Коли Джек підвівся, Уолкотт рушив на нього.

— Обережно, Джіммі! — почув я вигук Соллі Фрідмена.

Уолкотт наближався до Джека, пильнуючи за ним очима.

Джек ударив лівою. Уолкотт лиш мотнув головою. Він притиснув Джека до канатів, примірився і легенько вдарив його збоку в голову, а тоді щосили вгатив прямим у тулуб — так низько, як тільки міг. Певне, не менш як на п'ять дюймів нижче пояса. Я думав, у Джека очі повилазять — так він їх вирячив. У нього аж рот розтулився.

Суддя схопив Уолкотта. Джек ступив наперед. Якщо він упаде — плакали його півсотні тисяч. Він ішов так, наче в нього всі тельбухи виверталися.

— Не було занизько, — промовив він. — Це випадково.

Натовп ревів так, що нічого не було чути.

— Усе гаразд, — каже Джек.

Вони стояли просто перед нами. Суддя подивився на Джона й похитав головою.

— А йди-но сюди, сучий ти поляче, — каже Джек до Уолкотта.

Джон повиснув на канатах, тримаючи напоготові рушника. Джек стояв за якихось два кроки від нього. Тоді ступив уперед. Я бачив, що обличчя в нього так спітніло, наче його хто викрутив, а по носі повзла додолу велика крапля.

— Виходь, виходь, — кликав він Уолкотта.

Суддя поглянув на Джона й махнув Уолкоттові рукою.

— Іди, мерзотнику, — сказав він.

Уолкотт вийшов. Він не знав, що йому робити. Він ніколи не сподівався, що Джек витримає. Джек ударив його в обличчя лівою. У залі не вщухав несамовитий крик. Вони зійшлись якраз проти нашого кутка. Уолкотт відповів двома ударами. Обличчя Джекове було страшне, я в житті такого не бачив — жах навіть глянути! Він насилу тримався, змушував своє тіло слухатись, і все це відбивалося на його обличчі. Він думав лише про те, щоб не дати своєму тілу скоритись болеві в ураженому місці.

Потім він почав бити. З обличчя його не сходив отой моторошний вираз. Він бив низько спущеними руками, завдаючи Уолкоттові потужних ударів з обох боків. Уолкотт затулився, і Джек став щосили молотити його по голові. Тоді послав уперед ліву і вдарив Уолкотта в пах, а правою садонув точнісінько туди, куди той влучив його самого. Набагато нижче пояса. Уолкотт повалився додолу, схопившись руками за живіт, перевернувсь і скорчився.

Суддя відтяг Джека і штовхнув його в куток. Джон вискочив на ринг. Натовп несамовито ревів. Суддя на рингу радився з бічними суддями; тоді на поміст піднявся інформатор з мегафоном і оголосив:

— Переміг Уолкотт! Був заборонений удар.

Суддя на рингу розмовляв із Джоном.

— А що я міг вдіяти? — казав він. — Джек не схотів визнати порушення. А потім уже не тямив себе і сам ударив нижче пояса.

— Він однаково програв би, — сказав Джон.

Джек сидів на стільці в кутку рингу. Я вже стягнув з нього рукавиці, і він обома руками вхопився за вражене місце. Коли він тримався за живіт, обличчя його ставало не таке страшне.

— Піди вибачся, — каже Джон йому на вухо. — Так буде пристойніше.

Джек підводиться, і обличчя його зрошує рясний піт. Я накидаю на нього халат, і він іде через ринг, тримаючись під халатом рукою за живіт. Уолкотта вже підняли й клопочуться коло нього. В його кутку повно людей. До Джека ніхто й слова не скаже. Він нахилився до Уолкотта.

— Пробач, — мовить Джек. — Я не хотів цього.

Уолкотт не обзивається. Видно, що йому дуже погано.

— Ну от, тепер ти чемпіон, — каже йому Джек. — Ото, мабуть, радієш!

— Дай ти йому спокій, — каже Соллі Фрідмен.

— А, це ви, Соллі,— каже Джек. — Даруйте, що я так повівся з вашим хлопцем.

Фрідмен тільки зиркнув на нього.

Чудною ходою, немов спотикаючись на кожному кроці, Джек повернувся в свій куток; ми допомогли йому пролізти між канатами й повели повз столи репортерів і далі проходом через ряди. З усіх боків тяглися руки, щоб поплескати Джека по спині. А він, загорнувшись у халат, ішов крізь той натовп до роздягальні. Перемога й слава припали Уолкоттові. Отак закладалися в «Гардєні».

Тільки-но ми дійшли до роздягальні, Джек ліг і заплющив очі.

— Треба їхати в готель і викликати лікаря, — каже Джон.

— Він мені всі печінки відбив, — озвався Джек.

— Ти вже пробач мені, Джеку, — каже Джон.

— Ет, дарма, — промовив Джек.

Він так і лежав із заплющеними очима.

— Вони таки хотіли пошити нас у дурні,— сказав Джон.

— То ж ваші приятелі, Морган і Стейнфелт, — сказав Джек. — Добрих ви маєте друзів.

Він лежав не підводячись, але очі розплющив. Обличчя його й досі було моторошно скривлене.

— Просто диво, який стаєш бистрий на розум, коли йдеться про такі гроші,— промовив Джек.

— Ти залізний хлопець, Джеку, — сказав Джон.

— Ет— відказав Джек, — то все пусте.

Надворі сніг сягав вище вікна. Сонце падало у вікно й освітлювало карту, що висіла на стіні з соснових дощок. Сонце стояло високо, і світло проникало до хатини над верхнім краєм снігового замету. Попід чільною стіною хатини в снігу було прокопано траншею, і кожного ясного дня од тепла, що відбивалося від освітленої сонцем стіни, сніг підтавав, і та траншея дедалі ширшала. Був кінець березня. Майор сидів за столом біля стіни. За другим столом сидів його ад'ютант.

Навколо майорових очей видніли білі кола від захисних окулярів, що заслоняли очі від сліпучого блиску сонця на снігу. Решта обличчя була спершу обпечена, потім засмагла, а потім її знову попекло крізь засмагу. Ніс розпух, і там, де були пухирці, шкіра лупилася. Переглядаючи папери, майор умочав пальці лівої руки в блюдечко з олією і змащував нєю обличчя, обережно доторкаючись до шкіри пучками пальців. Він старався умочати пальці з самого краю блюдечка, щоб на них лишалася тільки тонка плівочка олії. Помастивши чоло й щоки, він легенько провів двома пальцями по носі. Потім підвівся, узяв блюдечко з олією і перейшов до маленької кімнати, де стояло його ліжко.

— Я трохи посплю, — сказав він ад'ютантові. У тій армії ад'ютанти не мають офіцерського звання. — Закінчите з цим самі.

— Слухаюсь, signor maggiore, — відповів ад'ютант. Він одхилився на стільці й позіхнув. Витяг з кишені мундира книжку в паперовій обкладинці й розгорнув її; тоді поклав книжку на стіл і запалив люльку. Пахкаючи люлькою, він нахилився над столом з наміром почитати. Та врешті згорнув книжку й засунув назад до кишені. Він ще мав багато роботи з паперами. Поки її не зроблено, розважатися читанням не випадало. Надворі сонце сховалося за гору, і світло вже не падало на стіну хатини. До кімнати зайшов солдат і підкинув у грубку кілька нерівно порубаних соснових оцупків.

— Тихше, Пініне, — сказав йому ад'ютант. — Майор спить.

Пінін був майорів ординарець, смаглявий молодий хлопчина. Він ретельно поправив у грубці дрова, зачинив дверцята й знову пішов на затилля хатини. Ад'ютант схилився над паперами.

— Тонані! — гукнув майор.

Слухаю, синьйоре майор.

— Пришліть до мене Пініна.

— Пініне! — гукнув ад'ютант. Той зайшов до кімнати. — Тебе кличе майор, — сказав йому ад'ютант.

Пінін пройшов через кімнату й постукав у прочинені двері.

— Можна, синьоре майор?

— Заходь, — почув ад'ютант майорів голос, — і причини двері.

Майор лежав на ліжку в своїй кімнатці. Пінін став обік ліжка. Майор лежав, поклавши під голову замість подушки рюкзак, напханий запасним одягом та білизною. Його довгасте допечене й намащене олією обличчя звернулося до Пініна. Руки лежали поверх укривала.

— Скільки тобі років, дев'ятнадцять? — спитав він.

— Так, синьйоре майор.

— Ти був колись закоханий?

— Як це, синьйоре майор?

— Ну, закоханий… у дівчину.

— Я бував з дівчатами.

— Та ні, я не про те. Я питаю, чи був ти закоханий в якусь одну дівчину.

— Так, синьйоре майор.

— Ти й тепер закоханий у ту дівчину? Чому ж не пишеш їй? Я читаю всі твої листи.

— Я закоханий у неї,— відказав Пінін, — а листів їй не пишу.

— Ти це напевне знаєш?

— Напевне.