— Хороший ви хлопець, друже.

— От бачите. Душею ми з вами однакові. Бойові брати. Поцілуйте мене на прощання.

— Ви слинько.

— Ні. Просто я сердечніший. — Я відчув на обличчі його віддих. — До побачення. Я скоро навідаю вас ще. — Віддих його оддалився. — Не буду вас цілувати, коли не хочете. Я пришлю до вас вашу англійку. До побачення, малюк. Коньяк під ліжком. Швидше одужуйте.

І він пішов.

Коли прийшов священик, уже сутеніло. Перед тим приносили суп, потім забрали посуд, і я лежав і дивився на ряди ліжок та на верхівку дерева за вікном, що її злегка погойдував надвечірній вітерець. Він завівав і у вікно, так що на вечір у палаті стало прохолодніше. Мухи тепер сиділи на стелі й на електричних лампочках, що звисали на шнурах. Світло вмикали тільки тоді, коли заносили нових поранених чи коли щось робили в палаті. І те, що відразу після сутінок западала темрява й тривала аж до світання, неначе знов переносило мене в дитинство. Здавалося, тебе, як колись, укладають спати після ранньої вечері.

Мій доглядальник пройшов між ліжками й зупинився. З ним був ще хтось. Я впізнав священика. Невисокий на зріст, смаглявий, він збентежено стояв поруч.

— Як ви себе почуваєте? — запитав він. Тоді нахилився й поклав на підлогу біля ліжка якісь пакунки.

— Добре, отче.

Він сів на стілець, якого було поставлено для Рінальді, й збентежено подививсь у вікно. Я завважив, що обличчя у нього дуже стомлене.

— Я тільки на хвилину, — сказав він. — Уже пізно.

— Не пізно. Як там у нашій їдальні?

Він усміхнувся.

— Так само беруть мене на глузи. — Голос у нього теж був стомлений. — Хвалити бога, всі здорові. Я радий, що ви добре себе почуваєте. Сподіваюсь, вам не дуже болить?

Священик мав страшенно втомлений вигляд — я не звик бачити його такого.

— Ні, вже не болить.

— Мені бракує вас за столом.

— І я хотів би бути там зараз. Мені завжди подобалось розмовляти з вами.

— Я тут приніс вам дещо, — сказав він і підняв з підлоги пакунки. — Це протимоскітна сітка. Тут пляшка вермуту. Ви любите вермут? А оце англійські газети.

— Розгорніть, будь ласка.

Видимо потішений, він почав розгортати пакунки. Я взяв у руки протимоскітну сітку. Пляшку він підніс мені до очей, а тоді поставив на підлогу біля ліжка. Я витяг з пачки одну газету. Повернувши її до тьмяного світла, що йшло від вікна, я міг вчитати заголовки. То була «Ньюс оф уорлд».

— Решта ілюстровані тижневики, — сказав священик.

— Для мене буде велика втіха читати їх. Де ви їх дістали?

— Мені привезли з Местре. Я ще дістану.

— Я дуже радий, що ви прийшли, отче… Вип'єте склянку вермуту?

— Дякую, не треба. Це для вас.

— Ні, випийте скляночку.

— Гаразд. Тоді я принесу вам ще.

Санітар приніс склянки й відкоркував пляшку. Корок уломився, і частину його довелося проштовхнути в пляшку. Я помітив, що священика це засмутило, одначе він сказав:

— Дарма. То пусте.

— За ваше здоров'я, отче.

— За те, щоб ви швидше одужали.

Потім він сидів, тримаючи склянку в руці, і ми дивились один на одного. Раз по раз пробували розмовляти як добрі друзі, та сьогодні це було нелегко.

— Що з вами, отче? У вас дуже стомлений вигляд.

— Я таки стомився, хоча й не маю на це права.

— То спека винна.

— Ні. Ще ж тільки весна. Я підупав духом.

— Вам обридла війна.

— Ні. Хоч війну я ненавиджу.

— Та й я не бачу в ній нічого доброго, сказав я.

Він похитав головою і поглянув у вікно.

— Вам до неї байдуже. Ви не бачите її. Даруйте, що я так кажу. Я знаю, ви поранені.

— Це просто нещасливий випадок.

— Та навіть і поранений, ви не бачите її. Я знаю, що кажу. Я й сам її не бачу, але трохи відчуваю.

— Коли мене поранило, ми говорили про війну. Пассіні говорив.

Священик поставив склянку. Він думав про щось своє.

— Я розумію їх, бо сам такий, — сказав він.

— Ні, ви на них не схожі.

— А насправді такий самий, як вони.

— Офіцери нічого не бачать.

— Єй такі, що бачать. Є серед них чутливі люди, то їм ще гірше, ніж нам.

— Здебільшого вони не такі.

— Тут важать не освіта і не гроші. Щось інше. Дайте ви таким, як Пассіні, освіту чи гроші — вони однаково не схочуть бути офіцерами. Я теж не схотів би.

— Ви ж маєте офіцерський чин. І я офіцер.

