— Один біфштекс із кров'ю.

— Дякую, — сказав Скріпс.

Він уже роздивлявся подавальницю Менді. Вона мала хист до красного слова, ця дівчина. До такої самої красномовності, яка перед тим полонила Скріпса в його теперішній дружині. Красномовність та ще її незвичайне походження. Англія… Озерний край… Скріпс ніби й сам бродив тим Озерним краєм разом із Вордсвортом. Море золотистих нарцисів. Вітер, що повіває над Уїндерміром. А ген удалині, може, й почується крик загнаного оленя. Та ні, то — далі на північ, у Шотландії… Відважні вони люди, ті шотландці, що позасідали в своїх гірських фортецях. Гаррі Лодер з люлькою в зубах. Шотландські горяни у Великій війні. А чому він, Скріпс, не був на війні? На тій війні, що її зазнав на собі Йогі Джонсон. Йому, Скріпсові, було б там на що подивитися. І чому він не пішов на війну? Чому не дізнався про це свого часу? Може, він уже застарий… А французький генерал Жоффр! Таж він, Скріпс, куди молодший за того дідка-генерала… А ще був генерал Фош, який молився за перемогу. Французьке військо стояло навколішки вподовж Шемен де Дам і молилося за перемогу. Німці з їхнім «Gott mit uns» [43]. Яке блюзнірство!.. Певно ж, він не старіший за того французького генерала Фоша. Цікаво б знати, чи це справді так.

Подавальниця Менді поставила перед ним на прилавок біфштекс із смаженою картоплею. Коли вона ставила тарілку, її рука на мить торкнулася його руки. Скріпс відчув, як усього його пройняв дивний дрож. Дарма, життя ще попереду. Він зовсім не старий. І чому тепер ніде нема воєн? А втім, здається, є. Війна точиться в Китаї, і тамтешні людц, цебто китайці, вбивають один одного. За що, цікаво б знати. І до чого все те, зрештою?

Менді, гожа, повнотіла подавальниця, нахилилася вперед.

— Скажіть, — запитала вона, — я ніколи не розповідала вам про останні слова Генрі Джеймса?

— Де ж пак, голубонько, — озвалася місіс Скріпс. — Ти розповідала цю історію вже хтозна-скільки разів.

— Ні, послухаймо, — заперечив Скріпс. — Мене дуже цікавить Генрі Джеймс.

Генрі Джеймс. Генрі Джеймс… Це той, що покинув рідний край і подався до Англії жити серед англійців. Навіщо він таке вчинив? Задля чого покинув Америку? Чи не тут було його коріння? Його брат Вільям. Бостон. Прагматизм. Гарвардський університет. Старий Джон Гарвард у черевиках із срібними пряжками. Чарлі Бріклі. Едді Меген. Де вони тепер?

— Ось як це було, — почала Менді.— Генрі Джеймс узяв британське підданство вже на смертельній постелі. Як тільки король дізнався про це, то одразу ж послав Джеймсові найвищий орден, яким міг його нагородити…

— «За заслуги», — пояснила немолода місіс Скріпс.

— Атож, — підтвердила молода подавальниця. — Разом з королівським урядовцем, що приніс той орден, прийшли професори Госс і Сентсбері. Генрі Джеймс лежав на смертельній постелі, і очі його були заплющені. На столику коло ліжка горіла одна-єдина свічка. Доглядальниця дозволила їм підійти до ліжка, і вони наділи орденську стрічку Генрі Джеймсові на шию, а орден поклали на груди поверх простирадла. Тоді нахилилися й розправили стрічку. Та Генрі Джеймс навіть не розплющив очей. Доглядальниця звеліла їм іти, і вони пішли. А коли вони вийшли, Генрі Джеймс заговорив до доглядальниці. Очей він і тоді не розплющив. «Няню, — сказав він, — заберіть свічку, няню, щоб не було видно, як я червонію з сорому». То були останні слова, які він промовив у житті.

— Джеймс був добрий письменник, — сказав Скріпс О'Нейл. Ця історія дивно зворушила його.

— Ти щоразу оповідаєш про це по-іншому, люба, — мовила місіс Скріпс до Менді.

На очах Менді заблищали сльози.

— Мені так жаль Генрі Джеймса… — озвалася вона.

— А що йому таке сталося, тому Джеймсові? — запитав комівояжер. — Хіба погано було йому в Америці?

Скріпс О'Нейл думав про подавальницю Менді. Яка душа має бути в цієї дівчини! А скільки всякого вона, певне, знає! З такою ніколи не засумуєш… Він погладив пташину, що сиділа перед ним на прилавку. Пташина дзьобнула його в палець. Може, воно мале яструбеня? Чи соколя з отих великих мічіганських розплідників, де вигодовують ловчих птахів? А може, це вівчарик, із тих, що вже напровесні полюють перших хробаків десь на зеленій луці? Цікаво б знати…

— Як звати вашого птаха? — спитав комівояжер.

