Поїзд, віддаляючись, повернув за один з пагорбів, утиканих обгорілими пнями, і зник з очей. Нік сів на свій тюк, зроблений з брезентового намету й ковдр, що його викинув йому провідник з дверей багажного вагона. Містечка не було, не було нічого — тільки залізнична колія і величезне попелище. Від тринадцяти салунів, що стояли вряд на єдиній вулиці Сенея, не видно було й сліду. Над землею випинався лише підмурок готелю «Мерія». Камінь облупився й потріскався від вогню. Ото було й усе, що залишилось від міста Сенея. і Навіть сама земля зверху вигоріла.

Нік подивився на обгорілий схил пагорба, де мав би побачити безладно розкидані будиночки містечка, а тоді пішов колією до мосту через річку. Річка була на місці. Вона вирувала і навколо дерев'яних паль мосту. Нік подивився вниз, у прозору і воду, рудувату від темної гальки на дні, й побачив форель, що, і коливаючи плавцями, непорушно трималася на течії. Поки він дивився, рибини раптовим скісним порухом трохи змістились убік, але тільки для того, щоб знову завмерти в стрімкому потоці. Нік довго стояв і дивився на них.

Він бачив, як вони тримаються на місці головами проти течії — багато форелі в глибокій бистрій воді, трохи викривленої, коли дивитися вглиб крізь склянисту опуклу поверхню виру, де вода здималася, наражаючись на міцно забиті в дно палі мосту. А на дні того виру була велика форель. Спершу Нік не помітив її. Потім раптом угледів при самому дні — великих рибин, що неначе притискалися до рінистого дна серед збурених течією жорстви та піску.

Нік дивився у вир з мосту. День був гарячий. Над річкою, керуючи проти води, пролетів рибалочка. Давно вже Нікові не траплялося дивитись отак у річку й бачити форель. Та ще й таку здоровенну. Коли тінь птаха майнула на воді, одна велика рибина скісно метнулася вгору, і її власна тінь позначила кут того довгого скосу; і коли форель, розітнувши поверхню води, зблиснула проти сонця, її тінь на мить зникла, а потім виникла знов і разом з фореллю, що вже занурилась у воду, нібито вільно, не опираючись, попливла за течією назад, до того самого місця під мостом, і там рибина знову застигла, повернувшись головою проти води.

Коли форель метнулася вгору, серце Нікове завмерло. В ньому враз прокинулись усі давні почуття.

Він обернувся й повів очима понад річкою вниз за водою. Вона текла вдалину своїм кам'янистим річищем, з обмілинами, валунами та глибоким плесом на закруті коло високого скелястого мису.

Нік пішов по шпалах назад, туди, де на згарищі обіч колії лежав його тюк. На душі в нього було радісно. Він поправив ремені, що оперізували тюк, міцно затягнув їх, а тоді завдав тюк на спину, просунув руки в наплічні шлейки й уперся лобом у широку наголовну стяжку, щоб послабити тиск на плечі. І все ж таки тюк був дуже важкий. Аж надто важкий. Нік узяв у руку шкіряний чохол з вудками й, нахилившись уперед, щоб вага припадала високо на плечі, рушив дорогою понад залізничною колією, залишаючи позаду, під пекучим сонцем, попелище містечка; тоді повернув убік і між двома високими обгорілими пагорбами вийшов на іншу дорогу, що вела від залізниці. Він попростував тією дорогою, відчуваючи, як боляче тисне на плечі важкий тюк. Дорога весь час ішла вгору, і підніматися тим узвозом було нелегко. М'язи боліли, сонце припікало, але на душі в Ніка було радісно. Все лишилося позаду: не треба думати, не треба писати, не треба нічого. Усе те вже позаду.

Відтоді як він зійшов з поїзда і провідник багажного вагона викинув у розчинені двері його тюк, Нік добачив навколо себе чимало змін. Сеней згорів, уся околиця була випалена й зовсім не така, як раніш, але це нічого не важило. Усе згоріти не могло, він був певен. Отож і простував собі далі дорогою, упріваючи під гарячим сонцем і насилу підіймаючись угору, щоб перейти пасмо пагорбів, яке пролягло між залізницею і лісистою рівниною.

Дорога й далі бралася вгору, час від часу трохи западаючи, але неухильно ведучи до вершини. І Нік піднімався далі. Нарешті дорога, що якийсь час ішла вподовж обгорілого схилу, вивела його на вершечок пагорба. Нік притулився спиною до пня й вивільнив руки з наплічних шлейок. Попереду, скільки сягало око, розкинулась широка рівнина. Випалена місцевість кінчалася ліворуч, на межі пасма пагорбів. По всій рівнині то тут, то там здіймалися темні острови соснових гаїв. Ген ліворуч видніла річка. Нік повів по ній очима й побачив зблиски води проти сонця.

