхнє поріддя за милю чую.

У 1919 році він їздив залізницями Італії, маючи при собі прямокутний клаптик клейонки, виданий партійним комітетом, на якому чорнильним олівцем було написано, що цей товариш зазнав багато лиха від білих в Будапешті і всіх товаришів просять усіляко сприяти йому. Той клаптик клейонки правив йому за квиток. Він був дуже сором'язливий, ще зовсім молодий, і залізничники передавали його від обслуги до обслуги. Грошей він не мав, і годували його за прилавками у станційних буфетах.