— Семміт.

— Ти чув коли про таке? — спитав Ел свого товариша.

— Ні,— відказав той.

— А що тут роблять вечорами? — спитав Ел.

— Обідають, — сказав його товариш. — Приходять сюди і їдять цей знаменитий обід.

— Таки вгадали, — мовив Джордж.

— То ти думаєш, що я вгадав? — спитав його Ел.

— Атож.

— Ти молодець хоч куди, еге?

— Атож.

— Ніякий ти не молодець, — сказав другий. — Правда ж, Еле?

— Бовдур він, — сказав Ел. Тоді обернувся до Ніка — Тебе як звати?

— Адамс.

— Ще один молодець, — сказав Ел. — Як по-твоєму, він молодець, Максе?

— У цьому містечку самі молодці,— відказав Макс.

Джордж поставив на прилавок дві тарілки: яєчню з шинкою і яєчню з салом. Тоді присунув до них по тарілочці смаженої картоплі й зачинив віконце до кухні.

— Котра ваша? — спитав він Ела.

— А ти не пам'ятаєш?

— Із шинкою.

— Бач, який молодець, — сказав Макс. Тоді простяг руку і взяв тарілку з яєчнею. Обидва їли в рукавичках. Джордж дивився, як вони їдять.

— А ти чого витріщився? — глянув Макс на Джорджа.

— Та нічого.

— А я кажу — чого. Ти витріщався на мене.

— То він, певне, пожартував, Максе, — сказав Ел.

Джордж засміявся.

— Тобі нема чого сміятися, — сказав йому Макс. — Тобі зовсім нема чого сміятися, зрозумів?

— Гаразд, не буду, — мовив Джордж.

— Він гадає, що це гаразд. — Макс обернувся до Ела. — Він, бач, так гадає. Он він який!

— О, він розумник, — сказав Ел.

Обидва знову взялися до їжі.

— А як звати отого молодця, що стовбичить коло прилавка? — спитав Ел у Макса.

— Гей ти, молодче! — тукнув Макс до Ніка. — Ану катай за прилавок до свого приятеля.

— А що таке? — спитав Нік.

— А нічого.

— Сказано тобі, то йди, — докинув Ел.

Нік зайшов за прилавок.

— Що це означає? — спитав Джордж.

— Не твоє діло, — відказав Ел. — Хто є в кухні?

— Негр.

— Який ще негр?

— Кухар.

— Скажи, нехай вийде сюди.

— А це навіщо?

— Скажи йому, нехай вийде.

— Чи ви знаєте, де ви?

— Ми добре знаємо, де ми, — відказав той, котрого звали Макс. — Хіба ми схожі на дурників?

— Розмовляєш ти й справді наче дурник, — сказав йому Ел. — Якого ти дідька панькаєшся з цим хлопчиськом? Слухай, ти, — звернувся він до Джорджа. — Скажи негрові, щоб вийшов сюди.

— Що ви хочете йому зробити?

— Нічогісінько. Помізкуй трохи, молодче. Що б то ми мали робити якомусь негрові?

Джордж штовхнув віконце, що відчинялося до кухні.

— Семе! — гукнув він. — Вийди-но на хвилинку.

Двері з кухні розчинились, і звідти вийшов негр.

— Що таке? — спитав він.

Ті двоє біля прилавка окинули його поглядом.

— Усе гаразд, негритосе. Отам і стій, — сказав Ел.

Негр Сем стояв у фартусі й дивився на двох незнайомців, що сиділи біля прилавка.

— Слухаюсь, сер, — мовив він.

Ел зліз з високого табурета, на якому сидів.

— Я піду до кухні з негром і оцим молодцем, — сказав він. — Вертай у кухню, негритосе. А ти за ним, молодче.

І невеличкий чоловік рушив до кухні слідом за Ніком та кухарем Семом. Двері за ними зачинились.

Другий, на ім'я Макс, сидів біля прилавка навпроти Джорджа. Та дивився він не на Джорджа, а в довге дзеркало, що прикрашало стіну за прилавком. У цьому приміщенні до їдальні Генрі був салун.

— То що, молодче, — спитав Макс, дивлячись у дзеркало, — чому ти нічого не кажеш?

— Що все це означає?

— Чуєш, Еле! — гукнув Макс. — Мій хлопець хоче знати, що все це означає.

— А чого ти йому не поясниш? — долинув з кухні голос Ела.

— Як ти думаєш, що воно все означає?

— Не знаю.

— А як ти гадаєш?

Говорячи, Макс дивився в дзеркало.

— Не можу сказати.

— Чуєш, Еле, молодець не може сказати, що він про все це думає!

