— Не можете заснути, signor tenente? [92] — спитав він,

— Не можу.

— І мені не спиться,

— Чому?

— Не знаю. Чогось не спиться,

— А почуваєте себе добре?

— Еге ж. Почуваю себе добре. А от не спиться.

— То, може, поговоримо трохи? — спитав я.

— Та можна. Тільки про що тут поговориш, у цій глушині?

— Тут зовсім непогано, — сказав я,

— Еге ж, погодився він. — Жити можна.

— Розкажіть, як вам жилося в Чікаго, — сказав я.

— Та я ж колись уже розказував.

— То розкажіть, як одружилися.

— І про це розказував.

— Отой лист, що ви одержали в понеділок, — від неї?

— Так. Вона мені часто пише. Крамниця в неї дає чималий прибуток.

— Як вернетесь додому, застанете в усьому лад.

— Атож. Вона там добре господарює. Грошики має дай боже.

— Як по-вашому — ми не заважаємо тим своєю балачкою?

— Ні. Їм нічого не чути. Та й сплять вони як убиті. А от я — ні,— сказав він. — Я нервовий.

— Говоріть тихіше, — мовив я. — Закуримо?

Ми вправно закурили в темряві.

— Ви мало курите, синьйоре лейтенанте.

— Еге. Думаю покинути.

— І добре, — сказав він. — Користі з цього ніякої. А коли покинеш, то вже, мабуть, і не тягне. Ви таке чули, нібито сліпі не курять через те, що не бачать диму?

— Чогось не віриться.

— Та от і я думаю, що це дурниця, — сказав він. — Просто десь чув про таке. Всяке ж, знаєте, кажуть…

Ми замовкли, і я став слухати шовкопрядів.

— Ви чуєте тих бісових хробаків? — спитав він. — Он як жують.

— Аж чудно, — мовив я.

— Скажіть, синьйоре лейтенанте, щось таки з вами негаразд, що ви не можете спати? Я ще й разу не бачив, щоб ви спали. Оце відколи я при вас, ви все не спите вночі.

— Не знаю, Джоне, відказав я. — Минулої весни мене добряче торохнуло, то й досі щось уночі негаразд.

— Те саме й зі мною, — сказав він. — Не для мене ця бісова війна. Я надто нервовий.

— Може, це минеться.

— А скажіть, синьйоре лейтенанте, чого ви пішли на цю війну?

— Не знаю, Джоне. Тоді мені хотілося.

— Хотілося… — сказав він. — Оце-то причина.

— Ми, надто голосно розмовляємо, — сказав я.

— Ет, вони сплять як убиті,— відказав він. — Та й не розуміють вони по-англійському. Вони взагалі ні біса не тямлять. А що ви думаєте робити, коли все скінчиться і ми повернемось у Штати?

— Працюватиму в газеті.

— В Чікаго?

— Можливо.

— Ви читаєте коли-небудь, що пише отой Брісбейн? Жінка вирізує його статті й присилає мені.

— Читаю, аякже.

— Ви його знаєте?

— Ні, але бачив не раз.

— Хотів би я з ним познайомитись. Добре пише. Моя жінка по-англійському читати не вміє, але газету купує, так наче я вдома, а тоді вирізує передові та спортивний розділ і присилає мені.

— А як ваші малі?

— Та непогано. Одна дочка уже в четвертому класі. Знаєте, синьйоре лейтенанте, коли б не діти, не бути б мені вашим ординарцем. Запроторили б в окопи, і там би й гибів.

— Добре, що ви маєте дітей.

— Та й я ж те саме кажу. Дітлахи в мене нічогенькі, от тільки якби ще сина. Три дівчинки і жодного хлопця. Отакий бісів талан.

— Може б, ви спробували заснути?

— Ні, зараз не зможу. В мене сну ані в оці, синьйоре лейтенанте. А от що ви не спите, мені не подобається.

— Все буде гаразд, Джоне.

— Подумати тільки, такий молодий — і не спите.

— Відійду, Джоне. Треба тільки трохи часу.

— Неодмінно треба відійти. Не можна ж так, щоб зовсім не спати. Чи вас що тривожить? Може, який тягар на душі?

— Та ні, Джоне, начебто нічого такого нема.

— Оженитися вам треба, синьйоре лейтенанте. Тоді вас ніщо не тривожитиме.

— Не знаю.

— Вам таки треба оженитися. Чом би не наглянути собі якусь гарненьку італієчку з добрими грошенятами? За вас кожна пішла б. Ви молодий, маєте відзнаки і з себе гарний. Та й поранений разів кілька.

— Я погано розмовляю по-італійському.

— Зовсім ні. Та й на біса ті розмови. Вам не розмовляти з ними треба, а женитися.

— Що ж, я подумаю.

