— Тонані,— мовив майор, не підвищуючи голосу, — ви мене чуєте?

Відповіді з сусідньої кімнати не було.

— Не чує,— сказав майор. — То ти знаєш цілком напевне, що кохаєш дівчину?

— Знаю напевне.

— І що ти, — майор позирнув на нього, — не зіпсований?

— Я не розумію, що таке зіпсований.

— Ну-ну, — мовив майор, — не треба заноситись.

Пінін дивився в підлогу. Майор глянув на його смагляве обличчя, зміряв очима з голови до ніг, спинив погляд на Руках. Тоді без усмішки заговорив далі:

— І ти певен, що тобі не хочеться… — Майор помовчав. Пінін дивився на підлогу. — Що тебе справді не тягне…

Пінін дивився на підлогу. Майор знову поклав голову на рюкзак і усміхнувся. Він відчув полегкість: військове життя було аж ніяк не просте.

— Ти добрий хлопець, — сказав він. — Ти добрий хлопець, Пініне. Але не заносся і пильнуй, щоб тебе не збив з пуття хтось інший.

Пінін незворушно стояв обік ліжка.

— Не бійся, — сказав майор. Його руки були згорнуті на укривалі.— Я тебе не чіпатиму. Коли хочеш, можеш повернутися до свого взводу. Але краще залишайся при мені служником. Тут більше шансів, що тебе не вб'ють.

— Вам чогось треба від мене, синьйоре майор?

— Ні,— відказав майор. — Іди собі й роби, що ти там робиш. Двері залиш відчинені.

Пінін вийшов, залишивши двері відчинені. Поки він незграбно переходив кімнату й виходив за двері, ад'ютант дивився на нього, підвівши очі від паперів. Пінін був розшарілий і йшов не так, як тоді, коли приніс дрова до грубки. Ад'ютант провів його очима й посміхнувся. Пінін повернувся з новим оберемком дров. Лежачи на ліжку, майор дивився на свою обтягнуту матерією каску та захисні окуляри, що висіли на вбитому в стіну цвяху, і чув, як він ступає по підлозі. «Малий поганець, — подумав він, — Невже він мені збрехав?»

Того вечора, коли Нік, відгулявши свято 4 липня разом із Джо Гарнером та його сім'єю, повертався з міста в їхньому великому фургоні, їм трапилося за дорогу дев'ятеро п'яних індіанців. Він добре запам'ятав, що дев'ятеро, бо Джо Гарнер, поганяючи вже в присмерку, раптом спинив коней, скочив на дорогу й відтяг одного індіанця з наїждженої колії. Індіанець спав, лежачи долілиць на піску. Джо відволік його до чагарів і заліз назад у фургон.

— Це вже дев'ятий, відколи ми виїхали з міста, — сказав він.

— Ох, ті вже мені індіанці! — зітхнула місіс Гарнер.

Нік сидів у задку разом з двома Гарнеровими хлопцями. Він висунувся з фургона подивитись на індіанця, що лежав там, куди відтяг його Джо.

— То не Біллі Тейбшоу? — спитав Карл,

— Ні.

— Штани в нього такі самі, як у Біллі.

— Всі індіанці носять однакові штани.

— А я його й не побачив,_ — озвався Френк. — Тато скочив і вернувся так хутко, що я не встиг подивитися. Думав, він пішов убити змію.

— Певно, таких змій сьогодні чимало, і всі індіанці,— сказав Джо Гарнер.

— Ох, ті вже мені індіанці! — знову зітхнула місіс Гарнер.

Вони їхали далі. Звернули з битого шляху й поїхали путівцем, що брався вгору на пагорби. Коням було важко тягти фургон, і хлопці злізли й пішли пішки. Під ногами був пісок. На вершині горба, коло школи, Нік озирнувся. Він побачив унизу освітлене Петоскі, а ген за невеличкою затокою — далеке світло Харбор-Спрінгс. Вони знову залізли у фургон.

— Хоч би його гравієм замостили, цей узвіз, — мовив Джо Гарнер.

Дорога пішла лісом. Джо і місіс Гарнер сиділи поруч на Передку, Нік умостився між двома їхніми хлопцями. Незабаром виїхали на поруб.

— Ось на цьому місці тато переїхав скунса.

— Та ні, далі.

— Ото ще клопіт, де воно було, — мовив Джо, не повертаючи голови. — Хоч тут його переїдь, хоч там — усе однаково.

— Вчора ввечері я бачив двох скунсів, — обізвався Нік.

— Де?

— Внизу, біля озера. Шукали на березі дохлої риби.

— Певно, то єноти, — сказав Карл.

— Ні, скунси. Чи я скунсів не знаю?

— Ще б тобі не знати, — докинув Карл. — Ти ж бо гуляєш з індіанкою.

