— Чотири реали.

— Принесіть нам два Anis del Toro.

— З водою?

— Ти питимеш з водою?

— Не знаю, — відказала дівчина. — А з водою смачно?

— Непогано.

— То як, з водою? — спитала жінка.

— Так, з водою.

— Відгонить локрицею, — сказала дівчина й поставила склянку.

— Усе в тебе так.

— Атож, — сказала дівчина. — Усе відгонить локрицею, а надто те, чого так довго чекаєш, як от і той абсент.

— Та годі-бо.

— Ти сам почав, — відказала дівчина. — Мені було хороше. Я не нудилася.

— То постараймося і далі не нудитись.

— Гаразд. Я й старалася. Я сказала, що оті гори схожі на білих слонів. Хіба не вдале порівняння?

— Дуже вдале.

— Я хотіла покуштувати цей новий напій. Ми ж тільки те й робимо, що оглядаємо все і куштуємо нові напої.

— Мабуть, що так.

Дівчина знову подивилася на гори.

— Гарні гори, — мовила вона. — Насправді вони не схожі на білих слонів. Я мала на думці лиш те, що вони біліють за деревами, наче слони.

— Може, вип'ємо ще?

— Гаразд.

Подув теплого вітру гойднув бамбукову завіску до самого столика.

— А пиво смачне, холодне, — сказав чоловік.

— Добре пиво, — сказала дівчина.

— Це справді зовсім проста операція, Джіг, — промовив він. — Власне, це навіть і не операція.

Дівчина дивилася вниз, на ніжку стола.

— Я певен, що ти й незчуєшся, Джіг. Це майже нічого. Все робиться з допомогою повітря.

Дівчина мовчала.

— Я поїду з тобою і весь час буду біля тебе. Просто пустять повітря, а далі все піде само собою.

— А що потім?

— Потім нам знову буде добре. Так, як було раніш.

— Чому ти так гадаєш?

— Це ж єдине, що в нас негаразд. Єдине, що заважає нам бути щасливими.

Дівчина звела очі на завіску, потім простягла руку і взяла пальцями два бамбукових разки.

— То ти гадаєш, що потім усе стане гаразд і ми будемо щасливі…

— Я певен. Тобі нема чого боятися. Я знаю багатьох, які це робили.

— Я теж, — сказала дівчина. — І потім усі вони були страшенно щасливі…

— Ну, коли не хочеш, то й не треба. Я ж тебе не примушую. Але я знаю, що це дуже просто робиться.

— І ти справді цього хочеш?

— Я вважаю, що так буде найкраще. Але зовсім не хочу, щоб ти це робила всупереч своїй волі.

— А якщо я це зроблю, тоді ти будеш щасливий, і все буде як раніш, і ти мене кохатимеш?

— Я й так тебе кохаю. Сама знаєш, що кохаю.

— Знаю. Але тоді знов усе буде добре, і коли я скажу, ніби щось там схоже на білих слонів, тобі сподобається?

— Авжеж. Мені й тепер подобається, але я просто не можу думати про такі речі. Ти ж знаєш, який я, коли мене щось тривожить?

— А якщо я це зроблю, тебе ніщо не тривожитиме?

— Про це нема чого тривожитись, воно ж зовсім проста річ.

— Тоді я зроблю це. Бо до себе мені байдуже.

— Тобто як байдуже?

— Байдуже, та й годі.

— А от мені до тебе не байдуже.

— Зате мені байдуже. Я зроблю це, і все буде чудово.

— Коли так, то я цього не хочу.

Дівчина підвелась і пішла в кінець станції. По той бік колії на березі Ебро були поля та дерева. А вдалині, ген за річкою, височіли гори. Полем бігла тінь від хмарини, а за деревами видніла річка.

— І все це могло бути наше, — промовила вона. — Усе могло бути наше, а ми з кожним днем робимо його неможливішим.

— Ти щось сказала?

— Я кажу, що все могло бути наше.

— Усе й так наше.

— Ні, не наше.

— Цілий світ наш.

— Ні.

— Ми можемо поїхати куди завгодно.

— Ні, не можемо. Тепер світ уже не наш.

— Наш.

— Ні. Що вже раз утрачено, того ніколи не вернеш.

— Для нас нічого не втрачено.

— Що ж, побачимо.

— Іди в затінок, — сказав він. — Не треба себе так настроювати.

— Я ніяк себе не настроюю, — відказала дівчина. — Просто я знаю.

— Я не хочу, щоб ти робила те, чого тобі не хочеться…

…Ані те, що може мені зашкодити, — сказала вона. — Я знаю. Чи не випити нам ще пива?

