«І оце все, що ви можете показати?» — спитав я гіда.

«Є ще одне місце, справді цікаве, але це дуже дорого коштує», — відповів він.

Нарешті ми зійшлися на ціні, і він повіз мене. Ми зайшли в старий особняк, схожий на віллу. Треба було стати й дивитися в проріз у стіні. Під стіною стояли люди й дивилися в ті прорізи. Там, біля стіни, можна було побачити офіцерів у мундирах усіх союзних держав, а також чимало вродливих південноамериканців у вечірніх костюмах. Я почав дивитися й собі. Якийсь час нічого не діялось. Потім до кімнати зайшла вродлива жінка з молодим англійським офіцером. Вона зняла з себе довге хутро та капелюшок і кинула їх на стілець. Офіцер розстібав пояс… І тут я впізнав її. Це була та сама красуня, що з нею я зазнав отієї великої втіхи. — Йогі Джонсон подивився на свою порожню тарілку від бобів. — Відтоді,— мовив він, — мені більш ніколи не хотілося жінки. Немає слів, щоб розказати, як я страждав. А таки страждав, друзі, тяжко страждав. Я проклинав війну, проклинав Францію. Проклинав всесвітній занепад моралі. Проклинав сучасну молодь. Я проклинав усіх і все на світі. А тепер я зцілився. Ось вам п'ять доларів, друзі.— Очі його яскріли. — Візьміть собі ще чогось попоїсти. Прогуляйтеся куди-небудь. Сьогодні найщасливіший день у моєму житті.

Він підвівся зі стільчика перед прилавком, поривчасто потиснув руку одному індіанцеві, поплескав по плечу другого, тоді розчинив двері закусочної і широко ступив у ніч.

Індіанці подивилися один на одного.

— Білий ватаг — з біса добрий чоловік, — зауважив високий.

— Як гадаєш, він був на війні? — спитав низенький.

— Хто його знає…— відказав високий.

— Білий ватаг сказав, що купить мені нову руку, — пробурмотів низенький.

— А може, дістанеш і ще дещо, — докинув високий.

— Хто його знає…— мовив низенький.

Вони знову взялися їсти.

А на другому кінці прилавка доходило краю подружнє життя.

Скріпс О'Нейл і його дружина сиділи поряд. Тепер місіс Скріпс знала. Вона не могла втримати його. Всі її намагання були марні. Вона програла. Вона ж бо знала, що їй не виграти в цій грі. І от втратила його. А Менді знову говорила. Говорила й говорила. Весь час говорила. Саме оцей нескінченний потік літературних поголосок і поклав край її, Діаниному, заміжжю. Вона не мала сили втримати Скріпса. Він покидав її. Покидав назавжди…

Діана сидить, убита горем. Скріпс слухає теревені Менді. А Менді говорить. Говорить і говорить. Комівояжер — він тепер уже давній знайомий — сидить і читає свою детройтську «Ньюс»… Ні, їй несила втримати Скріпса. Їй уже не втримати його. Не втримати.

Низенький індіанець підвівся зі стільчика, на якому сидів перед прилавком, і підійшов до вікна. Воно було вкрите грубим шаром паморозі. Індіанець подмухав на замерзлу шибу, витер відтале вічко порожнім рукавом куртки й визирнув у темряву надвір. Та раптом відскочив од вікна й метнувся в ніч. Високий індіанець провів його поглядом, неквапливо доїв свою вечерю, дістав шпичку, застромив її в зуби, і аж тоді й собі подався в ніч слідом за товаришем.

Тепер вони залишилися в закусочній самі. Скріпс, Менді й Діана. Окрім них, там сидів тільки комівояжер. Він був тепер давній знайомий. Але сьогодні його нерви не витримали. Він рвучко згорнув газету й рушив до дверей.

— Бувайте, до завтра, — мовив він і також вийшов у ніч.

Тепер у закусочній лишилося тільки їх троє. Скріпс, Менді й Діана. Тільки їх троє. Менді говорила. Сперлася на прилавок і говорила. Скріпс не зводив з Менді очей. Діана вже й не вдавала, ніби слухає. Вона знала, що всьому кінець. Так, це вже кінець. Але вона зробить ще одну спробу. Ще раз спробує щастя. Може, вона ще втримає його. Може, це все їй тільки здалося. Вона опанувала свій голос і озвалася.

— Скріпсе, любий… — Голос її трохи тремтів. Діана силкувалася опанувати його.

— Чого тобі? — різко спитав Скріпс.

