Я махнув їм на прощання рукою. Крам висунув голову.

— Ти будеш на денному прийомі в середу?

— Обов'язково.

Я піднявся до себе ліфтом. Мене чекав Роберт Кон.

— Привіт, Джейку, — сказав він. — Ходімо снідати.

— Ходімо. От тільки гляну, чи не надійшло чогось термінового.

— Куди підемо?

— Будь-куди. — Я переглянув папери на столі.— А куди-б ти хотів?

— Може, до Ветцеля? Там добрі закуски.

У ресторані ми замовили пиво й закуску. Офіціант приніс пиво— холодне, у високих запітнілих кухлях. Подали з десяток різних закусок.

— Як ти вчора — добре погуляв? — спитав я.

— Не сказав би.

— А як тобі пишеться?

— Кепсько. Друга книжка застряла й ані руш.

— У всіх так буває.

— Авжеж, авжеж. Тільки мені від цього не легше.

— А в Південну Америку ти ще хочеш?

— Хочу.

— Чому ж ти не їдеш?

— Через Френсіс.

— То візьми її з собою.

— Така подорож — не для неї. Вона любить інше. Велике товариство.

— Тоді пошли її під три чорти.

— Не можу. Я маю щодо неї певні обов'язки.

Він одсунув тарілку з нарізаними огірками й узявся за маринованого оселедця.

— Що тобі відомо про леді Брет Ешлі, Джейку?

— Леді Ешлі — її прізвище. Брет — ім'я, — сказав я. — Вона гарна дівчинка. Розлучається з чоловіком і має намір вийти заміж за Майкла Кембелла. Майкл тепер у Шотландії. А що?

— Вона надзвичайно приваблива жінка.

— Згоден.

— В ній є щось особливе, якась витонченість. Вона здається мені винятково витонченою і щирою.

— Вона дуже гарна.

— Я навіть не знаю, чим вона так вабить до себе, — сказав Кон. — Певно, це порода.

— Бачу, вона тобі припала до серця.

— Дуже. Мені навіть здається, що я закохався в неї.

— Вона п'яниця, — сказав я. — Вона кохає Майкла Кембелла й вийде за нього заміж. А він колись нечувано розбагатіє.

— Я не вірю, що вона вийде за нього заміж.

— Чому?

— Не знаю. Не вірю — і край. Ти з нею давно знайомий?

— Давно, — сказав я. — Вона була сестрою в госпіталі, де я лежав під час війни.

— Певно, вона тоді була ще дитина.

— Їй тепер тридцять чотири.

— А коли вона одружилася з Ешлі?

— Під час війни. Відразу по тому, як її коханого прибрала на той світ дизентерія.

— Я чую в твоєму голосі сарказм.

— Даруй, це ненавмисне. Але так було.

— Я не вірю, що вона може одружитися з тим, кого не кохає.

— А проте вона робила це двічі.

— Не вірю.

— Слухай, — сказав я, — нащо ти чіпляєшся до мене з дурними запитаннями, якщо тобі не подобаються відповіді?

— Я про це тебе не питав.

— Ти просив мене розповісти про Брет Ешлі.

— Але не просив наговорювати на неї.

— Ет, іди ти до дідька.

Він сполотнів і підвівся, блідий і лютий, над столом, заставленим закусками.

— Сідай, — сказав я. — Не дурій.

— Забери свої слова назад!

— Та кинь ти свої школярські штучки.

— Забери свої слова назад.

— Про мене. Як хочеш. Я знати не знаю Брет Ешлі. Задоволений?

— Ні. Не це. Ти послав мене до дідька.

— Не йди до дідька, — сказав я. — Сиди тут. Ми ж тільки почали снідати.

Кон усміхнувся й сів. Скидалося на те, що він зрадів можливості сісти. Цікаво, що він у біса робив би, якби не сів?

— Тобі очорнити людину — за іграшку, Джейку.

— Вибач. У мене лихий язик. Але я ніколи не лихословлю навмисне.

— Знаю, — сказав Кон. — Ти ж, зрештою, мій найліпший друг, Джейку.

«Отакої», — подумав я, а вголос сказав:

— Я не хотів образити тебе. Пробач.

— Та нічого, все гаразд. Я вже не серджуся.

— От і добре. Давай замовимо ще чогось.

Попоївши, ми перейшли до кафе «Де-ля-Пе» й випили кави. Конові явно кортіло знову завести мову про Брет, але я не піддавався. Ми побалакали про те про се, а потім я попрощався з ним і пішов на корпункт.

