Скріпс зайшов у дім.

— Люсі! — гукнув він. — Це я, Скріпс.

Атож, він ніколи більше не питиме. Досить уже тих ночей над залізницею. Може, Люсі потрібне нове хутряне пальто. Може, зрештою, їй уже захотілося в палац замість цього будинку. Бо жінкам ніколи не догодиш. А може бути й таке, що цей будинок і не захищає її од вітру. Ет, дурниці…

Скріпс засвітив сірник.

— Люсі! — гукнув він, і в голосі його забринів тупий розпач.

Точнісінько такий крик його приятель Уолт Сіммонс чув на Вандомській площі в Парижі, коли автобус наїхав на запряжного жеребця. У Парижі коней не холостили. Всі жеребці були некладені. І кобил там не тримали. Так було перед війною. Війна все те змінила.

— Люсі! — знову гукнув він. — Люсі!

Ніхто не озивався. Дім був порожній. І поки Скріпс стояв отак, довготелесий і худий, сам-один у власній безлюдній оселі, крізь снігову заметіль до його вух долинув здаля індіанський бойовий поклик.

Скріпс подався геть із Манселони. Пішов звідти назавжди. Що він міг здобути в тому містечку? Анічогісінько. Робиш-робиш усе життя, а тоді раптом тобі отаке. Все, що призбирував роками, пішло за вітром. Розвіялося мов дим… Він вирушив до Чікаго шукати роботи. Чікаго — зовсім інша річ. Досить глянути на карту — воно ж бо лежить на самому краєчку озера Мічіган. Чікаго — місто з великим майбутнім. Це кожному дурневі зрозуміло. Він купить земельну ділянку в Лупі — великому торговельному й промисловому районі. Купить ту ділянку за невеликі гроші й міцно за неї триматиметься. Нехай хто спробує її від нього забрати. Тепер він знає, що й до чого.

Сам-один, простоволосий, із запорошеною снігом чуприною, Скріпс дибав залізничною колією. Такої холодної ночі він ще не пам'ятав. Раптом він нахилився, підйяв напівживу пташину, що замерзла на льоту й упала на колію, і засунув собі під сорочку, щоб зігріти. Пташина притулилася до його теплого тіла і вдячно дзьобнула Скріпса в груди.

— Мала бідолахо, — мовив Скріпс. — І тобі холодно.

На очі йому навернулися сльози.

— Ну й проклятущий вітер! — сказав Скріпс і знову рушив проти сніговію.

Вітер дув просто з Верхнього озера. Над головою гули телеграфні дроти. Серед темряви Скріпс побачив велике жовте око, що прямувало на нього. Громадисько паровоз наближався крізь заметіль. Скріпс відступив на узбіччя, даючи йому дорогу. Як це описав отой стариган Шекспір? «Де сила, там і право». Скріпс думав над цими словами, а тим часом поїзд сунув повз нього у сніговій темряві. Спершу проїхав паровоз. Скріпс побачив кочегара, що, зігнувшись, великою лопатою підкидав вугілля в розчинені дверцята топки. Машиніст був у захисних окулярах. Його обличчя осявали спалахи полум'я, що бурхало в топці. Машиніст… Його руки мали волю над тією машиною. Скріпсові пригадалися чікагські анархісти. Коли їх вішали, вони сказали: «Хоч ви сьогодні й узяли нас у зашморг, та все ж не ваша воля… зробити щось там таке… з нашими душами». На Уолдгеймському кладовищі, де їх поховано, стоїть пам'ятник — зовсім поруч з чікагським Парком розваг. В неділю батько завжди водив туди Скріпса. Пам'ятник увесь чорний, і на ньому стримить чорний ангел. Тоді Скріпс був іще зовсім малим хлоп'ям. Він часто питав батька: «Тату, коли ми вже ходимо в неділю дивитися на цих анархістів, то чому б заразом не покататися з гірки?» Батькова відповідь ніколи не задовольняла його. Він був тоді зовсім малим хлоп'ям у коротких штанцях. Батько його був відомий композитор, а мати — італійка, з Північної Італії. Дивні вони люди, ті північні італійці.

Скріпс стояв обіч колії, а в засніженій темряві повз нього стугоніли довгі чорні складники поїзда. Всі вагони були пульманівські. Шторки на вікнах спущені. Світло пробивалося лише крізь вузенькі шпарини з нижнього краю темних вікон. Поїзд не гуркотів так, як по дорозі у зворотний бік, бо саме брався на Бойн-Фоллзький узвіз. Отож і їхав повільніше, ніж згори. Та все ж зашвидко, щоб скочити на приступку. І Скріпс пригадав, який він був мастак чіплятися на бакалійні фургони, коли ще бігав у коротких штанцях.

