— Не вдавайте блазня. Це зовсім не смішно.

— Я не вдаю блазня. Я просто розмовляю крізь простирало.

— Атож, розмовляєте крізь простирало.

— Ви б уже йшли собі, містере Тернер, — сказав Кембл. — Я більше у вас не працюю.

— Ага, це ви все-таки знаєте.

— Я багато чого знаю, — сказав Вільям Кембл. Він трохи відгорнув простирало й подивився на містера Тернера. — Я знаю цілком досить, отож ладен навіть поглянути на вас. Хочете послухати, що я знаю?

— Ні.

— От і добре, — сказав Кембл. — Бо насправді я нічогісінько не знаю. То все просто балачки. — Він знову натяг простирало на обличчя. — Так мені тут гарно під простиралом, — мовив він.

Містер Тернер стояв біля ліжка. Він був підстаркуватий, лисий, з черевцем, і на нього чекало безліч справ.

— Ви б лишилися тут, у місті, Біллі, полікувалися б, — сказав він. — Я влаштую вас, коли, хочете.

— Я не хочу лікуватися, — відказав Кембл. — Я зовсім не хочу лікуватися. Я й так щасливий. Усе життя був щасливий.

— І давно вже ви отак?

— Оце запитаннячко! — Кембл дихнув крізь простирало.,

— Чи давно ви п'єте, Біллі?

— Хіба я не зробив, що належало?

— Та зробили. Я просто спитав, чи давно ви п'єте, Біллі.

— Не знаю. Але мій звір знову при мені.— Він торкнувся язиком простирала. — Ось уже цілий тиждень, як він при мені.

— Який там до лиха звір?

— А такий. Моє любе звіря. Щоразу, як я хильну, воно тікає за двері. Терпіти не може спиртного духу. От бідолаха. — Він ворушив язиком по простиралу. — Дуже миле звіря. Таке самісіньке, як завжди. — Кембл заплющив очі й глибоко зітхнув.

— Вам треба лікуватися, — сказав містер Тернер. — От хоч би за методом Кійлі. Він дає непогані наслідки.

— Кійлі?.. — перепитав Кембл. — Це десь недалеко від Лондона. — Він заплющував і розплющував очі, торкаючись віями простирала. — Я люблю простирала, ото й тільки, — мовив він.

Він подивився на містера Тернера. — Слухайте, ви гадаєте, що я п'яний?

— Ви справді п'яний.

— Зовсім ні.

— Ви допилися до білої гарячки.

— Ні.— Вільям Кембл обмотав голову простиралом. — Любе простиральце, — сказав він і легенько дихнув крізь нього. — Гарнюнє простиральце. Ти ж мене любиш, простиральце, га? І все це входить у плату за номер. Як ото в Японії… Ні,— сказав він. — Слухайте, Біллі, любий Пролазо Біллі, я маю для вас один сюрприз. Я не п'яний. Я наштриканий по самісіньке нікуди.

— Не може бути, — сказав містер Тернер.

— Ось погляньте. — Кембл закотив під простиралом рукав піжами й висунув назовні праву руку. — Погляньте сюди.

Усе передпліччя, від зап'ястка до ліктя, було в синюватих кружальцях з темними проколинами посередині. Ті кружальця майже зливались одне з одним.

— Це новий спосіб, — сказав Кембл. — А п'ю я тепер лише вряди-годи, щоб витурити за двері свого звіра.

— І від цього виліковують, — сказав Пролаза Біллі Тернер.

— Ні,— заперечив Кембл. — Ні від чого вони не виліковують.

— Не можна так занепадати духом, Біллі,— сказав Тернер. Він сів на ліжко.

— Обережно, тут моє простиральце, — попередив Кембл.

— У вашому віці не можна занепадати духом і труїти себе тим зіллям, хоч би яке лихо вас спіткало.

— Закон забороняє. Ви це хотіли сказати?

— Ні, я хотів сказати, що треба перебороти себе.

Кембл пестливо торкався простирала устами і язиком.

— Любе простиральце, — сказав він. — Я можу його цілувати й водночас дивитися крізь нього.

— Та годі вам з тим простиральцем! Не можна так себе труїти, Біллі.

Вільям Кембл заплющив очі. До горла йому підступила легка нудота. Він знав, що ця нудота посилюватиметься і не відпустить його, аж поки проти неї щось не вдіяти. Отоді він і запропонував містерові Тернеру випити. Містер Тернер відмовився. Вільям Кембл хильнув із пляшки. То була тимчасова полегкість. Містер Тернер мовчки стежив за ним. Містер Тернер пробув у цій кімнаті набагато довше, ніж міг собі дозволити, — на нього чекало стільки справ, — однак, день у день спілкуючись із людьми, що вдавалися до наркотиків, він знав, який то жах, та й до Вільяма Кембла ставився дуже прихильно й не хотів отак його покинути. Він щиро жалів Кембла і вірив, що його можна вилікувати. Він знав, що в Канзас-Сіті добре лікують. Але йому треба було йти.

— Слухайте, Біллі,—озвався Кембл. — Я маю щось вам сказати. Вас звуть Пролаза Біллі. Це тому, що ви скрізь пролазите. Мене звуть просто Біллі. Тому, що я нікуди не вмію пролізти. Не вмію я пролазити, Біллі. От не вмію, і край. І мене завжди хапають за комір. Щоразу, як спробую, хапають за комір. — Він заплющив очі.— Не вмію я пролазити, Біллі. Це страшна річ, коли нікуди не пролізеш.

— Так, — сказав Пролаза Біллі Тернер.

— Що «так»? — Кембл подивився на нього.

— Те, що ви оце сказали.

— Ні,— заперечив Кембл. — Я нічого не казав. Мабуть, вам причулося.

— Ви казали, що не можете нікуди пролізти.

— Ні. Не може бути, щоб я таке казав. Але слухайте. Біллі, я звірю вам одну таємницю. Полюбіть простирала, Біллі. Відкиньтесь геть від жінок, від коней і…— Він затнувся. — І від орлів, Біллі. Хто любить коней, хай водиться з кіньми-и… а хто любить орлів, хай водиться з орлами-и… — Він замовк і сховав голову під простирало.

— Мені треба йти, — сказав Пролаза Біллі Тернер.

— Хто любить жінок, той може підхопити заразу, — промовив Біллі Кембл. — А хто любить коней…

— Еге ж, ви вже казали.

— Що казав?

— Про коней і орлів.

— Так, справді. А хто любить простирала… — Він дихнув у простирало й потерся об нього носом… — Ні, за простирала я не знаю, — сказав він. — Я ж тільки тепер закохався в це простиральце.

— Я мушу йти, — сказав містер Тернер. — Маю силу роботи.

— Гаразд, — відказав Кембл. — Кожен мусить іти.

— То я піду.

— Гаразд, ідіть собі.

— Вам добре, Біллі?

— Ніколи в житті не було краще.

— І почуваєте себе добре?

— Чудово. Ви йдіть собі. Я тільки полежу часинку, А десь над полудень устану.

Та коли містер Тернер прийшов до кімнати Вільяма Кембла опівдні, Вільям Кембл спав, а оскільки містер Тернер знав, що в житті має справжню ціну, то й не став його будити,

Троє римських воїнів у винарні об одинадцятій годині вечора.

Попід стінами барила з вином.

За дерев'яним прилавком винар-іудей.

Римські воїни всі троє напідпитку.

1-й римський воїн. Ти куштував червоне?

2-й воїн. Ні, не куштував.

1-й воїн. То покуштуй.

2-й воїн. Ану, Гершу, налий нам червоного.

Винар-іудей. Прошу, панове. Воно припаде вам до смаку.

(Ставить на прилавок череп'яний глек, що його наповнив вином із одного з барил). Добре винце.

1-й воїн. Ану ковтни й ти сам. (Обертається до третього воїна, що сперся на барило). Що з тобою таке?

3-й воїн. Живіт болить.

2-й воїн. Не треба було пити води.

1-й воїн. Хильни ось червоного.

3-й воїн. Не можу я пити цю бісову погань. У мене від неї в животі закисає.

1-й воїн. Надто довго ти тут пробув.

3-й воїн. Без тебе знаю!

1-й воїн. Слухай, Гершу, чи не дав би ти цьому панові чогось від живота?

Винар. У мене все напохваті.

(Третій римський воїн надпиває з кухля суміш, яку зробив для нього винар).

3-й воїн. Гей, чого це ти сюди набовтав? Верблюдячого лайна, чи що?

Винар. Випийте одним духом, пане офіцере. Вам одразу полегшає.

3-й воїн. Ет, нехай, гірше однак не може бути.

1-й воїн. Та вже спробуй. Недавно цей Герш чудово мене полікував.

Винар. Вам було зовсім кепсько, пане офіцере. А я знаю, що добре для хворого шлунка.

(Третій римський воїн одним духом спорожняє кухоль).

3-й воїн. Хай йому Йсус! (Кривиться).

2-й воїн. А тривога була даремна.

1-й воїн. Ну, не знаю. Той один сьогодні тримався добре.