Нічого більше попереду не було — сама лісиста рівнина, і тільки далеко на обрії бовваніли голубі пагорби, позначаючи собою початок узвишшя перед Верхнім озером. Нік ледве бачив їх невиразні далекі обриси у хвилях розпеченого повітря над рівниною. Коли він починав вдивлятися туди пильніше, пагорби зникали. А коли тільки скидав оком, вони були на місці, ті далекі пагорби на узвишші.

Нік сів, прихилившися спиною до обвугленого пня, і закурив сигарету. Його тюк, прилаштований на зрізі пня, стояв рівно, з ременями напоготові, й на ньому ще залишалася заглибина від Нікової спини. Нік сидів і курив, озираючи місцевість. Йому не треба було витягати карту. Він знав, де він, з положення річки.

Поки він курив, простягти ноги перед собою, то помітив коника, що стрибав собі по землі, а потім заліз на його вовняну шкарпетку. Коник був чорний. Ще йдучи дорогою нагору, Нік раз у, раз сполохував з пилюки коників. І всі вони були чорні. Не такі, як ото великі коники, що, злітаючи, розгортають з-під чорного надкрилля жовті з чорним або червоні з чорним крильця. Ці були звичайні собі коники, але всі чорні, мов сажа. Нік ще тоді звернув на них увагу, але не задумався, чому вони такі. А тепер, роздивляючись цього чорного коника, який сидів і поскубував щелепами вовну шкарпетки, збагнув, що всі вони почорніли, бо живуть на обвугленій землі. Пожежа, як видно, сталася десь торік, але коники й досі були чорні. Цікаво, подумав Нік, чи довго вони такі будуть.

Він обережно простяг руку вниз і схопив коника за надкрилля. Тоді перевернув догори лапками, що сполохано мигтіли в повітрі, й подивився на членисте черевце. Атож, і воно було чорне, лискуче, а спинка й голівка припорошені.

— Катай, конику, — уперше озвався вголос Нік. — Лети собі десь.

Він підкинув коника в повітря и простежив очима, як той полетів через дорогу до обгорілого пня.

Нік звівся на ноги, підставив спину під свій тюк на пні й просунув руки в наплічні шлейки. Постояв трохи з тюком за плечима на гребені пагорба, видивляючись уперед, на далеку річку, а тоді звернув з дороги й навпростець подався вниз схилом. Земля під ногами була тверда, і йшлося йому легко. Кроків за двісті від підніжжя пагорба згарище кінчалось. Далі розлягалася височина, поросла буйною, по литки заввишки, папороттю, з окремими купками сосон, широка хвиляста височина, з частими узгірками та западинами, з піскуватим грунтом, зелена й жива.

Нік визначав напрям за сонцем. Він знав, де йому треба вийти до річки, і простував далі тією зеленою височиною, сходячи на невисокі узгірки, щоб побачити попереду нові узгірки, а часом, піднявшись на більше узвишшя, бачив ліворуч або праворуч чималі острови соснових гаїв. Він зірвав кілька галузок папороті й підсунув їх під лямки тюка. Лямки розтирали запашне листя, і Нік, ідучи, відчував його дух.

Простуючи тією нерівною, без найменшого затінку місцевістю, він стомився й геть упрів. Він знав, що коли завгодно може повернути ліворуч і вийти до річки: вона була не далі як за милю від нього. Проте він неухильно простував на північ, щоб на кінець дня вийти до річки якомога вище проти води.

Нік уже давно помітив попереду великий острів соснового гаю, що здіймався над хвилястою височиною. Спустившись в улоговинку, а тоді поволі вибравшись на гребінь, він повернув саме туди.

У тому сосновому гаю не було підліску. Стовбури дерев здіймалися чи то просто вгору, чи трохи похило один до одного, але всі були рівні, темні й без гілля. Гілля починалося вище. Подекуди воно щільно переплелося й кидало густу тінь на руду глицю, що встеляла землю. Гай оточувала гола смуга землі. Ступивши на неї, Нік відчув, яка вона м'яка під ногами. То був край рудого килима з опалої соснової глиці, що виступав поза межі високих крон. Дерева пнулися вгору, і їхні крони піднімались дедалі вище, залишаючи на осонні цю руду смугу, що іі колись укривали своєю тінню. А там, де цей лісовий килим уривався, починалася суцільна порість папороті.