«А що ми маємо тут, Б'юк?»

«Це фламінго, сер Едмунд», — відповів маркіз.

«А я уявляв собі фламінго зовсім не таким», — зауважив Госс.

«Дарма, Госс. Зате господь бог уявляв його саме таким», — сказав професор… як його там… Може, я все-таки пригадаю прізвище…

— Не турбуйтеся, — мовив Скріпс.

Очі його блищали. Він подався вперед. У душі його щось наче клекотіло. Щось таке, чого він не міг угамувати.

— Я кохаю вас, Менді,— сказав він. — Я кохаю вас. Ви моя жінка.

У душі його все так само щось клекотіло. І не вщухало.

— От і добре, — озвалася Менді.— Я давно уже знала, що ви мій чоловік. Хочете послухати ще одну історію? Про жіночу вдачу.

— Розповідайте, — сказав Скріпс. — Ніколи не спиняйтеся, Менді. Ви ж тепер моя жінка.

— Атож, — погодилася Менді.— Це історія з тих часів, коли Кнут Гамсун був трамвайним кондуктором у Чікаго.

— Розповідайте, — мовив Скріпс. — Тепер ви моя жінка, Менді.

Він подумки ще й ще раз проказував ці слова. «Моя жінка. Моя жінка. Ви моя жінка. Вона моя жінка. Це моя жінка. Моя жінка…» Але, не знати чому, задоволення не відчував. Десь, колись має бути щось інше. Щось інше. «Моя жінка…» Тепер ці слова немовби втратили свою вагу. У Скріпсовій уяві, хоч як він намагався відігнати його, знову постало оте непристойне видовище: гола індіанка, що мовчки заходить до закусочної. Ота індіанка… Вона не носить одежі, бо не полюбляє її. Загартована, сповнена зневаги до зимової ночі. Хто знає, що може принести з собою весна?

А Менді все говорить. Менді тут, у закусочній, і все говорить. Розповідає свої історії. У закусочній вже скоро ніч. Менді не перестає говорити. Тепер вона його жінка. А він її чоловік. Та чи справді він її чоловік? Скріпс бачить в уяві оту індіанку. Індіанку, що так несподівано з'явилася на порозі закусочної. Індіанку, що її викинули в сніг… Менді говорить далі. Розповідає літературні спомини. Це все невигадані випадки. У кожному з них — зерно істини. Але чи цього досить? Цікаво б знати… Вона його жінка. Та чи надовго? Цікаво б знати… У закусочній Менді все говорить. Скріпс слухає її. Але його думки блукають десь далеко. Блукають далеко. Далеко-далеко. Де ж то вони блукають? Десь там серед ночі. Ген-ген серед ночі.

Ніч у Петоскі. Вже далеко за північ. У закусочній і досі світиться. Містечко спить під північним місяцем. Залізнична колія біжить його північним краєм далеко на північ. Холодна колія, що тягнеться на північ до Макіно-Сіті й Сент-Ігнаса. Холодна колія, що нею можна простувати в цю нічну пору. Північним краєм того невеликого північного містечка, ступаючи поряд колією, ідуть двоє. Це Йогі Джонсон та індіанка. Не сповільнюючи ходи, Йогі Джонсон мовчки роздягається. Одну по одній скидає свої одежини і шпурляє їх на узбіччя колії. Зрештою на ньому лишаються тільки стоптані робочі черевики. Йогі Джонсон, голий у місячному сяйві, простує на північ поряд з індіанкою. Індіанка ступає обік нього. За плечима в неї немовля в луб'яній колисочці. Йогі хоче взяти від неї дитину. Мовляв, понесе її. Великий собака скавулить і лиже Йогі Джонсонові литки. Ні, індіанка сама нестиме дитину. Вони йдуть далі. На північ. У холодну ніч.

За ними рухаються дві постаті. Вони чітко вирізняються в місячному сяйві. Це двоє індіанців. Оті двоє лісових індіанців. Вони нахиляються й підбирають одяг, що його поскидав Йогі Джонсон. Час від часу вони щось бурмочуть один до одного. Потім неквапливо йдуть далі. Їхні гострі очі не проминають жодної скинутої одежини. Коли підібрано останню, індіанці підводять очі й бачать далеко попереду дві освітлені місяцем постаті. Тоді випростуються й починають розглядати одяг.

— Білий ватаг — чепурун, — каже високий індіанець, тримаючи в руках сорочку з вишитою монограмою.

— Білий ватаг добряче заклякне, — озивається й низенький.

Він подає високому індіанцеві куртку. Той згортає зібраний одяг у клунок, і вони повертають назад до містечка.

— Збережемо одежу білому ватагові чи продамо в Армію спасіння? — питає коротун.

— Краще продамо, — каже високий індіанець. — Білий ватаг, мабуть, уже не вернеться.

— Вернеться, чого ж ні,— заперечує низенький.

— Все одно краще продати, — каже високий. — Як настане весна, білому ватагові однаково потрібна буде нова одежа.