Ось воно! Знову ця страхітлива уривчаста мова…

— Скріпсе, любий, може, ми пішли б уже додому? — Голос не корився Діані.— Ось новий «Меркурій». — Вона поміняла лондонський «Меркурій» на американський, щоб догодити Скріпсові.— Тільки сьогодні принесли. Я так хочу, щоб ми пішли додому, Скріпсе… В цьому номері є одна чудова річ. Ходімо вже, Скріпсе, я ж ніколи ще так тебе не просила. Ходімо додому, Скріпсе! Невже ти не хочеш додому?

Скріпс підвів очі. Діанине серце забилося дужче. Може, він таки піде. Може, вона ще втримає його. Втримає його. Втримає.

— Ходімо вже, Скріпсе, любий, — лагідно мовила Діана. — Тут є чудова стаття Менкена про хіропрактиків.

Скріпс одвів погляд.

— То ходімо, Скріпсе? — благально спитала Діана.

— Ні,— відказав Скріпс. — Начхати мені тепер на того Менкена.

Діана похилила голову.

— О Скріпсе, — мовила вона. — О Скріпсе…

То був кінець. Тепер вона почула відповідь. Вона таки втратила його. Втратила його. Втратила… Оце й по всьому. Назавжди. Без вороття… Вона сиділа й мовчки плакала. А Менді знову говорила.

Раптом Діана випросталась. Вона ще мала до нього останнє прохання. Було ще одне, про що вона хотіла попросити. Одне-єдине. Може, він і відмовить. Може, не зважить на її прохання. Та вона все одно попросить.

— Скріпсе… — мовила вона.

— Чого тобі ще? — роздратовано обернувся до неї Скріпс. Зрештою, може, він і жалів її. Хто знає…

— Можна мені взяти пташку, Скріпсе? — Голос Діани осікся.

— Авжеж, — відказав Скріпс. — Чом ні?

Діана взяла клітку. Пташина спала. Так само стояла на одній ніжці, як і того вечора, коли вони вперше зустрілися. На кого ж вона схожа, ця пташина? А-а, так… На стару скопу. На оту старезну скопу в її рідному Озерному краї… Діана міцно притиснула до себе клітку.

— Дякую тобі, Скріпсе, — сказала вона. — Дякую за пташку… — Голос її знову осікся. — А тепер я піду.

Тихо, мовчки вона загорнулася в шаль, притиснула до грудей клітку із сплячою пташиною та останній номер «Меркурія», а тоді, лише раз озирнувшись, востаннє озирнувшись на того, хто був донедавна її Скріпсом, відчинила двері закусочної і вийшла в ніч. Скріпс навіть не помітив, коли вона пішла. Він уважно прислухався до того, що каже Менді. А Менді знову говорила.

— Я про отого птаха, якого вона забрала з собою… — саме проказала Менді.

— А що, вона забрала якогось птаха? — запитав Скріпс. — Та дарма, розповідайте далі.

— Ви все гадали, якої він породи, — провадила Менді.

— Так, — підтвердив Скріпс.

— От мені й згадалась історія про Госса та маркіза В'юка, — сказала Менді.

— Розповідайте, Менді, скоріш розповідайте, — нетерпеливився Скріпс.

— Хтось із моїх добрих приятелів, здається, Форд, — я вже колись вам про нього казала, — за війни жив у маркізовому палаці. Там був розквартирований його полк, а маркіз, один з найбагатших людей Англії, якщо не найбагатший, служив у полку Форда рядовим. Одного вечора Форд сидів у бібліотеці. Та бібліотека — неабияка дивовижа. Її стіни викладені брусками золота, вмурованими в кахлі, чи щось там таке. Я забула вже, що саме.

— Розповідайте далі,— підганяв її Скріпс. — Це неістотно.

— Так чи так, а біля стіни в тій бібліотеці стояло опудало фламінго під скляним ковпаком.

— Ті англійці мастаки прикрашати свої домівки, — зауважив Скріпс.

— Ваша дружина була англійка, правда ж? — спитала Менді.

— З Озерного краю, — відповів Скріпс. — А далі, далі що?

— Отже, як я казала, — провадила Менді,— того вечора, пообідавши в полку, Форд сидів у бібліотеці. Аж раптом заходить управитель і каже: «Маркіз Б'юк вітає вас і просить дозволу показати бібліотеку кільком приятелям, з якими він щойно обідав». Йому звичайно дозволяли харчуватися поза полком, а часом і ночувати в палаці. «Авжеж», — каже Форд, і на порозі стає маркіз у своєму солдатському мундирі, а за ним — сер Едмунд Госс та професор… як же це його, вже не пригадую, з Оксфорда. Госс зупинився перед опудалом фламінго під скляним ковпаком і запитав: