— Ви чули, що кажуть про нього репортери?

— Ще б пак! Кажуть, що він нікуди не годиться, що його не слід випускати на ринг.

— Ет, — сказав я, — вони завжди помиляються, чи не так?

— Так, — відказав Хоган. — Але цього разу вони не помиляються.

— Де їм у біса знати, тренований боксер чи ні?

— Ну, — сказав Хоган, — не такі вони вже йолопи.

— Єдине, що вони можуть, це розписати когось, як ото Вілларда в Толідо. Тепер той Ларднер розумний, а спитайте-но його, що він казав тоді про Вілларда.

— Та його там і не було, — сказав Хоган. — Він пише тільки Яро великі матчі.

А мені байдуже, хоч би хто там був, — відказав я. — Що вони розуміють? Писати, може, й здатні, а розуміти ні біса розуміють.

— Невже ти гадаєш, що Джек тепер у формі? — спитав Хоган.

— Ні. Йому кінець. Тепер треба тільки, щоб Корбетт добряче розписав його, і буде по всьому.

— Ну, Корбетт неодмінно його розпише, — сказав Хоган.

— Певно, що розпише.

Ту ніч Джек так само не спав. Наступний день був останній перед матчем. Після сніданку ми знову сиділи з ним на веранді.

— Про що ти думаєш, Джеку, коли тобі не спиться? — запитав я.

— Та все чогось тривожуся, — відказав Джек. — То за свою власність у Бронксі, то за власність на Флоріді. За дітей тривожусь. І за дружину. Часом думаю про бокс. Буває, згадаю отого гицеля Теда Льюїса, і така злість мене бере… А ще маю трохи акцій, то й за них тривожуся. Про що тільки не думається!..

— Ну, — сказав я, — завтра ввечері усе вже минеться.

— Атож, — мовив Джек. — Це завжди дає полегкість, правда? Усе відразу стає на свої місця.

Цілий день він був похмурий. Ми не тренувалися. Джек трохи повправлявся, щоб розім'яти м'язи, — ото й усе. Потім побоксував з тінню, та навіть і тут виглядав погано. Тоді заходився скакати з мотузкою. Але ніяк не міг спітніти.

— Краще б йому зовсім не вправлятися, — сказав Хоган. Ми стояли й дивились, як Джек стрибає через мотузку. — Він що, взагалі тепер не пітніє?

— Та от не може.

— Як ти гадаєш, чи не сухоти в нього? Адже він ніколи не мав клопоту з вагою, правда ж?

— Нема в нього ніяких сухот. Просто нічим йому вже пітніти.

— Треба, щоб спітнів, — сказав Хоган.

Скакаючи через мотузкуі Джек наближався до нас. Він стрибав перед нами вперед і назад, схрещуючи руки за кожним третім скоком.

— Гей, — мовив він. — Чого це ви понадималися, як сичі?

— Мені здається, годі з тебе на сьогодні,— сказав Хоган. — Видихаєшся.

— Злякалися, га? — озвався Джек і поскакав геть, щосили хльоскаючи мотузкою об землю.

Десь перед вечором на фермі з'явився Джон Коллінз. Джек був у своїй кімнаті нагорі. Джон приїхав з міста машиною. З ним були ще двоє. Машина спинилась, і всі вони вийшли.

— Де Джек? — спитав мене Джон,

— У себе нагорі, лежить.

— Лежить?

—  Еге ж, — сказав я.

— Як він тут?

Я подивився на двох незнайомців, що приїхали з Джоном.

— Це його друзі,— сказав Джон.

— Дуже кепсько, — сказав я.

— А що з ним?

— Не може спати.

— От лихо, — сказав Джон. — Цей ірландець ніколи не може спати.

— Щось із ним негаразд, — сказав я,

— Хай йому чорт, — сказав Джон. — Завжди з ним щось негаразд. Ось уже десять років він у мене, і ніколи ще не було гаразд.

Двоє, що були з ним, засміялись,

— Познайомтеся, — сказав Джон. — Це містер Морган і містер Стейнфелт. А це містер Дойл. Він тренує Джека.

— Дуже приємно, — сказав я.

— А тепер ходімо нагору до нашого героя, — мовив той, котрого звали Морган.

— Поглянемо на нього, — докинув Стейнфелт.

Ми піднялися сходами.

— А де Хоган? — спитав Джон.

— У стодолі, із своїми клієнтами.

— Багато їх тут у нього? — спитав Джон.

— Лише двоє.