Вони повертаються залізничною колією до містечка, а в повітрі відчувається відлига. Індіанців проймає неспокій. Між дерев над залізницею повіває теплий вітер. Снігові замети обабіч колії швидко вологнуть. Обом індіанцям щось бентежить душі. Якийсь невиразний потяг. Якесь дивне первісне збурення. Повіває теплий вітер. Високий індіанець спиняється, слинить палець і піднімає його вгору. Низенький дивиться.

— Чіанук? — питає він.

— Таки чіанук, — каже високий індіанець.

Вони поспішають до містечка. Місяць тепер ледь-ледь визирає з-за хмар, що їх нагнав вітер чіанук.

— Треба встигнути до міста, поки не почалася веремія, — каже високий індіанець.

— Червоні брати мають бути всі вкупі,— стурбовано озивається низенький.

— Цієї пори на фабриці нікого нема, — каже високий.

— Все одно треба поквапитись.

Віє теплий вітер. Він збуджує в індіанцях дивні поривання. Вони знають, чого їм треба. У замерзле північне містечко нарешті прийшла весна. Двоє індіанців квапливо простують колією.

То як воно тобі, читачу? Я написав цю річ за десять днів. Чи варта вона того? Мені тільки б хотілося з'ясувати тобі одне місце. Пам'ятаєш, десь напочатку немолода подавальниця, Діана, розповідає, як зникла в Парижі її мати і як вона, прокинувшись уранці, побачила в сусідній кімнаті французького генерала? Я подумав, що, може, тобі цікаво буде знати, як усе сталося насправді. А було все ось як: уночі її мати тяжко захворіла — на бубонну чуму, — і лікар, якого викликали до неї, поставивши діагноз, повідомив про це власті. Був саме день відкриття великої Паризької виставки, і уяви собі, читачу, яка б то була реклама, коли б поширилася чутка, що в місті бубонна чума. Отож французькі власті й ухвалили, що ця жінка має просто зникнути. До ранку вона померла. Що ж до генерала, якому доручили цю справу і який ліг у ліжко в тій самій спальні, де ночувала Діанина мати, то ми завжди вважали його за дуже хороброго чоловіка. А втім, як я гадаю, він був одним з головних акціонерів виставки. В усякому разі, читачу, мені ця загадкова історія видається страшенно цікавою, і я певен, що й ти волів би, щоб я з'ясував її тут, аніж увіпхнув це пояснення в оповідь, де воно, зрештою, зовсім не тулиться. Але цікаво зауважити, як спритно французька поліція затерла цю справу і як швидко прибрала до рук перукаря та візника. І говорить воно, звісно, за те, що, вирушаючи за кордон одинцем чи навіть з рідною матір'ю, треба таки добре стерегтися. Сподіваюсь, я добре зробив, сказавши про це саме тут, читачу, бо почував себе просто зобов'язаним дещо пояснити тобі. Я не вірю у велемовні прощання, так само як і в довгі заручини, отож просто скажу: до побачення, читачу, хай помагає тобі бог, — і полишу тебе на самого себе.

РОМАН

Ви всі — втрачене покоління.

Гертруда Сгайн (з розмови).

Покоління відходить і покоління приходить, а земля віковічно сто'іть! І сонце сходить, і сонце заходить, і поспішає до місця свого, де сходить воно. Віє вітер на південь і на північ вертається, крутиться, крутиться він та й іде, і на круги свої вертається вітер… Всі потоки до моря пливуть, але море — воно не наповнюється: до місця, ізвідки пливуть, ті потоки вертаються, щоб знову плисти!

Екклезіаст

7 Е. Хемінгуей. Том І.

THE SUN ALSO RISES /FIESTA/

1926

Переклав Map Пінчевський

Роберт Кон був колись чемпіоном Прінстонського університету в середній вазі. Звання, як на мене, досить скромне, та Кон пишався ним. Боксу він не любив, але сумлінно, не шкодуючи себе, опановував його, щоб подолати почуття беззахисності і власної неповноцінності, викликані тим, що в Прінстоні до нього, єврея, ставилися зверхньо. Його втішала думка, що він може збити з ніг будь-якого кривдника, хоч, маючи незлобиву і вразливу вдачу, він давав волю кулакам тільки в спортзалі. Кон був найкращим учнем Павучиська Келлі. А той навчав своїх вихованців битися так, як б'ються в найлегшій вазі, дарма, чи важили вони сто п'ять чи двісті п'ять фунтів. Конові, очевидно, саме це й потрібно було. Реакція в нього була чудова. Він робив такі успіхи, що Павучисько вирішив довести свою перевагу й у вільному бою раз і назавжди розплющив йому носа. Це поглибило Конову нелюбов до боксу, та, як не дивно, піднесло його самоповагу і, безумовно, поліпшило форму його носа. На останньому курсі в Прінстоні він багато читав і почав носити окуляри. Ніхто з його випуску не пам'ятав його. Ніхто не пам'ятав навіть, що він був чемпіоном з боксу в середній вазі.