Довга чорна валка, пульманівських вагонів поминала Скріпса, що стояв обіч колії. Хто їде в тих вагонах? Американці, що наживають гроші, навіть коли й сплять? Матері? Батьки? Чи є серед них закохані? Чи, може, то європейці, представники занепалої цивілізації, до краю виснаженої війною?.. Цікаво б знати.

Промайнув останній вагон, і поїзд почав віддалятися. Скріпс дивився на задній червоний ліхтар, що поволі зникав у темряві, де тепер тихо кружляли сніжинки. Пташина під сорочкою заворушилася Скріпс рушив далі по шпалах. Він хотів, якщо зможе, добутися до Чікаго цієї ж ночі, щоб уже зранку взятися до діла. Пташина заворушилася знову. Вона вже трохи оклигала. Скріпс заспокійливо погладив її рукою. Пташина затихла. Скріпс подибав далі.

Зрештою, йому зовсім ні до чого забиватись аж у Чікаго. Є й інші місця. Що з того, що якийсь там Генрі Менкен назвав Чікаго літературною столицею Америки? Є ще Гранд-Рапідс. У Гранд-Рапідсі він міг би пристати до меблевого виробництва. Люди наживають там великі гроші. Гранд-рапідські меблі славляться скрізь, де вечорами прогулюються молодята, гомонячи про свої майбутні сімейні вогнища. Ось і тепер він згадав одну рекламу, що її бачив у Чікаго ще малим. Її показала йому мати, коли вони вдвох блукали босоніж там, де тепер, мабуть, розкинувся Луп, і жебрали біля кожних дверей. Мати любила дивитися, як весело спалахують лампочки на тій рекламі.

— Вони нагадують мені Сан-Мініато в моїй рідній Флоренції,— казала вона. — Поглянь на них, синку. Настане день, коли тамтешній симфонічний оркестр гратиме твою музику.

Скріпс годинами дивився на ту рекламу, поки мати спала, загорнувшись у стару шаль, там, де тепер, певно, стоїть готель «Блекстон», Реклама вражала його надзвичайно.

ФІРМА «ГАРТМЕН» ВЛАШТУЄ ВАМ РАЙСЬКЕ ГНІЗДЕЧКО

— обіцяла вона і спалахувала щораз іншим кольором. Спершу — ясним, сліпучо-білим. Це найдужче подобалося Скріпсові. Потім біле світло гасло і займалося приємне зелене. Далі — червоне. Однієї ночі, коли він лежав, скулившись біля теплого материного боку, і дивився, як спалахує та реклама, до них підійшов полісмен.

— Ану, забирайтеся звідси! — наказав він.

Атож у меблевій справі можна нажити чималі гроші, коли знати, як до неї приступитися. А він, Скріпс, знав усе те до найменших тонкощів. Тим-то й надумав осісти в Гранд-Рапідсі.

Пташина знову стрепенулася, тепер уже зраділо.

— А яку чудову позолочену клітку я змайструю тобі, моя гарнюня! — піднесено мовив Скріпс.

Пташина довірливо дзьобнула його. Скріпс сягнистою ходою попростував далі крізь заметіль. Колію почало замітати снігом. Зродившись з вітру десь віддалік, до Скріпса долинув індіанський бойовий поклик.

Де опинився Скріпс? Ідучи поночі в сніговії, він втратив відчуття часу й відстані. Вирушив він до Чікаго після того моторошного вечора, коли виявив, що його домівка вже не домівка. Чому пішла Люсі? Що сталося з Прусі? Він, Скріпс, того не знав. Та й не дуже хотів знати. Все те лишилося позаду. Тепер воно для нього не існувало. Він стояв по коліна в снігу перед залізничною станцією. На станційному будинку був великий напис:

ПЕТОСКІ

На платформі, навалені купою, закляклі й напівзаметені снігом, лежали кільканадцять оленів, що їх уполювали мисливці з півострова на півночі Мічігану, — тих оленів мали повантажити на поїзд. Скріпс знову прочитав напис. Невже це таки Петоскі?

У станційному будинку, за віконцем з дерев'яною затулкою, сидів чоловік і щось ніби вистукував. Він поглянув на Скріпса. Чи це не телеграфіст? Щось підказало Скріпсові, що так воно і є.

Він виліз із замету і підійшов до віконця. Чоловік за віконцем зосереджено стукотів телеграфним ключем.

— Ви телеграфіст? — запитав Скріпс.

— Так, сер, — озвався той. — Телеграфіст.

— Як дивовижно!