— Еге ж, чую, — озвався Ел з кухні. Він відчинив низьке віконце, крізь яке передавали тарілки, й підпер його пляшкою від томатного соусу, щоб не зачинялось. — Слухай, молодче, — сказав він Джорджеві з кухні.— Стань-но трохи далі. А ти, Максе, посунься трохи праворуч. — Він розміщував їх, наче фотограф перед тим, як робити груповий знімок.

— Побалакай зі мною, молодче, — сказав Макс. — То як ти думаєш, що тут має статися?

Джордж мовчав.

— Ну, то я тобі поясню, — провадив далі Макс. — Ми хочемо вколошкати одного шведа. Знаєш такого здоровенного шведа, на ім'я Оле Андресон?

— Знаю.

— Він щовечора приходить сюди обідати, правда ж?

— Іноді приходить.

— О шостій, чи не так?

— Так, якщо взагалі приходить.

— Усе це, молодче, ми знаємо, — сказав Макс. — Побалакаймо про щось інше. В кіно ти ходиш?

— Інколи ходжу.

— Треба ходити частіше. Кіно — то чудова штука для таких молодців, як ти.

— За що ви хочете вбити Оле Андресона? Що він вам заподіяв?

— Йому й не випадало щось нам заподіяти. Він нас ніколи навіть не бачив.

— Та й побачить лише раз у житті,— докинув Ел з кухні.

— Тоді за що ж ви хочете його вбити? — спитав Джордж.

— Нас попросив про це один приятель. Просто дружня послуга, молодче.

— Помовч, — сказав Ел з кухні.— Ти до біса базікаєш.

— Та треба ж мені розважати свого молодця. Правда, молодче?

— Ти надто розбазікався, — сказав Ел. — Онде мій молодець із негром самі собі розважаються. Сидять тут у мене зв'язані докупи, мов ті подружки з монастирської школи.

— То ти бував у монастирській школі?

— Як знати, може, й бував.

— У хедері ти бував. Оце напевне.

Джордж поглянув на стінний годинник.

— Коли хтось зайде, скажеш, що кухаря немає, а як і тоді не відчепиться, підеш у кухню і сам щось зготуєш. Затямив, молодче?

— Гаразд, — сказав Джордж. — А що ви зробите з нами потім?

— Там побачимо, — сказав Макс. — Це таке діло, що наперед ніколи не знаєш.

Джордж знову звів очі на годинник. Було чверть на сьому. Двері з вулиці відчинилися. Зайшов водій трамвая.

— Здоров, Джордже, — сказав він. — Підкріпитись є чим?

— Та Сем якраз вийшов, — відказав Джордж. — Вернеться десь за півгодини.

— То я краще піду куди-інде, — сказав водій.

Джордж подивився на годинник. Було двадцять хвилин на сьому.

— Чисто зроблено, молодче, — сказав Макс. — Ти справжній джентльмен.

— Він знав, що я розчереплю йому голову, — озвався з кухні Ел.

— Ні,— заперечив Макс. — Зовсім не тому. Просто він молодець. Славний хлопчина. Він мені подобається.

За п'ять хвилин до сьомої Джордж сказав:

— Він не прийде.

Перед тим до їдальні заходило ще двоє. Для одного з них Джордж мусив піти в кухню й приготувати сандвіч з яєчнею та шинкою, якого той захотів узяти з собою. В кухні він побачив Ела, що сидів на стільчику біля віконця, зсунувши котелок на потилицю і сперши на привіконну поличку дуло обріза.

На підлозі в кутку сиділи Нік і кухар, зв'язані спиною до спини; роти їхні були заткнуті кухонними рушниками. Джордж приготував сандвіч, загорнув у проолієний папір, вклав у пакет і виніс покупцеві; той заплатив і пішов собі.

— Мій молодець на всі руки майстер, — сказав Макс. — І куховарити вміє, і все на світі. Ото буде якійсь дівчині господиня в домі.

— Он як? — мовив Джордж. — А вашого приятеля, Оле Андресона, вже не ждіть.

— Дамо йому ще десять хвилин, — сказав Макс.

Він дивився в дзеркало і на годинник. Стрілки годинника показали сьому, потім п'ять хвилин на восьму.

— Ходім, Еле, — сказав Макс. — Нема чого тут стовбичити.

Він не прийде.

— Почекаймо ще п'ять хвилин, — відказав Ел із кухні.

За ті п'ять хвилин зайшов ще один відвідувач, і Джордж пояснив йому, що кухар занедужав.

— То якого ж біса не візьмете іншого? — спитав той. — Добра мені їдальня! — І пішов геть.

— Ходім, Еле, — сказав Макс.

— А що робити з цими двома молодцями й негром?

— Та нехай собі живуть.

— Ти так думаєш?