О п'ятій годині я був у готелі «Крійон» — чекав Брет. Вона не з'являлась, отож я сів і написав кілька листів. Листи вийшли не дуже вдалі, але я сподівався, що папір із зображенням і адресою готелю «Крійон», на якому вони були написані, компенсує все. Брет так і не прийшла, і за чверть до шостої я спустився в бар і випив з барменом Жоржем по коктейлю «Джек Роуз». У барі Брет теж не було, і я, перше ніж вийти, ще раз пошукав її нагорі, оглянув вестибюль, а тоді взяв таксі й поїхав до кафе «Селект». Переїжджаючи Сену, я бачив буксир із цілою флотилією порожніх барж, що високо сиділи у воді. Вони пливли за течією, й на кожній за стерном стояв матрос, готуючись пройти під мостом. Річка милувала око. В Парижі завжди приємно переїздити мостом.

Таксі об'їхало пам'ятник винахідникові семафора, що сам править за семафор, завернуло на бульвар Распай, і я відкинувся на сидінні, щоб не бачити цього відрізка дороги. їзда бульваром Распай завжди нудить мене. На лінії Париж-Ліон-Марсель є перегін між Фонтенбло й Монтеро, який навіює мені смертельну тугу щоразу, як я ним їду. Певно, такі мертві місця в знайомих маршрутах викликані якимись асоціаціями. У Парижі є чимало вулиць, не менш бридких, ніж бульвар Распай. І пішки я тим бульваром ходжу спокійно. А от їхати ним для мене — мука. Певно, я колись прочитав щось про нього. А на Роберта Кона діє так весь Париж. Цікаво, звідки в Кона ця нелюбов до Парижа? Чи не від Менкена? Менкен, по-моєму, ненавидить Париж. А стільки молодих людей навчаються любити й не любити за Менкеном!

Таксі зупинилося перед «Ротондою». Хоч би яке монпарнаське кафе ви назвали водієві, сідаючи в таксі на правобережжі, він неодмінно привезе вас до «Ротонди». За десять років вони, певно, возитимуть до «Дю Дома». А втім, відстані там невеликі. Я пройшов повз безлюдні столики «Ротонди» до кафе «Селект». Усередині кілька чоловік пили за стойкою, а на вулиці сидів один-єдиний відвідувач — Гарві Стоун. Перед ним здіймалася купка блюдечок, і щік його давно не торкалася бритва.

— Сідай, — сказав Гарві,— я тебе шукав.

— А що сталося?

— Нічого. Просто так шукав.

— Ти з іподрому?

— Ні. Не був там з неділі.

— Що чути із Штатів?

— Нічого. Анічогісінько.

— А що сталося?

— Не знаю. Але я з ними більше справ не маю. Ніяких.

Він подався вперед і зазирнув мені в очі: — Сказати тобі щось, Джейку?

— Скажи.

— В мене вже п'ять днів ріски в роті не було.

Я швиденько прикинув: три дні тому Гарві виграв у мене двісті франків у покерні кості в барі «Нью-Йорк».

— А чого?

— Грошей чортма. Не надійшли гроші.— Він помовчав. — Знаєш, Джейку, так дивно. Коли я опиняюся в такому становищі, мені хочеться бути на самоті. Хочеться сидіти у себе в кімнаті. Я мов той кіт.

Я помацав пальцями в кишені.

— Тебе сотня влаштує, Гарві?

— Так.

— Ну то ходімо їсти.

— Встигнемо. Випий зі мною.

— Краще б ти поїв.

— Ні. Коли на мене находить отаке, мені однаково, їсти чи не їсти.

Ми випили. Гарві поклав моє блюдечко на свої.

— Ти знайомий з Менкеном, Гарві?

— Знайомий. А що?

— Що він за один?

— Пристойний чоловік. Вміє пожартувати. Коли ми з ним обідали востаннє, мова зайшла про Гоффенпаймера. «Все лихо в тому, сказав він, — що в Гоффенгаймера всі розв'язки тримаються на підв'язках». Непогано сказано.

— Непогано.

Але він уже видихся, — вів далі Гарві.— Він уже написав про все, що знав, а тепер пише тільки про те, чого не знає.

— Може, він і пристойний чоловік, — сказав я. — Тільки читати його я не можу.

— Та його вже ніхто не читає,— мовив Гарві.— За винятком хіба тих, що звикли читати наукові записки Інституту Александра Гамільтона.

— Гм, — сказав я. — І це непогано сказано.

— Авжеж, — кивнув Гарві.

Якийсь час ми посиділи мовчки в глибокій задумі.

— Ще по чарці портвейну?

— А чого ж, — погодився Гарві.

— Он іде Кон, — сказав я.

Роберт Кон переходив вулицю.