— Ви ж маєте знайомих дівчат, правда?

— Та звісно.

— То й оженіться з тією, в котрої найбільше грошей. Вони тут усі так виховані, що перша-ліпша буде добра дружина.

— Я подумаю.

— Ви не думайте, синьйоре лейтенанте, а женіться.

— Добре.

— Нашому братові треба бути одруженим. Ви ніколи не пожалкуєте. Кожному треба бути одруженим.

— Добре, — сказав я. — А тепер спробуймо трохи поспати.

— Гаразд, синьйоре лейтенанте. Я спробую. Але ви не забудьте, що я вам сказав.

— Не забуду, — відповів я. — А тепер — спати, Джоне.

— Гаразд, — сказав він. — Бажаю вам заснути, синьйоре лейтенанте.

Якийсь час він перевертався під ковдрою на соломі, та скоро затих, і я почув його розмірений віддих. Потім він захріп. Я довго слухав, як він хропе, тоді облишив це й почав слухати, як їдять шовкопряди. Вони їли безперестану, і все так само щось падало в листя. Тепер я мав нову поживу для думок: лежачи в темряві з розплющеними очима, пригадував усіх дівчат, що їх будь-коли знав, і розмірковував, яка б то з кожної вийшла дружина. Думати про таке було дуже цікаво, і на якийсь час воно витиснуло рибальські походи й перепинило мої молитви. Та зрештою я все ж повернувся до рибальства, бо виявив, що добре пам'ятаю всі річечки й завжди можу пригадати про них щось нове, тим часом як дівчата ставали дедалі невиразніші, отож за кілька ночей я ледве розрізняв їх у пам'яті, а кінець кінцем вони остаточно втратили чіткі риси й стали всі однакові, і я майже покинув про них думати. А от молитов я не облишив і дуже часто молився вночі за Джона, і його рік народження відкликали з дійової армії ще до жовтневого наступу. Я радів, що його там не було, бо мав би з ним чимало клопоту. Через кілька місяців він прийшов навідати мене до госпіталю в Мілані й був дуже розчарований, що я ще не оженився; та й тепер, я певен, йому страшенно прикро було б дізнатися, що я не одружений і досі. Він мав невдовзі повернутись до Америки, твердо вірив у силу шлюбу й був переконаний, що подружнє життя залагоджує все.

РОМАН

A FAREWELL TO ARMS

1929

Переклав Володимир Митрофанов

© Український переклад» видавництво «Дніпро», 1979 р.

Наприкінці літа того року ми квартирували в селі, у будинку, з якого ген за річкою та розлогою рівниною видно було гори. У річці громадилось каміння, сухе й біле проти сонця, і вода струміла між ним бистра, прозора й голуба, дорогою повз будинок проходило військо, і курява, яку воно збивало, припорошувала віти дерев. Та й стовбури дерев були геть запорошені, і падолист того року почався рано, і ми бачили, як дорогою іде військо, як здіймається за ним курява, як спадає листя від подувів вітру, як проходять солдати і врешті на голій білястій дорозі лишається тільки опале листя.

Рівнина була зелена й родюча, з рясними садами, а гори за рівниною — темні та голі. В горах точилися бої, і вночі ми бачили спалахи гарматних пострілів. У темряві вони скидалися на зірниці, але ночі були холоднуваті, і ніщо не віщувало близької грози.

Часом ми чули потемки, як за вікнами йде військо і тягачі везуть важкі гармати. Ночами рух на дорогах жвавішав: тяглись вервечки мулів, нав'ючених обабіч сідел ящиками з боєприпасом, у кузовах сірих ваговозів їхали солдати; інші машини, що посувалися повільніш, везли накриті брезентом вантажі. Тягачі з важкими гарматами проходили й удень; довгі дула гармат були обкладені зеленим гіллям, і зверху на тягачах теж зеленіло рясне гілля та виноградні лози. Як поглянути через долину на північ, було видно каштановий гай, а за ним — ще одну гору по цей бік річки. За ту гору також точилися бої, але намарне; а восени, як полили дощі, листя з каштанів геть поспадало, віти оголились і стовбури почорніли від вологи. Виноградники теж стояли поріділі й голі, і все довкола було по-осінньому вогке, похмуре й неживе. Над річкою клубочилися тумани, верхів'я гори оповивали хмари, а на дорогах ваговози розляпували болото, і солдати в плащах ішли забрьохані й мокрі; гвинтівки їхні теж були мокрі, а під плащами, приторочені спереду до пояса, стовбурчились по дві шкіряні патронні сумки — важкі сірі шкіряні сумки, напаковані обоймами довгих і тонких патронів калібру 6,5 мм, — вони віддимали плащі й солдати брели дорогою, немов жінки на шостому місяці вагітності.