— Я ще не дав йому ймення. А ви б як назвали?

— Чом не назвати його Аріелем? — запропонувала Менді.

— Або Паком, — докинула місіс Скріпс.

— А що воно таке? — запитав комівояжер.

— Це шекспірівський персонаж, — пояснила Менді.

— Ой, згляньтеся на бідолашного птаха!

— А як би назвали його ви? — звернувся Скріпс до комівояжера.

— Він часом не папуга? — спитав той. — Якби папуга, то можна б назвати Поллі.

— В «Опері жебраків» є такий персонаж, Поллі,— зауважила Менді.

Скріпс замислився. А може, це справді папуга? Папуга, що здуру випурхнув із затишної домівки якоїсь новоанглійської старої діви, покинувши її неораний лан.

— Заждіть краще, доки стане видно, що воно таке, — порадив комівояжер. — Ще встигнете дати йому ім'я.

Цей комівояжер мав здоровий глузд. Адже він, Скріпс, навіть не знав, якої статі його пташина. Чоловічої чи жіночої.

— Заждіть, доки побачите, чи не почне воно нести яйця, — докинув комівояжер.

Скріпс подивився йому в вічі. Цей чоловік мовби прочитав його власну думку.

— Ви людина тямуща, комівояжере, — сказав він.

— Та звісно, — скромно визнав той. — Недарма ж стільки років комівояжую.

— Ваша правда, чоловіче, — мовив Скріпс.

— Гарну ви здобули пташину, друже, — сказав комівояжер. — Глядіть, не випускайте її з рук.

Скріпс і сам це знав. Ці комівояжери — кмітливі голови. Мандрують уздовж і впоперек по всій великій сьогоденній Америці. Усе бачать, усе примічають. Ні, вони не дурні.

— Слухайте, — мовив комівояжер. Він зсунув капелюх на потилицю і, нахилившись, чвиркнув у високу бронзову плювальницю, що стояла поряд з його стільцем. — Я хочу розповісти вам одну прецікаву історію, що сталася колись зі мною в Бей-Сіті.

Подавальниця Менді присунулася ближче. Місіc Скріпс повернулася до комівояжера, щоб краще чути. Комівояжер вибачливо подивився на Скріпса й погладив пальцем пташину.

— Розповім якось іншим разом, друже, — мовив він.

Скріпс зрозумів. Із кухні крізь віконце в стіні долинув тонкий нестримний сміх. Скріпс прислухався. Невже там сміється отой їхній негр? Цікаво б знати…

Кожного ранку Скріпс неквапно вирушав на помпову фабрику. Місіс Скріпс виглядала з вікна й проводжала його очима до повороту. Тепер вона не мала часу читати «Гардіан». Не мала часу цікавитися політикою Англії. Не мала часу перейматись урядовими кризами у Франції. Дивні вони люди, ті французи. Жанна д'Арк, Єва ле Гальєн, Клемансо. Жорж

Карпантьє, Саша Гітрі, Івонна Прентам. Грок. Фрателліні. Жіль-бер Сельд. «Дайєл». Премії «Дайєла». Маріанна Мор. Е. Е. Каммінгс. «Величезна камера». «Веніті Фер». Френк Крауніншілд. До чого воно все? Невже вона всім тим захоплювалася?

Тепер вона мала чоловіка. Свого чоловіка. Власного. Та чи втримає вона його коло себе? Чи зможе вберегти свою власність? Цікаво б знати…

Місіс Скріпс, колишня немолода подавальниця, тепер дружина Скріпса О'Нейла, який має непогану роботу на помповій фабриці… Діана Скріпс. Діана — це її власне ім'я. Так звали її матір. Діана Скріпс, що дивиться в дзеркало й міркує, чи зможе втримати при собі чоловіка. Це стає дедалі сумнівніше. І навіщо він спізнався з тією Менді? Чи вистачить їй духу не ходите з ним більше в той ресторан? Ні, так не можна. Він ходитиме туди сам, напевне ходитиме. Від правди не втечеш — годі й силкуватися. Він ходитиме туди сам і розмовлятиме з Менді. Діана подивилася в дзеркало. Чи втримає вона його при собі? Чи зможе втримати? Тепер ця думка не полишала її ні на мить.

Щовечора вони ходили в той ресторан — тепер вона не могла називати його закусочною, бо до горла їй раптом підступав клубок і запирав віддих. У тому ресторані Скріпс і Менді щовечора розмовляли. Дівчина явно намагалася відбити в неї чоловіка. Її Скріпса. Намагалася його відбити. Відбити… Чи зможе вона, Діана, втримати його?