— Вгомонися, Карле, — сказала місіс Гарнер.

— А чого, тхне від них майже так само.

Джо Гарнер засміявся.

— Перестань сміятися, Джо, — сказала місіс Гарнер. — Я не хочу, щоб Карл таке молов.

— Ти справді гуляєш з індіанкою, Нікі? — спитав Джо.

— Ні.

— Не слухай його, тату, — сказав Френк. — Його любка — Пруденс Мітчел.

— А от і ні.

— Він щодня до неї бігає.

— Нікуди я не бігаю. — Сидячи в темряві між двох хлопців, Нік подумки тішився, що йому накидають Пруденс Мітчел. — І ніяка вона мені не любка.

— Не слухайте його, — сказав Карл. — Я завжди бачу їх разом.

— А Карла завидки беруть, — обізвалась його мати. — В нього й індіанки нема.

Карл промовчав.

— Карл не вміє залицятися до дівчат, — докинув Френк.

— А ти помовч.

— І то добре, Карле, — мовив Джо Гарнер. — Любки до пуття не доведуть. Повір своєму татові.

— Хто б казав. — Фургон хитнувся, і місіс Гарнер присунулась ближче до Джо. — А сам колись мав їх бозна-скільки.

— Б'юсь об заклад, що з індіанкою тато ніколи не водився.

— Гляди, не прогадай, — мовив Джо. — А ти, Ніку, пильнуй, щоб у тебе хто не відбив Пруді.

Жінка щось шепнула йому на вухо, і Джо засміявся.

— Чого ви смієтеся? — спитав Френк.

— Не кажи, старий, — застерегла дружина.

Джо знову засміявся.

— Нехай собі Нік кохається з Пруденс, — сказав він. — Я вже маю гарну жіночку.

— Оце ти до діла мовиш, — сказала місіс Гарнер.

Коні ледве пленталися по піску. Джо ляснув батогом у темряву.

— Ну, ворушіться! Завтра ще не те буде.

З горба коні побігли підтюпцем, і фургон підстрибував на пруській дорозі. Біля ферми всі повилазили. Місіс Гарнер відімкнула двері, зайшла в дім і повернулася з лампою. Карл і Нік ритягли з фургона пакунки. Френк заліз на передок, хльоснув коней і поїхав до стайні. Нік піднявся на ганок і відчинив двері до кухні. Місіс Гарнер розпалювала в печі. Плеснувши на дрова гасу, вона обернулася.

— До побачення, місіс Гарнер, — мовив Нік. — Дякую, що взяли мене з собою.

— Нема за що, Нікі.

— Мені було дуже весело.

— І нам з тобою завжди добре. Може, залишишся повечеряєш з нами?

— Ні, треба йти. Тато вже, мабуть, чекає.

— Ну, тоді біжи. Скажеш Карлові, щоб ішов у дім, гаразд?

— Гаразд.

— Добраніч, Нікі.

— Добраніч, місіс Гарнер.

Нік вийшов надвір і подався до хліва. Джо і Френк доїли корів.

— На добраніч, — сказав Нік. — Погуляли славно.

— Добраніч, Нікі,— відповів Джо Гарнер. — Хіба ти не залишаєшся вечеряти?

— Ні, не можу. Скажете Карлові, що його кличе мати?

— Гаразд. До побачення, Нікі.

Нік обійшов хлів і босоніж гайнув стежкою через луку. Стежка була гладенька, роса холодила босі ноги. В кінці луки він перемахнув через пліт, спустився у виярок, закалявши ноги в рідкому болоті, тоді попростував нагору сухим: буковим гайком, аж поки вгледів світло у вікнах свого дому. Переліз через огорожу і пішов до ганку. У вікні побачив батька, що сидів біля столу й читав при світлі великої лампи. Нік відчинив двері й зайшов.

— Ну, Нікі, добре тулялося? — спитав батько.

— Чудово, тату. Погуляли на славу.

— Їсти хочеш?

— Аякже.

— А де це твої черевики?

— Покинув у фургоні в Гарнерів.

— То ходім до кухні.

Батько рушив уперед з лампою. Потім зупинився й відкрив льодовник. Нік зайшов у кухню. Батько приніс на тарілці шматок холодного курчати й глечик молока і поставив перед Ніком на стіл. Лампу він примістив поряд.

Ще є пиріг, — сказав він. — Вистачить тобі?

Ще б пак.

Батько сів на стілець біля застеленого клейонкою столу, на стіну впала його велика тінь.

— Хто ж виграв матч?

— Петоскі. П'ять — три.

Батько сидів і дивився, як він їсть; тоді налив з глечика молока в склянку. Нік випив і втерся серветкою. Батько простяг руку й, діставши з полиці пиріг, відрізав Нікові чималий кусень. Пиріг був з чорницями.