Він поставив Скріпса припасовувати клапани до помп. Цю роботу Скріпс виконував майже цілий рік. З одного боку, то був найщасливіший рік у його житті. З другого — то було страхіття. Чистий жах. Та зрештою він звик, і все те навіть почало йому подобатися. А втім, іноді все ставало осоружним. Поки він це усвідомив, промайнув рік. А він усе припасовував клапани. Та які дивовижні речі сталися за цей рік! Скріпс часто міркував про них, припасовуючи клапан за клапаном, тепер уже майже машинально, і дослухався до сміху, що линув знизу, де хлопчаки індіанці виточували платівки, які мали стати лезами до бритов. Він дослухався, і до горла йому підступав якийсь клубок, майже запираючи віддих.

Увечері, після свого першого робочого дня на помповій фабриці, дня, що поклав або мав покласти початок нескінченній низці днів нудного порпання з клапанами, Скріпс знову пішов до закусочної. Цілий день він ховав свою пташину під одягом. Щось підказувало йому, що помпова фабрика — не місце для птахів. Того дня пташина не раз завдавала йому клопоту, але врешті він зручно примостив її під сорочкою і навіть прорізав невеличку дірочку, щоб вона могла вистромляти дзьоба й хапати свіже повітря. І от робочий день скінчився. Лишився позаду. Скріпс іде до закусочної. Скріпс щасливий, що працює власними руками. Скріпс думає про тих двох старих помпових майстрів. Скріпс вечерятиме в товаристві приязної подавальниці. А до речі, хто вона, та подавальниця? Яка дивна пригода сталася з нею в Парижі! Треба буде дізнатися більше про той Париж. Йогі Джонсон там був. Ось він розпитає Йогі. Викличе його на розмову. Вивідає в нього дещо. Нехай той розкаже все, що знає. Він, Скріпс, мастак на такі речі.

Споглядаючи захід сонця ген за петоською гаванню, де на замерзлому озері громадились попід молом величезні крижини, Скріпс простував вулицями Петоскі до закусочної. Він хотів був запросити Йогі Джонсона повечеряти разом, та не зважився. Зарано. До цього ще дійде. На все свій час. З таким чоловіком, як Йогі, поспішати не треба. А хто він такий, між іншим, цей Йогі? Чи справді він був на війні? Що значила для нього війна? Чи справді він перший у Каділлаку пішов до війська? Та й де він, до речі, той Каділлак?.. Дарма, з часом усе з'ясується.

Скріпс О'Нейл відчинив двері і зайшов до закусочної. Немолода подавальниця підвелася зі стільця, де перед тим читала американське видання «Манчестер гардіан», і поклала на касу газету й свої окуляри в залізній оправі.

— Добрий вечір, — просто мовила вона. — Дуже рада, що ви знову до нас завітали.

У Скріпсовій душі щось наче зрушилося. На нього наринуло таке почуття, що він і сам не знав, як його назвати.

— Я сьогодні цілий день працював… — Скріпс подивився на немолоду подавальницю. — Задля вас… — додав він.

— От і чудово! — мовила вона. — І я цілий день працювала… задля вас…

На очі Скріпсові набігли сльози. В душі його знову щось зрушилося. Він потягся, щоб узяти подавальницю за руку, і вона з мовчазною гідністю вклала свою руку в його.

Ви моя жінка, — мовив він.

Тепер і їй на очі набігли сльози.

А ви мій чоловік, — озвалася вона.

Ще раз кажу: ви моя жінка, — урочисто промовив Скріпс. І знову щось наче скресло в його душі. Він відчув, що не витримає і от-от заплаче.

— Хай це будуть наші заручини, — сказала немолода подавальниця.

Скріпс потиснув її руку.

— Ви моя жінка, — сказав він просто.

— А ви мій чоловік, навіть більше, ніж чоловік… — Вона зазирнула йому у вічі.— Ви для мене — вся Америка.

— Ходімо, — сказав Скріпс.

— А пташина при вас? — спитала подавальниця, знявши фартух і складаючи «Манчестер гардіан». — Я візьму з собою «Гардіан», якщо не заперечуєте, — мовила вона, загортаючи газету в фартух. — Це останній номер, і я його ще не прочитала.

— Я дуже люблю «Гардіан», — сказав Скріпс. — У нашій родині читали його, відколи я себе пам'ятаю. Мій батько був великим прихильником Гледстона.

— А мій батько вчився з Гледстоном в Ітонському коледжі,— мовила немолода подавальниця. — Ну, я готова.

