Йогі не мучило сумління за людей, яких він убив. Він знав, що вбив п'ятьох. А може, й більше. Він не вірив у те, що вбиті тобою люди не дають тобі спокою. Після двох років на фронті? Де ж пак! Більшість тих, кого він знав, аж нетямилися від захвату, коли вперше вбивали людину. Тільки й клопоту було, щоб перешкодити їм убивати надміру. А спробуй-но відіслати полоненого в тил, де на нього вже чекають, щоб встановити особу. Посилаєш солдата з двома полоненими або, скажімо, двох солдатів з чотирма полоненими. І що ж? Солдати повертаються і кажуть, що полонених убило загороджувальним вогнем. Насправді ж вони самі штрикають полоненого багнетом нижче спини, а коли той сахається від них, кричать: «Ага, тікаєш, сучий сину!» — і заганяють йому кулю в потилицю. Їм треба знати напевне, що вони вбили людину. До того ж не хочеться повертатися під отим клятим загороджувальним вогнем. Ні, панове, дзуськи!.. А звичаїв таких вони понабиралися від австралійців. Та й, зрештою, що їм ті германи? Якась бісова німчура. Тепер навіть саме слово «німчура» звучить кумедно. Ото й уся совісність та праведність. Де вже там після двох років на фронті!.. Щоправда, з часом вони м'якшали. Каялись, що були надто жорстокі, й починали запасатися добрими ділами, щоб уберегтися від смерті самим. Але то був уже четвертий ступінь солдатської служби — миротворний.

Доброму солдатові на фронті ведеться так: спочатку ти хоробрий, бо гадаєш, що куля тебе обмине, що ти не такий, як усі, і не можеш померти. Та потім починаєш розуміти, що це зовсім не так. Тоді тебе охоплює справжній страх, але якщо ти добрий солдат, то виконуєш свої обов'язки так само сумлінно, як і раніше. Потім, коли тебе поранить, але не вб'є, і ти тягнеш далі те саме ярмо попліч із новими товаришами, ти набуваєш гарту і стаєш справді залізним солдатом. А згодом тебе знову вибиває з гри, цього разу ще тяжче, ніж перше, і тоді ти чиниш добрі діла, наслідуючи юного сера Філіпа Сідні й призбируючи нетлінні скарби, що запишуться тобі на небі. Тим часом ти, звісно, й далі виконуєш свої обов'язки. Точнісінько як у футбольному матчі.

А от написати про війну жодна бісова душа не завдала собі клопоту, ні один з тих, що знають про неї хоч би від інших. А література ж має неабиякий вплив на людей. Коли ота американська письменниця Уїлла Кесер видала книжку про війну, де всю останню частину взято з «Народження нації», колишні солдати з усієї Америки писали їй у листах, як їм сподобалася та книжка.

Один індіанець заснув. Перед тим він жував тютюн, і рот його був міцно стулений уві сні. Голова його лежала на плечі другого індіанця. Той індіанець, що не спав, показав на сплячого товариша й похитав головою.

— То як вам моя промова? — спитав Йогі несплячого індіанця.

— У білого ватага до біса здорового глузду, — відказав індіанець. — І знає він страх як багато.

— Дякую, — мовив Йогі. Він був зворушений. Тільки тут, серед простих тубільців, серед цих єдино справжніх американців, він знайшов цілковите розуміння.

Індіанець дивився на нього, дбайливо притримуючи рукою сплячого товариша, щоб той не впав головою на засніжені колоди.

— Білий ватаг був на війні? — спитав індіанець.

— Я приїхав до Франції у травні дев'ятсот сімнадцятого, — почав був Йогі.

Отож я й подумав, що, мабуть, білий ватаг і сам воював, бо так добре все те знає,— сказав індіанець. — Оцей… — Він трохи підняв голову сплячого товариша, так що останнє проміння надвечірнього сонцк відбилося в того на обличчі.— Він одержав хрест Вікторії. А я — орден «За бездоганну службу» й Воєнний хрест із відзнакою. Я був старшим сержантом у Четвертому королівському.

— Радий познайомитися з вами, — мовив Йогі. Він раптом відчув, ніби його принижено.

Надворі смеркало. Над озером Мічіган, там, де небо стикалося з водою, жевріла суцільна багряна пасмуга заходу. Йогі дивився, як та пасмуга дедалі темнішала, вужчала, аж поки стала тоненька, мов рисочка, і врешті згасла. Сонце сховалося за озером. Йогі підвівся з колод. Індіанець і собі встав. Він розбудив свого товариша. Той також устав і подивився на Йогі Джонсона.

