— А тепер заповніть другу половину. І там теж поставте п'ятдесят.

Він усміхнувся чарівною італійською усмішкою і написав щось на корінці, тримаючи книжку так, щоб я не бачив.

— Їдьте собі,— мовив він, — поки ваш номер знову не забруднився.

Після того як стемніло, ми їхали ще дві години й заночували в Ментоні. Там було ніби дуже весело, чисто, спокійно і приємно. Ми проїхали по Італії від Вентімільї до Пізи й Флоренції, далі через Романью до Ріміні, а потім через Форлі, Імолу, Болонью, Парму, П'яченцу й Геную назад до Вентімільї. Уся ця мандрівка забрала в нас лише десять днів. Ясна річ, за такий короткий час ми не мали змоги дійти певного висновку щодо становища країни чи народу в цілому.

— Як себе почуваєш, Джеку? — спитав я.

— Ти бачив коли того Уолкотта? — сказав він,

— Тільки на тренуванні.

— Ну, — сказав Джек, — з тим хлопцем мені хіба що просто пощастить.

— Він тебе й разу не влучить, Джеку, — мовив Солдат.

— Дай боже, щоб так.

— Навіть жменею шроту не влучив би.

— Якби шротом, то нічого, — каже Джек. — Шріт для мене пусте.

— А от його влучити, мабуть, неважко.

— Та воно так, — сказав Джек. — Він не протягне стільки, як ми з тобою, Джеррі. Але поки що йому дуже щастить.

— Ти приб'єш його до смерті своєю лівою.

— Можливо, — сказав Джек. — Справді. Може й приб'ю.

— Дай йому чосу, як ти дав Малюкові Льюїсу.

— Малюкові Льюїсу… — сказав Джек. — Отому гицелеві!

Ми троє — Джек Бреннан, Солдат Бартлетт і я — були в ресторані Хенлі. За сусіднім столиком сиділи дві блудяжки. Вони були вже добре напідпитку.

— Гицелеві, кажеш? — мовить одна. — То ти кажеш, гицелеві г лобуряко ти ірландський?

— Атож, — відказує Джек. — Саме так.

— Гицелеві! — не вгаває та блудяжка. — Ці ірландські лобурі тільки й знають, що інших прозивати. Гицелеві, еге?

— Та облиш її. Ходімо звідси.

— Гицелеві! — аж заходиться та блудяжка. — А чи було коли таке, щоб ти комусь чарку поставив? Тобі ж самому жінка щоранку кишені зашиває. А й собі туди ж — «гицелеві»! Був би тут Тед Льюїс, він би тобі показав.

— Еге ж, — мовить Джек. — А ти сама даєш кому задурно, га?

І ми пішли. Отакий був Джек. Коли вже мав що сказати, то рубав навпростець.

Джек поїхав у Нью-Джерсі тренуватися на фермі Денні Хогана. Жилося там добре, але Джека це не дуже тішило. Він не любив залишати дружину й дітей і здебільшого був похмурий та сумний. До мене він ставився прихильно, подобався йому й Хоган, а от Солдат скоро почав його дратувати. Мати в гурті жартівника, та ще й не дуже дотепного, — то страшна річ, Солдат увесь час підкушував Джека, ну просто не давав йому спокою. Жарти його були не такі вже смішні й не такі вже добродушні, і Джекові зрештою це набридло, ось як воно, приміром, бувало. Джек кінчає вправлятися з тягарями та мішком і надягає рукавиці.

— Побоксуєш зі мною? — питає він Солдата.

— Гаразд, — каже той, —  А як з тобою боксувати? Помолотити тебе, як Уолкотт? Кинути разів зо два в нокдаун?

— Саме так, — відказує Джек. Та це йому зовсім не подобалось.

Одного ранку ми троє були на прогулянці поза фермою. Зайшли далеченько і вже верталися назад. Три хвилини бігцем, «вилину — ступою, тоді знову три хвилини бігцем. Спринтер із Джека був кепський. На рингу, коли треба, він рухався швидко, а от на дорозі жвавістю не відзначався. І Солдат раз у раз підкушував його.

— Ну от що, — каже Джек. — Катав би ти, Солдате, назад до міста.

— Тобто як?

— Катай до міста й сиди там.

— А що таке?

— Мене вже нудить від твого базікання..

— Так? — питає Солдат.

— Отак, — відказує Джек.

— Тебе ще гірше занудить, коли Уолкотт натовче тобі пику.

— Еге ж, — відказує Джек, — може, й занудить. Але від тебе мене вже нудить.

І того ж таки ранку Солдат виїхав поїздом до міста. Я провів його на станцію. Він був страшенно ображений.