— Добре. Але ти зрозумій…

— Я розумію, — мовила дівчина. — Може, годі вже про це?

Вони сіли за столик, і дівчина звернула очі на гори, що підносились над вигорілою долиною, а чоловік дивився то на неї, то на стіл.

— Ти повинна зрозуміти, — сказав він, — я не хочу, щоб ти це робила з примусу. Коли це для тебе щось важить, я згоден на все.

— А для тебе нічого не важить? Якось би воно було.

— Звичайно, важить. Але мені потрібна тільки ти. Нікого більше я не хочу. І я знаю, що це зовсім просто.

— Звичайно, ти знаєш, що це зовсім просто.

— Кажи собі хоч що, а я таки це знаю.

— Слухай, якщо я попрошу, ти зробиш для мене одну річ?

— Усе, що ти скажеш.

— То я тебе прошу, прошу, прошу, прошу, прошу — замовкни!

Він нічого не сказав, тільки подивився на валізи під стіною станції. На них були наклейки з усіх готелів, де вони спинялися на ніч.

— Але ж я справді цього не хочу, — сказав він. — І нічогісінько не боюся, хоч як воно буде.

— Я зараз закричу, — сказала дівчина.

Із-за завіски вийшла жінка з двома кухлями пива й поставила їх на вогкі повстяні кружальця.

— За п'ять хвилин прибуває поїзд, — сказала вона.

— Що вона каже? — спитала дівчина.

— Що за п'ять хвилин прийде поїзд.

Дівчина подякувала їй усмішкою.

— Треба б перенести валізи на той бік, — сказав чоловік.

Вона усміхнулася до нього.

— Іди. А тоді вертайся і доп'ємо пиво.

Він підняв дві важкі валізи й поніс їх поза станцією до протилежної платформи. Тоді поглянув на колії, одначе поїзда ще не було видно. Назад він пішов через буфет, де пасажири, дожидаючи поїзда, пили пиво. Він випив біля прилавка чарчину Anis del Toro й подивився на людей у буфеті. Усі вони спокійно дожидали поїзда. Він розсунув завіску і вийшов. Дівчина сиділа за столиком і усміхалася до нього.

— То як тобі, краще? — спитав він.

— Чудово, — відказала вона. — Зі мною все гаразд. Я почуваю себе чудово.

Двері до їдальні Генрі відчинились, і зайшли двоє. Вони сіли біля прилавка.

— Що подати? — спитав їх Джордж.

— Не знаю, — відказав один. — Ти що їстимеш, Еле?

— Та не знаю, — озвався Ел. — Не надумаю навіть, що б його вибрати.

Надворі сутеніло. За вікном засвітилися ліхтарі. Двоє біля прилавка читали меню. Нік Адамс роздивлявся їх з другого кінця прилавка. Коли вони зайшли, він саме розмовляв із Джорджем.

— Мені смажену вирізку з яблучною підливою та картопляним пюре, — сказав перший.

— Ще не готове.

— Якого ж біса воно стоїть у меню?

— Це обідня страва, — пояснив Джордж. — Обіди в нас від шостої.— Він поглянув на стінний годинник за прилавком. — А тепер п'ята.

— Годинник показує двадцять на шосту, — сказав другий незнайомець.

— Він на двадцять хвилин поспішає.

— Та біс із ним, з тим годинником, — сказав перший. — Чим же тут можна підживитися?

— Можу подати різні сандвічі,— відповів Джордж. — Яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку з салом, біфштекс.

— Давай мені курячі крокети в сметані, з горошком і картопляним пюре.

— Це теж обіднє.

— Все, що ми замовляємо, обіднє, так? Он ти як повертаєш!

— Можу дати яєчню з шинкою, яєчню з салом, печінку…

— Я беру яєчню з шинкою, — сказав той, котрого звали Ел. Він був у котелку й чорному пальті, застебнутому на всі гудзики. Обличчя мав дрібне, бліде й тонкогубе. На шиї в нього було шовкове кашне, на руках — рукавички.

— А мені яєчню з салом, — сказав другий. На зріст він був майже такий самий, як Ел. Вони різнились обличчями, але одягом скидалися на близнят. На обох були пальта, видимо тісні. Та й сиділи вони однаково — нахилившись уперед і поклавши лікті на прилавок.

— А випити щось є? — спитав Ел.

— Пиво, морс, імбирний напій.

— Я питаю випити.

— Оце все, що я сказав.

— Чудове містечко, — мовив другий. — Як воно хоч зветься?