Усе це певною мірою пояснює, чому Хемінгуеєві пощастило поєднати «відомість» з «популярністю». Проте цим не вичерпується секрет тієї сили, що вабить до нього. Не тільки манера писати, а й манера жити привертала увагу до Хемінгуея, роблячи водночас і його приманкою для газет, для літературознавців і психоаналітиків, а то й просто для цікавих нероб.
Хемінгуей-рибалка, Хемінгуей-мисливець, Хемінгуей-«випивака» «авантюрист століття», «великий індивідуаліст», «ворог інтелекту», прихильник «тотальної дії» відомий майже так само, як і Хемінгуей-письменник. Усе це невід'ємні частини легенди, міфа про Хемінгуея. Слова «легенда», «міф» не слід сприймати в тому розумінні, ніби Хемінгуей не був таким, яким його хотіли бачити. Одного разу він і справді зловив рибину вагою 468 фунтів, іншим разом вистояв чотири раунди проти якогось чемпіона — боксера важкої ваги. На своїй яхті «Пілар» він не раз здобував перемоги в змаганнях; полював на качок у венеціанських лагунах, на левів, буйволів та антилоп куду в африканській савані, не гірше за багатьох матадорів умів завдати смертельного удару бикові.
Усе це було. І серед тих, хто в це по вірив, знайдеться, напевне, кілька чоловік, що поплатилися за свій скептицизм. Про одного такого, в усякому разі, відомо точно. У нью-йоркському нічному ресторані якийсь містер Чепмен, маклер за фахом, добре підпивши, підійшов до столика п'ятдесятирічного письменника й зі словами: «То оце ви і є Хемінгуей — сильна людина?» — дав йому ляпаса. Містер Чепмен увійшов в історію, але прихопив із собою чимало синців та саден.
Особливою славою овіяні пригоди Хемінгуея в роки друґої світової війни. Його офіційний статус в момент висадки союзників у Франції — кореспондент журналу «Кольєрс». Проте він рідко з'являвся у штабі Третьої американської армії, до якої був прикомандирований, бо йому більше подобалося бувати на передньому краї. Зберігся рапорт командира дивізії, з якого випливає, що одного разу письменник випередив війська на сто кілометрів. Згодом він очолив загін французьких макі, що активно діяли попереду американських бойових порядків. У боях за Париж його «особиста армія» (вона налічувала понад двісті багнетів і була моторизована) приєдналася до частин французького генерала Леклерка. Причому, поки Леклерк вибивав німців з південного берега Сени, Хемінгуей уже вступив у вуличний бій поблизу Тріумфальної арки. За це він мало не став перед військовим судом: адже Женевська конвенція забороняє кореспондентам брати в руки зброю. І врятувало його не письменницько ім'я, а популярність серед солдатів: славнозвісна борода «тата Хемінгуея» в Третій армії була не менш відома, ніж профіль командуючого, генерала Паттона.
Зрозуміла річ, до всього цього неминуче долучалося безліч казок і вигадок. Але навряд чи з вини Хемінгуея: він не хвалився своїми подвигами, а тим більше не вигадував їх. Та він їх створював.
Гертруді Стайн належить парадоксальне, мало не абсурдне твердження, ніби Хемінгуей був, по суті, боягузом, а всі його геройства — не більш як бравада. У розумінні буквальному це — брехня, а от у значенні непрямому, переносному, можливо, й не позбавлене підстав. Бути сильним, влучним, незламним, як залізний важіль, — для Хемінгуея роль чи точніше — наперед визначена й неухильно здійснювана етична програма. І він створював самого себе відповідно до пунктів цієї програми: наприклад, шукав небезпеки не тому, що емоційно жадав її, що його охоплював непоборний «потяг до смерті», а щоб відшліфувати своє мистецтво перевтілення, ще й ще раз випробувати його на ділі.
«Щоразу, як він брався до якогось спорту, — казала та ж таки Гертруда Стайн, він неодмінно щось собі ламав — руку, ногу чи голову». Це — Знов-таки недобре перебільшення, бо ламав він щось не через незграбність чи брак професійного вміння. Просто він надто часто, немовби на зло собі, випробовував долю, кидав їй виклик. Внаслідок цього перелік ран та ушкоджень, що їх він дістав на війні, на полюванні, в авіаційних та автомобільних катастрофах, міг би заповнити цілу сторінку.
У 1942 році Хемінгуей віддав себе і свою яхту «Пілар» у розпорядження військово-морських сил США для боротьби з нацистськими підводними човнами, що з'являлися в Карібському морі. Його план був такий: човен випливає на поверхню, щоб захопити «Пілар», і яхта, ніби скоряючись наказові, пришвартовується до ворожого корабля й підриває на міні його і себе. Фантастичний план. І, на щастя, з тих, яким не судилося здійснитись. Але, якби нагода випала, Хемінгуей, треба думати, скористався б з нього. І не тому, що вважав, ніби його життя так дешево коштує, а щоб довести собі, що він здатен і на це.
«Я все-таки вважаю, — писав вдумливий і доброзичливий критик Малькольм Каулі,— що Хемінгуей-письменник дорого заплатив за свою діяльність спортсмена й військового кореспондента».
Справді-бо. Художник Грот відвідав якось Хемінгуея в штабі його «особистої армії». Будинок стояв у фронтовій смузі, і траплялося, що ворожі патрулі з'являлися біля саду. Обвішаний гранатами, з легким кулеметом у руках, письменник охороняв свій штаб. І Грот резюмує: «Все це мало вигляд хвилюючий і трохи неправдоподібний». Не тому, що Хемінгуей був озброєний до зубів (там інакше й не можна було), а тому що він взагалі там був. І виникала якась театральна невідповідність між людиною і роллю, між всесвітньовідомим письменником і бородатим солдатом.
Та розмірковувати про те, що було б, якби Хемінгуей більше часу приділяв творчості, а менше — полюванню, кориді чи морським подорожам, заняття малопродуктивне. Хоч би тому, що амплуа солдата, рибалки, яхтсмена специфічним чином організовувало хемінгуеївську творчість.
Творчість ця наскрізь автобіографічна. Скажімо, такі оповідання з різних новелістичних книг письменника, як «Індіанське стійбище», «Доктор і докторова дружина», «Кінець чогось», «Триденна буря», «Десятеро індіанців», «Батьки і діти», відтворюють його дитинство, дозвільне життя в дачному будиночку батьків на озері Валлун, серед лісів Мічігану, де батько, звичайний собі лікар і великий любитель природи, прилучав хлопця до полювання та риболовлі, а сам хлопець товаришував з індіанцями, закохувався в дівчат, переживав перші радощі й перші розчарування. За словами американського літературознавця Максуелла Гайсмара, «Хемінгуей ніколи не забував цієї своєї ідилічної юності». Нік Адамс, центральний герой усіх цих та й багатьох інших оповідань — не хто інший, як сам Хемінгуей. А втім, сам Хемінгуей — це й Джейк Барнс із роману «І сонце сходить», і лейтенант Фредерік Генрі з «Прощавай, зброє», і полковник Кантвелл із «За річкою, в затінку дерев», і письменник Гаррі із «Снігів Кіліманджаро», і художник Томас Хадсон із «Островів в океані». В усіх цих творах автор виходить із власного життєвого досвіду.
Проте є в нього книжки, в яких він не ховається за вигаданим образом, а виступає під власним ім'ям і в оточенні реальних людей і подій. З цього погляду передусім спадає на думку посмертно опублікована книжка «Свято, що завжди з тобою» (1964) — класична, сказати б, книжка спогадів, де письменник-початківець Хемінгуей постає в оточенні Шервуда Андерсона, Френсіса Скотта Фіцджеральда, Джеймса Джойса, Езри Паунда, Гертруди Стайн та багатьох інших. А проте ще цікавіші ті автобіографічні твори Хемінгуея, матеріал для яких у певному розумінні творив він сам.
«Смерть пополудні» (1932) і «Небезпечне літо» (1960) — це книжки про бій з биками, про матадорів, яких автор поважав і з якими водив дружбу, та про їхнє смертельно небезпечне мистецтво; «Зелені узгір'я Африки» (1935) — книжка про полювання на левів, носорогів буйволів і особливо на антилопу куду, що має навдивовижу гарні роги і яку дуже важко вполювати. Тут теми кориди й сафарі виступають у вигляді оголеному й сконцентрованому. Але присутні вони (часом дуже настійно), звісна річ, не тільки тут, а й у багатьох суто художніх творах Хемінгуея. Бій з биками, наприклад, — у романі «І сонце сходить», в оповіданнях «Непереможений» та «Столиця світу»; полювання — в оповіданнях «Сніги Кіліманджаро» й «Недовге щастя Френсіса Мекомбера», в романі «За річкою, в затінку дерев»; риболовля — в романах «І сонце сходить» та «Маєш і не маєш», у повісті «Старий і море», в оповіданні «Велика Двосерда річка».