— Я ж просто жартував, Джеррі,— сказав він. Ми стояли на пероні, чекаючи поїзда. — Йому не було чого так лютувати.

— Він нервовий і дражливий, — сказав я. — А так він хлопець добрий, Солдате.

— Та де там в біса! Ніколи він не був добрим хлопцем.

— Ну, до побачення, Солдате, — сказав я.

Поїзд уже надійшов. Солдат з валізою в руках піднявся на приступку.

— Бувай, Джеррі,— сказав він. — Ти ще приїдеш до міста перед матчем?

— Навряд.

— Тоді побачимося на матчі.

Він зайшов у вагон, кондуктор скочив на приступку, і поїзд рушив. Я повернувся на ферму, Джек сидів на веранді й писав листа дружині. Поки мене не було, принесли пошту; я взяв газету, перейшов у другий кінець веранди й сів читати. У дверях з’явився Хоган і підійшов до мене.

— Що вони з Солдатом — погиркались?

— Та ні, не погиркались, — відказав я. — Просто Джек сказав йому, щоб їхав до міста.

— Я бачив, що до цього йдеться, — сказав Хоган. — Він ніколи не любив Солдата.

— Еге. Він мало кого любить.

— Байдужий він до людей, — сказав Хоган.

— Ні, зі мною він завжди по-доброму.

— Зі мною теж, — сказав Хоган. — Мені нарікати нема чого. Але все-таки він байдужий.

Хоган пішов у дім, а я сидів на веранді й читав газети. Осінь тільки починалась, і там, серед пагорбів Нью-Джерсі, було дуже гарно; отож, прочитавши газету, я лишився на веранді й задививсь на околицю та на дорогу ген унизу серед дерев, що нею, збиваючи куряву, раз по раз проїжджали машини. День був погожий, і краєвид чудовий. Із дверей вийшов Хоган, і я спитав його:

— Слухайте, Хоган, а дичина тут є?

— Ні,— відказав Хоган. — Самі горобці.

— Газету бачили? — спитав я.

— А що там?

— Сенді виграв учора в трьох заїздах.

Про це мені ще ввечері сказали по телефону.

— Ви ще не відкинулися від них, Хоган? — спитав я.

— Та сякий-такий зв'язок маю, — відказав Хоган

— А як Джек? — спитав я. — І досі грає?

— Він? — мовив Хоган. — Хіба по ньому видно?

У цю мить до нас підійшов Джек з листом у руці. На ньому був светр, старі штани й боксерські черевики.

— Марку маєте, Хоган? — спитав він.

— Давай мені листа, — сказав Хоган. — Я відішлю.

— Слухай, Джеку, — сказав я. — Ти ж грав на перегонах, правда?

— Правда.

— Я знаю. Не раз бачив тебе на іподромі.

— А чого покинув? — спитав Хоган.

— Програв багато.

Джек підсів до мене на край веранди й прихилився спиною до стовпа. Сидів, мружачись проти сонця.

— Дати стільця? — спитав Хоган.

— Ні,— відказав Джек. — Добре й так.

— Гарний сьогодні день, — сказав я. — Так хороше за містом.

— Як на мене, то куди краще в місті, з дружиною.

— Ну, тобі ще тиждень лишився.

— Еге ж, — мовив Джек. — Тиждень.

Ми й далі сиділи на веранді. Хоган пішов у свою контору.

— Як по-твоєму, я тепер у формі? — спитав Джек.

— Та як тобі сказати… — відповів я. — У тебе ще цілий тиждень є, щоб увійти в форму.

— Не крути.

— Ну що ж, — сказав я. — 3 тобою не все гаразд.

— Я спати не можу, — сказав Джек.

— За два-три дні це минеться.

— Ні,— сказав Джек. — У мене безсоння.

— Що тебе непокоїть?

— За дружиною скучив.

— То нехай вона приїде сюди.

— Ні, для цього я застарий.

— Увечері перед сном підемо на довгу прогулянку, щоб ти стомився.

— Щоб стомився! — сказав Джек, — Я й так увесь час стомлений.

Отакий він був цілий тиждень. Ночами не спав, а вранці почував себе так, як ото буває, коли несила й руку звести.

— Зовсім охляв, мов опара на холоді,— сказав про нього Хоган. — Нічогісінько не вартий.

— Я ніколи не бачив того Уолкотта, — сказав я.

— Уолкотт виб'є з нього душу, — сказав Хоган. — Розірве його надвоє.

— Ну що ж, — сказав я. — Рано чи пізно це має статися з кожним.

— Але ж не в такий спосіб, — заперечив Хоган. — Люди подумають, що він зовсім не тренований. Це зашкодить нашій репутації.