В одному кутку кімнати був бар з мідним поруччям та високими плювальницями. За прилавком висіло дзеркало. По всій кімнаті стояли крісельця. Був там і більярдний стіл. На жердинках при стіні були розвішані ілюстровані журнали. На другій стіні, у рамці, прикрашеній американським прапором, красувався портрет Генрі Водсворта Лонгфелло з автографом. Кілька індіанців сиділи в крісельцях і читали. Невеличкий гурт зібрався коло бару.

— Нічогенький клубик, га? — До Йогі підійшов індіанець і потиснув йому руку. — Я майже щодня бачу вас на помповій фабриці.

То був робітник, що працював біля одного з ближчих до Йогі верстатів.

Підійшов ще один індіанець і потиснув руку Йогі. Він теж працював на помповій фабриці.

— Пошилися ми в дурні з тим чіануком, — мовив він.

— Еге ж, — озвався Йогі.— Фальшива тривога.

— Ходімо вип'ємо, — сказав перший індіанець.

— Я не сам, — відповів Йогі. А хто вони, власне, ці індіанці?..

— То беріть і своїх товаришів, — сказав перший індіанець. — Місця вистачить усім.

Йогі Джонсон оглянувся довкола. Двоє індіанців, що привели його сюди, зникли. Де ж вони поділися? Нарешті він побачив їх. Вони стояли коло більярдного столу. Ставний індіанець з гарними манерами, з яким щойно розмовляв Йогі, простежив за його поглядом і розуміюче кивнув головою.

— Це лісові індіанці,— вибачливо пояснив він. — А ми тут здебільшого міські.

— Так, звичайно, — погодився Йогі.

— Той малий дуже відзначився на війні,— зауважив ставний індіанець з гарними манерами. — Та й другий теж, здається, був сержантом.

Індіанець провів Йогі до бару. За прилавком стояв бармен. То був негр.

— По скляночці «Собачої голови»? — спитав індіанець.

— Гаразд, — відказав Йогі.

— Дві «Собачі голови», Брюсе, — звернувся індіанець до бармена.

Бармен пирхнув.

— Чого ти смієшся, Брюсе?

Негр зайшовся тоненьким смішком.

— Я ж так і знав, пане-хазяїне Червоний Собака, — проказав він нарешті.— Ви завжди замовляєте «Собачу голову».

— Він у нас веселун, — мовив індіанець до Йогі.— Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Червоний Собака.

— Моє прізвище Джонсон, — сказав Йогі.— Йогі Джонсон.

— О, ми всі добре знаємо, як вас звуть, містере Джонсон, — усміхнувся Червоний Собака. — Дозвольте познайомити вас із моїми друзями — містером Сидячим Бугаєм, містером Отруєним Бізоном та ватагом Прудконогим Скунсом.

— Ім'я Сидячий Бугай я чув, — озвався Йогі, потискуючи руки новим знайомим.

— Ні, я не з тих Сидячих Бугаїв, — сказав містер Сидячий Бугай.

— Прадід ватага Прудконогого Скунса свого часу продав острів Манхеттен за кілька разків черепашкового намиста, — повідомив Червоний Собака.

— Дуже цікаво, — мовив Йогі.

— Для нашої родини те намисто було неабиякою коштовністю, — сумно посміхнувся Прудконогий Скунс.

— Ватаг Прудконогий Скунс і досі має трохи того намиста. Хочете побачити? — спитав Червоний Собака.

— Ще б пак.

— Та воно звичайнісіньке собі намисто, — знехотя мовив Прудконогий Скунс і, видобувши з кишені разок черепашок, подав Йогі.

Йогі з цікавістю роздивлявся намисто. Подумати тільки, яку роль відіграли ці нанизані на нитку черепашки для сьогоденної Америки!

— Хочете взяти на згадку дві намистини? — спитая Прудконогий Скунс.

— Що ви, як я можу їх у вас забрати! — заперечив Йогі.

— Дарма, вони ж самі собою нічого не варті,— пояснив Прудконогий Скунс, знімаючи з намиста дві черепашки.

— Для родини Прудконогих Скунсів вони дорогі лиш як пам'ятка, — докинув Червоний Собака.

— Не знаю, як вам і дякувати, містере Прудконогий Скунс, — мовив Йогі.

— Пусте, — відказав Прудконогий Скунс. — І ви б зробили Для мене те саме.

— Ви дуже люб'язні.

Бармен Брюс, стоячи за прилавком, нахилився вперед і спостерігав, як намисто переходить з рук у руки. Його чорне обличчя лисніло. Раптом, не озвавшись ані словом, він зайшовся нестримним пронизливим сміхом. Темним негритянським сміхом.

Червоний Собака гостро глянув на нього.

— Як на мене, Брюсе, — сердито мовив він, — твої веселощі трохи недоречні.

Брюс замовк і втер обличчя рушником. Тоді вибачливо звів очі.

— Ой, несила мені втриматись, пане-хазяїне Червоний Собака. Як побачу, що містер Прудконогий Скунс показує ті черепашки, сміх так і бере. Продати отакенне місто Нью-Йорк за якісь там черепашки! За черепашки! Дивитись не можу на ті черепашки!

— Брюс у нас дивак, — пояснив Червоний Собака. — Проте бармен він справний і серце має добре.

— Ваша правда, пане-хазяїне Червоний Собака, — мовив бармен, нахилившись уперед. — Серце в мене — ну чисто золоте.

— І все-таки він дивак, — наче перепрошуючи, мовив Червоний Собака. — Наш комітет усе наполягає, щоб я знайшов іншого бармена, але я прихильний до цього чолов'яги, хоч як воно дивно.

— Я чоловік надійний, хазяїне, — сказав Брюс. — От тільки як побачу щось чудне, то не можу втриматись, щоб не засміятися. Та ви ж знаєте, хазяїне, що я не маю на думці нічого лихого.

— Авжеж, Брюсе, — погодився Червоний Собака. — Ти чоловік чесний,

Йогі Джонсон розглянувся по кімнаті. Індіанці вже одійшли від бару, і Прудконогий Скунс показував своє намисто кільком зодягненим у смокінги індіанцям, які щойно з'явилися. Двоє лісових індіанців досі грали в більярд. Вони поскидали куртки, і металеві шарніри на штучних руках низенького індіанця виблискували в світлі ламп, що висіли над більярдним столом. Він саме примірявся вдарити одинадцятий раз підряд.

— З цього малого був би добрячий гравець, якби не ота притичина на війні,— зауважив Червоний Собака. — Хочете оглянути наш клуб?

Він узяв від Брюса чек, підписав його, і Йогі пішов за ним до суміжної кімнати.

— Тут засідає наш комітет, — сказав Червоний Собака.

На стінах кімнати висіли оправлені фотографії з автографами ватага Бендера, Френсіса Паркмена, Д. Г. Лоуренса, ватага Мейєрса, Стюарта Едварда Уайта, Мері Остін, Джіма Торпа, генерала Кастера, Гленна Уорнера, Мейбл Додж і великий, на повний зріст, портрет Генрі Водсворта Лонгфелло, писаний олійними фарбами.

За комітетською кімнатою була роздягальня з невеличким купальним басейном, більше схожим на ванну.

— Все воно, звісно, сміховинно мале, як на клуб, — сказав Червоний Собака. — Та загалом це затишний куточок, куди можна заглянути ввечері, як стане нудно. — Він усміхнувся. — Знаєте, ми називаємо його «Вігвам». Це моя вигадка.

— Гарний клубик, — похвалив Йогі.

— Записуйтесь, якщо хочете, — запропонував Червоний Собака. — Ви якого племені?

— Що ви маєте на увазі?

— Ваш рід. Хто ви — з лисиць чи з оджибвеїв? Чи, може, з племені крі?

— А-а, — мовив Йогі.— Мої батьки приїхали із Швеції.

Червоний Собака пильно глянув на нього. Очі його повужчали.

— Ви не жартуєте?

— Ні. Вони десь звідти — чи то із Швеції, чи то з Норвегії,— відказав Йогі.

— Отож я й подумав, що ви начебто схожий на білого, — сказав Червоний Собака. — Добре, що все вчасно з'ясувалося. А то було б галасу… — Він узявся рукою за голову й міцно стулив губи. — Ану, ти! — Він раптом підступив до Йогі й схопив його за рукав. Йогі відчув, як у живіт йому вперлося дуло пістолета. — Іди-но тихцем у першу кімнату, забирай своє пальто й капелюх і катай звідси, ніби нічого не сталося. Чемненько попрощайся з усіма, хто до тебе заговорить. І ніколи більше сюди не потикайся. Зрозумів, ти, шведе?

— Зрозумів, — відказав Йогі.— Заберіть свою пукавку. Я її не боюся.

— Роби, що тобі кажуть, — звелів Червоний Собака. — Що ж до тих двох більярдистів, які тебе привели, то я їх швидко витурю.

Йогі повернувся в яскраво освітлену кімнату, поглянув на прилавок, із-за якого глипав на нього бармен Брюс, і, взявши свій капелюх та пальто, сказав «добраніч» Прудконогому Скунсові, що поцікавився, чому він так рано йде. Брюс відчинив йому ляду. Коли Йогі ступив на драбину, негр засміявся.

— Я ж таки знав, що й до чого. Від самого початку знав. Де вже там якомусь шведові обдурити старого Брюса!