— А ти і є я. Ми з тобою одне.

— Я знаю. Уночі воно так.

— Уночі нам чудово.

— Я хочу, щоб ми зовсім злилися в одне. Не хочу, щоб ти кудись їхав. То я просто так сказала. Ти поїдь, як хочеш. Але швидше вертайся. Я ж бо, любий, узагалі не живу, коли я не з тобою.

— Ніколи я від тебе не поїду, — сказав я. — Я нічого не вартий без тебе. Як немає тебе — немає і життя.

— А я хочу, щоб у тебе було життя. Щоб у тебе було дуже хороше життя. Але ми проживем його разом, правда ж?

— То як, не відрощувати мені далі бороду чи нехай росте?

— Нехай росте. Відрощуй. Ото буде дивина. Може, вона вже на новий рік виросте.

— А тепер хочеш, пограємо в шахи?

— Я б краще погралася з тобою.

— Ні, будемо грати в шахи.

— А потім пограємось?

— Еге ж.

— Ну гаразд.

Я дістав шахівницю й поставив фігури. Надворі не вщухала заметіль.

Якось уночі я прокинувся й відчув, що Кетрін теж не спить. У вікно світив місяць, і на ліжко падала тінь віконної рами.

— Ти не спиш, любий?

— Ні. А тобі чого не спиться?

— Я оце прокинулась і думаю собі, яка я була навіжена, коли ми тільки-но познайомились. Ти пригадуєш?

— Трішечки була навіжена, ледь-ледь.

— А тепер ніколи така не буваю. Тепер мені чудово. Це слово у тебе так гарно виходить. Ну скажи— «чудово».

— Чудово.

— Ой ти мій милий. І я тепер уже не навіжена. Я дуже, дуже щаслива.

— Ну спи, спи, — сказав я.

— Добре. Давай заснем обоє разом.

— Добре.

Але ми не заснули разом. Я ще довго лежав, думаючи про всяке й дивлячись, як Кетрін спить і місяць освітлює її обличчя. А тоді й собі заснув.

На середину січня в мене відросла борода, а надворі настала справжня зима, з ясними холодними днями та лютими морозяними ночами. Тепер ми знов могли гуляти дорогами. Сніг на них був твердий і рівний, укочений саньми, що возили сіно й дрова, та важенними колодами, що їх тягли волоком з гори. Сніг лежав по всій околиці, майже до самого Монтре. Гори на тому боці озера стояли геть білі, і вся Ронська долина була вкрита снігом. Ми вирушали в довгі прогулянки на протилежний схил гори, аж до Бен-де-л'Альяза. Кетрін ходила в підбитих цвяхами черевиках та плащі, спираючись на ціпок з гострим сталевим шпичаком на кінці. Під плащем не було видно її розповнілого стану, і йшли ми не дуже швидко, а коли вона стомлювалась, сідали перепочити на колодах край дороги.

У Бен-де-л'Альязі між дерев стояв заїзд, куди приїжджали випивати лісоруби, і ми сиділи там, гріючись коло вогню, й пили гаряче червоне вино з прянощами та лимоном. Його там називають Glühwein[130], і то дуже приємна річ, коли треба зігрітися чи відзначити якусь подію. У заїзді було тьмяно й курно, і потім, коли ти виходив звідти, холодне повітря продирало тобі легені й за кожним подихом дерев'янило кінчик носа. Ми озиралися на заїзд: вікна його світились, а надворі коні лісорубів били копитами й сіпали шиями, щоб не змерзнути. Конячі ніздрі бралися памороззю, і віддих вихоплювався з них клубками морозяної пари. Ми рушали додому, і дорога на початку була обмерзла й слизька, і лід темно-жовтий від кінської сечі, аж поки шлях, яким волочили колоди, звертав убік. Далі дорога була вкрита чистим укоченим снігом і йшла через гай і двічі, повертаючись увечері додому, ми бачили там лисиць.

То були гарні місця, і ми щоразу тішилися нашими прогулянками.

— У тебе розкішна борода, — сказала Кетрін. — Достоту як у лісоруба. А ти бачив отого одного, з золотими сережками у вухах?

— То гірський мисливець, вони полюють на сарн, — сказав я. — А сережки нібито допомагають їм краще чути.

— Он як? Щось не віриться. Мабуть, носять сережки тільки на те, щоб усі бачили, що вони гірські мисливці. А хіба десь тут є сарни?

— Є, за Дан-де-Жаманом.

— А цікаво було побачити лисицю.

— Вона коли спить, то обгортається хвостом, щоб було тепліше.

— То, мабуть, дуже приємно.

— Мені завжди хотілося мати такий хвіст. Ото було б сміху, якби ми мали хвости, правда ж?

— Незручно було б одягатися.

— Ми замовляли б собі особливу одежу або поїхали б жити в таку країну, де ніхто на це на зважав би.

— Ми ж і так живемо в країні, де ніхто ні на що не зважає. Хіба не чудово, що ми анікогісінько не бачимо? Ти ж не хочеш бачити інших людей, правда, любий?

— Не хочу.

— Може, посидьмо тут хвилинку? Я трохи стомилася.

Ми сіли на колодах, пригорнувшись одне до одного. Дорога попереду заходила в гай.

— А вона не стане між нами? Я кажу про малу.

— Ні. Ми їй не дамо.

— Як у нас із грішми?

— Грошей повно. Останній чек мені оплатили без жодного слова.

— А твої родичі не почнуть вимагати, щоб ти повернувся додому? Вони ж тепер знають, що ти в Швейцарії,

— Можливо. Треба буде щось їм написати.

— Ти ще не написав?

— Ні. Але чек їм надіслано.

— Хвалити бога, що я не твоя родичка.

— Я пошлю їм телеграму.

— Ти що, зовсім їх не любиш?

— Колись любив, але ми так часто сварилися, що все те геть розвіялось.

— Я думаю, мені вони сподобалися б. Можливо, що й дуже сподобалися б.

— Облишмо говорити про них, а то я ще почну їх жаліти. — І трохи згодом я сказав — Ходімо вже, якщо ти відпочила.

— Я відпочила.

Ми рушили далі дорогою. Уже посутеніло, і під ногами рипів сніг. Вечір був сухий, холодний і дуже ясний.

— Мені так подобається твоя борода, — сказала Кетрін. — Чудова борода. З вигляду шорстка й кусюча, а насправді м'яка і страшенно приємна.

— Так мені краще, ніж без бороди?

— По-моєму, краще. Ти знаєш, любий, я вирішила не підстригатися, поки не народиться мала Кетрін. Я тепер надто громіздка й статечна. А коли вона народиться і я знов схудну, я таки підстрижуся й стану для тебе неначе зовсім нова й незнана. Ми підемо разом, і я підстрижуся, або я піду сама, а тоді повернусь, і ти не впізнаєш мене.

Я промовчав.

— Ти ж не будеш заперечувати, правда?

— Ні. Як на мене, то навіть цікаво буде.

— Ой ти мій милий. А може, любий, я стану гарніша й така тоненька та звабна для тебе, що ти знов у мене закохаєшся.

— Чорт забирай, — сказав я, — я й так закоханий в тебе по вуха. Чого ж ти ще хочеш? Зовсім занапастити мене?

— Еге ж. Хочу тебе занапастити.

Жилося нам чудово. Ми прожили так січень і лютий, і погода стояла прегарна, і ми були щасливі. Час від часу заходили недовгі відлиги, коли повівав теплий вітер, і сніг підтавав і м'якшав, і в повітрі вчувалася весна, але щоразу ставало знов ясно й морозяно, і поверталася зима. А в березні уперше зрушило на весну. Якось уночі пішов дощ. Він не вщухав аж до полудня, і сніг перетворився на хлипке місиво, і весь схил гори став мокрий та похмурий. Над озером і над долиною нависли хмари. Високо в горах ішов дощ. Кетрін узула важкі боти, а я гумові чоботи пана Гуттінгена, і ми вирушили під парасолем до станції, через розталь і струмки, що розмивали скрижанілу дорогу, а там зайшли до пивнички випити перед обідом вермуту. Знадвору долинав шум дощу.

— Як ти думаєш, чи не переїхати нам до міста?

— А ти як думаєш? — спитала Кетрін.

— Якщо зимі кінець і задощило надовго, тут буде зовсім невесело. Скільки ще чекати малої Кетрін?

— Десь із місяць. Може, трохи більше.

— Ми могли б тим часом пожити в Монтре.

— А чом не поїхати одразу до Лозанни? Лікарня ж там.

— Можна. Я тільки думав, чи не завелике то місто.

— Ми можемо бути самі й у більшому місті, а в Лозанні, мабуть, непогано.

— То коли поїдемо?

— Мені байдуже. Коли хочеш, любий. Я ладна й зовсім звідси не їхати, якщо ти не захочеш.

— Побачимо, як покаже себе погода.

Дощ ішов три дні. Сніг на схилі гори нижче від станції геть розтанув. Дорога перетворилась на каламутний бурхливий потік. За такої мокречі та сльоти годі було й думати десь гуляти. Вранці третього дощового дня ми вирішили перебратися до міста.