Вона вже надягла пальто й стояла, тримаючи в руці фартух з «Манчестер гардіан» та пошарпаний чорний сап'яновий футляр з окулярами в залізній оправі.

— А капелюшка ви не маєте? — запитав Скріпс.

— Ні.

— То я куплю вам, — ніжно мовив Скріпс.

— Нехай то буде ваш весільний подарунок, — погодилася немолода подавальниця. На очах її знову заблищали сльози.

— А тепер ходімо, — сказав Скріпс.

Немолода подавальниця вийшла з-за прилавка, і вони вдвох, узявшись за руки, ступили в темряву.

А в закусочній чорний кухар прочинив віконце й виглянув з кухні.

— Ти ба, пішли-таки, — усміхнувся він. — Згинули в ночі. От тобі й маєш…

І він тихенько зачинив віконце. Навіть його все те трохи вразило.

За півгодини Скріпс О'Нейл і немолода подавальниця вернулися до закусочної як подружжя. У закусочній ніщо не змінилося. Той самий довгий прилавок, на ньому — сільниці, цукерниці, пляшки з підливами. Те саме віконце до кухні. За прилавком стояла підмінна подавальниця. То була гожа, повнотіла дівчина з веселим обличчям, одягнена в білий фартух. Коло прилавка сидів якийсь комівояжер і читав детройтську газету. Комівояжер їв біфштекс із смаженою картоплею. Зі Скріпсом і немолодою подавальницею сталося щось дивовижне: вони відчули голод їм захотілося їсти.

Немолода подавальниця дивиться на Скріпса. Скріпс дивиться на немолоду подавальницю. Комівояжер читає газету і час від часу присмачує картоплю томатною підливою. Друга подавальниця, Менді, стоїть за прилавком у свіжонакрохмаленому фартусі. Вікна вкриті памороззю. У закусочній тепло. Надворі холоднеча. Скріпсова пташина, вся скуйовджена, сидить на прилавку і чистить дзьобом пір'я.

— То ви повернулися? — мовила Менді, друга подавальниця. — А кухар сказав, щр ви згинули в ночі.

Немолода подавальниця глянула на Менді. Очі її яскріли, голос став спокійний і начебто глибший та дзвінкіший.

— Ми тепер чоловік і жінка, — приязно озвалася вона. — Оце щойно побралися… Ти що вечерятимеш, Скріпсе, любий?

— Не знаю, — відповів Скріпс. Йому було трохи ніяково. В душі ворушився невиразний неспокій.

— Мабуть, годі вже тобі їсти самі боби, любий, — сказала немолода подавальниця, тепер Скріпсова дружина.

Комівояжер підвів очі від газети. Скріпс завважив, що то детройтська «Ньюс». Добра газета.

— Добру газету ви читаєте, — мовив Скріпс до комівояжера.

— Еге ж, «Ньюс» — газета нічогенька, — озвався той. — Виходить, у вас тепер медовий місяць?

— Так, — відповів Скріпс, — ми тепер чоловік і жінка.

— Пречудова річ, атож, — промовив комівояжер. — Я й сам жонатий.

— Он як? — сказав Скріпс. — А мене дружина покинула. Це сталося в Манселоні.

— Годі про це, Скріпсе, любий, — озвалася місіс Скріпс. — Ти вже стільки разів згадував цю історію.

— Твоя правда, люба, — погодився Скріпс.

Він почував якусь непевну недовіру до самого себе. Десь на денці його душі щось неспокійно ворушилося. Він поглянув на подавальницю, яку звали Менді,— вона стояла за прилавком, міцна, весела й гожа, у своєму свіжонакрохмаленому білому фартусі. Він дивився на її руки — дужі, впевнені, спритні руки, що звично виконували свою роботу.

— Раджу вам узяти отакий біфштекс із смаженою картоплею, — сказав комівояжер. — Вони тут дуже смачні.

— Хочеш біфштекс, люба? — запитав Скріпс дружину.

— Мені вистачить склянки молока з грінками, — відповіла немолода місіс Скріпс. — А ти бери собі, що хочеш, любий.

— Ось тобі молоко з грінками, Діано. — Менді поставила на прилавок замовлене. — А вам біфштекс, сер?

— Так, — мовив Скріпс. І знов у його душі щось неспокійно ворухнулося.

— Просмажений чи з кров'ю?

— З кров'ю, будь ласка.

Подавальниця обернулася й гукнула у віконце: