Атож, вона нічим не краща від першої-ліпшої паплюжки, та Менді. Чи ж видано таке? Чи порядна людина так робить? Чіплятися до чужого чоловіка. Ставати між чоловіком і жінкою. Руйнувати сімейне вогнище. І все отими своїми літературними оповідками. Отими нескінченними історіями. Вона таки зачарувала Скріпса, та Менді. Діана мусила визнати це. Але й вона ще здатна втримати його. Тепер від цього залежить усе її життя. Втримати його. Втримати. Не дати йому піти. Змусити зостатися… Вона знову глянула в дзеркало.

І ось Діана передплачує «Форум». Діана читає «Ментор». Діана студіює Вільяма Лайона Фелпса в «Скрібнерсі». Діана простує холодними вулицями мовчазного північного містечка до громадської бібліотеки, щоб прочитати книжковий огляд у «Літературному віснику». Діана виглядає листоношу, що має принести свіжий номер «Букмена». Діана стоїть на засніженому ганку й чекає на листоношу, що має принести «Суботній літературний огляд». Діана стоїть серед заметів, цього разу простоволоса, й чекає на листоношу, що має принести літературний додаток до «Нью-Йорк таймс… Чи все це щось допомагає? Чи втримає вона його цим?

Спочатку здавалося, ніби так. Діана завчала напам'ять передовиці Джона Фаррара. Скріпсове чоло проясніло. В очах його засвітилося щось схоже на давній вогник. Потім той вогник згас. Ледь помітна неточність вислову, якась випадкова фраза, що її вона не цілком зрозуміла, найменша розбіжність поглядів зводили все нанівець. Та вона не відступала. Не визнавала себе переможеною. Адже Скріпс був її чоловік, і вона прагнула втримати його.

Вона одвела очі від вікна і зняла обгортку з журналу, що лежав перед нею на столі. То був «Харперс мегезін». «Харперс мегезін», друкований новим форматом. «Харперс мегезін», докорінно змінений і оновлений. Може, саме він стане її вирішальним козирем… Цікаво б знати…

Надходила весна. Весна відчувалася в повітрі. (Йдеться про той самий день, з якого починається розповідь на першій сторінці.— Примітка автора). Повівав теплий вітрець чіанук. Робітники поверталися з роботи додому. Скріпсова пташина співала в клітці. Діана виглядала в розчинене вікно. Діана чекала, коли на вулиці покажеться її Скріпс. Чи втримає вона його? Чи втримає? А якщо ні, то чи залишить він їй свою пташину? Останнім часом вона відчувала, що їй його не втримати. Тепер ночами, коли вона торкалася Скріпса, він одсувався від неї, а не присувався, як раніше. То була не дуже певна ознака, але ж з отаких малих ознак і складається життя. Вона відчувала, що не зможе втримати його.

Вона виглядала у вікно, і останній номер «Сенчері мегезін» випав з її безсило опущеної руки. У «Сенчері» був новий редактор. Тепер там вміщували більше дереворитів. А Гленн Френк поїхав, щоб очолити один великий університет. Тепер на сторінках журналу було більше Ван-Доренових гравюр. Діана сподівалася, що це поверне її справи на краще. Вона зраділо розгорнула «Сенчері» й від самого ранку читала. Потім повіяв вітрець, теплий вітрець чіанук, і вона зрозуміла, що незабаром повернеться Скріпс. Вулицею ішло чимраз більше робітників. Чи нема серед них і Скріпса? Вона не надівала окулярів, щоб подивитися. Вона хотіла, щоб Скріпс побачив її у щонайкращому вигляді. Та коли відчула, що він уже близько, надія, яку вона покладала на «Сенчері», почала згасати. Вона так сподівалася, що це саме те, чим вона втримає Скріпса. А тепер уже не була того певна…

Скріпс простував вулицею в гурті збуджених робітників. Весна розворушила всіх. Скріпс погойдував кошиком, в якому носив на роботу підобідок. Скріпс помахав рукою, прощаючись із робітниками, що один по одному зникали за дверима закладу, донедавна відомого як пивничка. Скріпс не дивився на своє вікно. Ось він зійшов на ганок. Він був уже зовсім близько. Зовсім близько… І ось нарешті став на порозі.

— Добридень, Скріпсе, любий, — мовила вона. — Я сьогодні прочитала оповідання Рут Саккоу.

— Здрастуй, Діано, — відповів Скріпс.

Він поставив кошик на місце. Діана видалася йому змарнілою і старою. І він вирішив бути чемним.

— Про що ж те оповідання, Діано? — спитав він.

— Про маленьку дівчинку з Айови, — відказала вона й ступила до нього. — І про тамтешніх фермерів. Воно чомусь нагадало мені мій рідний Озерний край.

— Он як? — мовив Скріпс.

Робота на помповій фабриці де в чому загартувала його. Мова його стала уривчаста. Тепер вона більше скидалася на мову суворих трударів Півночі. Проте вдача його не змінилася.

— Хочеш, я трохи почитаю тобі вголос? — запитала Діана. — Поглянь, там є гарні дереворити.

— А може, ходімо краще до закусочної? — сказав Скріпс.

— Як хочеш, любий, — мовила Діана. Голос її раптом урвався. — Але я… о, я воліла б, щоб ноги твоєї ніколи там не було!

Вона втерла сльози. Скріпс того й не помітив.

— Я візьму з собою пташку, любий, — сказала Діана. — Вона цілий день не була надворі.

Вони разом вирушили до закусочної. Тепер вони вже не ходили вулицями, взявшись за руки. Вони йшли так, як ходять подружжя, що їх називають старими. Місіс Скріпс несла клітку з пташиною. Пташина розкошувала на теплому вітерці. Назустріч їм непевною ходою брели люди, сп'янілі від весняного повітря. Багато хто з них озивався до Скріпса. Тепер його добре знали й поважали в містечку. Декотрі, порівнявшися з ними, підіймали капелюхи й віталися до місіс Скріпс. Вона неуважно відповідала. «Тільки б мені втримати його, — думала вона. — Тільки б втримати…» Вони йшли далі вузьким тротуаром, місячи ногами мокрий сніг, і щось почало гупати у неї в скронях. Може, відлуння їхньої розміреної ходи. «Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти…»

Коли переходили вулицю, Скріпс узяв її під руку. І в ту ж мить, як його рука торкнулася її ліктя, Діана зрозуміла: так воно и буде. Їй нізащо не втримати його. Повз них пройшов гурт індіанців. Чи це вони з неї сміються, чи просто між собою жартують? Діана не знала. Вона знала тільки те, що розмірено гупало в її скронях: «Не втри-ма-ти… Не втри-ма-ти…»

(До читача, не до друкаря. Бо хіба друкаря що обходить? Та й хто такий, зрештою, друкар? Гутенберг. Гутенбергова біблія. Кекстон. Шрифт. Лінотип. Коли автор був ще малим, йому загадували шукати блохи в гранках. Коли автор підріс, його посилали по ключі до друкарських форм. О, вони неабиякі вигадники, ці друкарі!)

На випадок, якщо читач збився з ладу, нагадаємо, що ми знову дійшли до того місця, звідки почалася розповідь: Йогі Джонсон і Скріпс О'Нейл стоять біля вікна помпової фабрики, а надворі повіває теплий вітер чіанук. Як бачите, Скріпс О'Нейл уже вийшов з фабрики й тепер прямує до закусочної разом з дружиною, яка боїться, що не зможе втримати його при собі. Ми також не віримо, що вона його втримає, але нехай читач побачить усе сам. А тим часом ми залишимо наше подружжя на дорозі до закусочної і повернемося до Йогі Джонсона. Ми хочемо, щоб Йогі Джонсон здобув прихильність читача. Відтепер наша розповідь посуватиметься швидше, бо, можливо, декого з читачів вона вже почала стомлювати. До того ж ми постараємося пожвавити її цікавими оповідками. Навряд чи буде порушено таємницю, коли ми скажемо читачеві, що найкращі з цих оповідок ми почули від м-ра Форда Медокса Форда. Отож складаємо йому свою подяку й сподіваємося, що те саме зробить і читач. Отже, тепер ми повертаємося до Йогі Джонсона. Як, можливо, пам'ятає читач, Йогі Джонсон — це той чоловік, що був на війні. На початку нашої розповіді він саме виходить з помпової фабрики (див. другу сторінку).

Писати отаким чином — починаючи не від початку — дуже клопітне діло. Автор сподівається, що читач його зрозуміє і пробачить за це невелике пояснювальне слово. Про себе я знаю, що з превеликою охотою прочитав би все, що будь-коли напише читач; тішу себе надією, що й читач віддячить мені тим самим. Отож, коли хтось із читачів зволить надіслати мені будь-що, ним написане, то я щодня по обіді буваю в кафе «Дю Дом», гомонячи там про мистецтво з Гарольдом Стірнсом та Сінклером Льюїсом, і читач зможе або принести своє писання сам, або ж надіслати на моє ім'я через банк, якщо я колись матиму рахунок у банку. А тепер, з дозволу читача, — тільки нехай він не подумає, що я хочу його квапити, — ми повернемося до Йогі Джонсона. Але прошу мати на увазі, що поки ми оце повертаємося до Йогі Джонсона, Скріпс О'Нейл і його дружина прямують до закусочної. Що там з ними станеться, я ще не знаю. Був би дуже радий, якби читач міг допомогти мені.