— Ми до Петоскі, вступати до Армії спасіння, — сказав вищий на зріст індіанець — той, котрий не спав.

— І білий ватаг ішов би вже, — мовив менший, який щойно прокинувся.

— Я піду з вами, — сказав Йогі.

Хто були ті індіанці? І що вони для нього значили?..

Сонце зайшло, і відтала за день дорога почала тужавіти. Знову бралося на мороз. Зрештою, може, це ще й не весна. Може, й те, що йому не хочеться жінки, — не так уже й страшно. Тепер, коли він побачив, що весна, мабуть, іще не настала, це видалось не таким певним. Ось він піде з цими індіанцями до міста, пошукає там якоїсь гарної жінки й постарається захотіти її.

Він вийшов на обмерзлу вже дорогу. Обидва індіанці чалапали збоку. Всі троє пішли в одному напрямку.

Уже зовсім споночіло, коли вони троє, простуючи обмерзлою дорогою, увійшли в Петоскі. За весь той час ніхто не озвався й словом. Чути було лише хрускіт свіжих крижинок під черевиками. Час від часу Йогі ступав на тоненьку крижану кірочку й провалювався в калюжу. Індіанці якось обминали калюжі.

Вони спустилися з пагорба, поминули фуражну крамницю і перейшли міст через Ведмежу річку, лунко стукаючи підборами по мерзлих мостинах; тоді подибали узвозом, що проходив повз будинок доктора Рамсі та кондитерську «Затишок» і вів до більярдної. Перед більярдною обидва індіанці спинилися.

— Білий ватаг ганяє кулі? — спитав високий індіанець.

— Ні,— відповів Йогі Джонсон. — На війні мені покалічило праву руку.

— Не пощастило білому ватагові,— озвався низенький індіанець. — А може, все-таки спробуємо?

— Йому на Іпрі перебило обидві руки й обидві ноги, — пошепки сказав високий індіанець, обернувшись до Йогі.— Він дуже вразливий.

— Ну гаразд, — погодився Йогі.— Зіграймо одну партію.

Вони ввійшли в теплу, прокурену більярдну. Зайняли вільний стіл і взяли на полиці при стіні два киї. Коли низенький індіанець потягся по кий, Йогі побачив, що обидві руки в нього штучні: зроблені з коричневої шкіри і пристебнуті пряжками біля ліктів.

Вони почали грати на гладенькому зеленому сукні, ясно освітленому електричними лампами. За півтори години Йогі виявив, що винен низенькому індіанцеві чотири долари тридцять центів.

— Добрячий з вас гравець, — мовив він до партнера.

— Не та вже в мене рука, що перед війною, — озвався низенький індіанець.

— Білий ватаг хоче трохи випити? — спитав високий індіанець.

— А де ви добуваєте питво? — поцікавився Йогі.— Мені доводиться ходити аж до Шабойгана.

— Нехай білий ватаг іде з червоними братами, — відказав високий індіанець.

Вони залишили більярдний стіл, поклали киї на полицю при стіні і, заплативши розпорядникові, вийшли в ніч.

Темними вулицями розходилися по домівках чоловіки. На ніч ударив мороз і скував усе довкола. Отже, то був таки не справжній чіанук. Весна ще не настала, і чоловіки, що кинулись були в гульню, протверезіли від холодного повітря й зрозуміли, що той чіанук був чистісінькою оманою. «Ну й перепаде ж завтра десятникові!» — подумав Йогі. А може, все те підстроїли власники помпової фабрики, щоб вигнати десятника з роботи? Часом і таке буває… Скрадаючись у нічній темряві, чоловіки невеличкими гуртами розходилися по домівках.

Обидва індіанці простували разом з Йогі. Вони звернули в бічну вулицю і спинилися перед будинком, що скидався на стайню. Власне, то й була стайня. Індіанці відчинили двері, і Иогі зайшов слідом за ними. Біля стіни стояла драбина, що вела на горище. У стайні було темно, але один з індіанців запалив сірника й показав Йогі ту драбину. Низенький індіанець поліз перший, і металеві шарніри на його штучних руках тоненько порипували. Йогі подався за ним, а другий індіанець ліз позаду, присвічуючи Йогі сірниками. Добравшись до кінця Драбини, низенький індіанець постукав у стелю. У відповідь почувся такий самий стукіт. Низенький індіанець озвався знову, уривчасто стукнувши тричі в стелю над головою. Нагорі підняли ляду, і вони залізли в освітлене приміщення.