— Ніякий я не офіцер. Ну, а ви навіть не італієць. Ви іноземець. Але ви ближчий до офіцерів, ніж до солдатів.

— А яка різниця?

— Я не можу отак враз пояснити. Є люди, які прагнуть воювати. У нас в країні таких чимало. А є інші, які не хочуть воювати.

— Але перші примушують їх?

— Так.

— А я їм допомагаю.

— Ви іноземець. До того ж патріот.

— А ті, що не хочуть воювати? Хіба вони не можуть спинити війну?

— Не знаю.

Він знов поглянув у вікно. Я дивився на його обличчя.

— А чи могли вони хоч коли-небудь її спинити?

— Щоб спинити щось, їм бракує згуртованості, а коли вони, буває, й згуртуються, їхні ватажки зраджують їх.

— Отже, нема ніякої надії?

— Надія завжди є. Та часом вона залишає мене. Хоч як сил куюся її вдержати, але часом не можу.

— Можливо, війна сама скінчиться.

Дай боже.

— Куди ж ви тоді?

— Мабуть, повернуся в Абруцці.

На його смаглявому обличчі сяйнула радісна усмішка.

— Ви любите Абруцці?

— Так, дуже, люблю.

— Тоді вам слід поїхати туди.

— Це було б справжнє щастя. Жити там, любити бога й служити йому.

— І бути шанованим, — докинув я.

— Так, і бути шанованим. А чом ні?

— Ніяких «ні». Вас неодмінно шануватимуть.

— Не в тім річ. Там, у наших краях, нікого не дивує, що людина любить бога. За це не беруть на глузи.

— Я розумію,

Він глянув на мене й усміхнувся.

— Розумієте, а самі бога не любите.

— Ні.

— Зовсім не любите? — запитав вій.

— Іноді боюсь його, вночі.

— Вам треба б його полюбити.

— Я скупий на любов.

— Ні,— сказав він. — Неправда. Те, про що ви розповідали мені, оті ночі —то не любов. То лише пристрасть і хіть. А коли любиш, прагнеш щось робити задля цього. Прагнеш приносити жертви. Прагнеш служити.

— Я не люблю.

— Ви полюбите. Я певен, що ви полюбите, і тоді будете щасливі.

— Я й так щасливий. Завжди був щасливий.

— То зовсім інше. Ви не можете знати, що воно таке, поки не звідаєте.

— Ну що ж, — мовив й, — якщо колись звідаю, то розкажу вам.

— Я надто засидівсяс й забагато говорю, — він справді занепокоївся тим.

— Ні. Не йдіть. А що ви скажете про любов до жінки? Якби я щиро полюбив якусь жінку — таке теж було б?

— Того я не знаю. Я ніколи не любив жінки.

— А свою матір?

— Так, матір, звісно, любив.

— А бога ви завжди любили?

— Ще змалку.

— Он як, — мовив я. І не знав, що казати далі,— ви славний юнак.

— Еге ж, юнак, — сказав він. — А проте ви називаєте мене отцем.

— Так велить чемність.

Він усміхнувся.

— Мені таки вже час іти, чи не треба щось для вас зробити? — запитав він з надією в голосі.

— Ні. Досить того, що ми поговорили,

— Я передам од вас вітання всім у їдальні.

— Дякую за гарні дарунки.

— Пусте.

— Приходьте ще.

— Прийду. До побачення. — Він легенько поплескав мене по руці.

— Прощавайте, — мовив я місцевою говіркою,

— Сіао, — і собі, сказав він.

У палаті було вже темно, і доглядальник, Що весь час сидів у ногах на ліжку, встав і пішов провести його. Священик подобався мені, і я хотів, щоб він колись таки повернувся в свою Абруцці. У тій нашій їдальні йому просто життя не було, але він тримався з гідністю; одначе я думав тепер про те, як він житиме в рідних краях. У Капракотті, розповідав він мені, біля самого міста є річечка, де ловиться форель. А поночі там заборонено грати на флейті. І коли юнаки співають коханим серенади, вони можуть грати на чому завгодно, тільки не на флейті. Я спитав чому. Виявляється, тамтешнім дівчатам шкідливо слухати флейту проти ночі. Селяни величають тебе хазяїном і, зустрічаючи на вулиці, скидають шапки. Його батько щодня вирушає на полювання й заходить підживитися в селянські хати. Господарі вважають це за честь. Іноземцям там дозволяють полювати лише тоді, як вони подадуть свідоцтво, що ніколи не були під арештом. А на Gran Sasso D'ltalia[109] є ведмеді, але то вже далеко звідти. Гарне містечко Акуїла. Літніми вечорами скрізь прохолода, та й весна в Абруцці найпрекрасніша в Італії. А яка втіха полювати восени в каштанових гаях! Будь-яка птиця добра, бо годується на виноградниках. І підобідку з собою брати не треба, бо селяни вважають за честь, коли ти завітаєш до їхньої хати й попоїси разом з ними…