— Тиша й спокій, правда ж? — мовив Морган.

— Еге ж, — відказав я. — Тиша й спокій.

Ми спинилися біля Джекової кімнати. Джон постукав у двері. Відповіді не було.

— Мабуть, спить, — сказав я.

— Якого б то лиха йому спати серед дня?

Джон повернув ручку, і ми зайшли до кімнати. Джек лежав на ліжку і спав. Лежав долілиць, сховавши обличчя в подушку і обхопивши її руками.

— Гей, Джеку! — гукнув його Джон.

Джекова голова легенько ворухнулася на подушці.

— Джеку! — ще раз мовив Джон, нахиляючись над ним. «Джек тільки глибше уткнувся в подушку. Джон торкнув його за плече. Джек сів на ліжку й подивився на нас. Він був неголений, у старому светрі.

— О боже! Невже не можна дати людині поспати? — буркнув він до Джона.

— Не сердься, — сказав Джон. — Я не знав, що ти спиш.

— Ще б пак! — каже Джек. — Звісно, що ні.

— Це Морган і Стейнфелт, ти їх знаєш, — сказав Джон.

— Радий вас бачити, — каже Джек.

— Як ви себе почуваєте, Джеку? — питає його Морган.

— Чудово, — каже Джек. — Як би ще я мав себе почувати?

— Вигляд у вас бадьорий, — докинув Стейнфелт.

— А то ж як, — каже Джек. — Слухайте, — звернувся він до Джона. — Ви мій менеджер і маєте з мене чималий зиск. То якого ж біса ви не приїдете сюди, коли тут крутяться репортери? Чи ви хочете, щоб ми з Джеррі самі з ними балакали?

— Тоді в мене Лью мав бій у Філадельфії,— відказав Джон.

— А мені що до того? — не вгаває Джек. — Ви мій менеджер. Ви маєте з цього непоганий зиск, чи не так? Не мені ж ви там гроші добували, в тій Філадельфії! Якого ж біса вас немає тут, коли потрібно мені?

— Тут був Хоган.

— Хоган! — каже Джек. — Із Хогана такий самий говорун, як і з мене.

— Здається, й Бартлетт тут був, тренувався разом з вами? — спитав Стейнфелт, щоб змінити тему розмови.

— Та був, був, — каже Джек. — Аякже.

— Слухайте, Джеррі,— звернувся до мене Джон. — Може, ви знайдете Хогана й скажете йому, що ми хотіли б його бачити десь так за півгодини?

— Гаразд, — відповів я.

— З якої б то речі він мав кудись іти? — каже Джек. — Не ходи, Джеррі.

Морган і Стейнфелт перезирнулися.

— Заспокойся, Джеку, — сказав Джон.

— Я, мабуть, усе-таки піду пошукаю Хогана, — сказав я.

— Ну що ж, іди, коли хочеш, — каже Джек. — Але ніхіто тебе звідси не виряджає.

— То я піду, — сказав я.

Хоган був у стодолі, перетвореній на тренувальний зал. Він тренував двох клієнтів своєї оздоровчої ферми, що тупцяли на рингу в боксерських рукавицях. Жоден з них не зважувався вдарити другого, боячись дістати удар у відповідь.

— Досить, — сказав Хоган, побачивши мене. — Кінчайте своє криваве бойовище, панове. Ідіть під душ, а тоді до Брюса на масаж.

Вони вилізли з-під канатів, а Хоган підійшов до мене.

— Приїхав Джон Коллінз із двома приятелями навідати Джека, — сказав я.

— Бачив я, як вони під'їхали машиною.

— А що то за двоє із Джоном?

— Хіба ти їх не знаєш?

— Ні

— Хеппі Стейнфелт і Лью Морган. Тримають закладну контору.

— Мене ж тут довго не було, — пояснив я.

— А так, — сказав Хоган. — Той Хеппі Стейнфелт — неабиякий Ділок.

— Я десь чув про нього.

— Хитрий махінатор, — сказав Хоган. — Вони обидва добрі пронози.

— Он як, — сказав я. — То вони чекатимуть на нас за півгодини.

— Це ж як? А раніше ми їм, виходить, будемо заважати?

— Певно, що так.

— Ходімо до мене в контору, — сказав Хоган. — Хай їм біс, тим пронозам.

Десь за півгодини ми з Хоганом піднялись нагору й постукали в двері Джекової кімнати. За дверима чулася розмова.

— Хвилинку, — озвався хтось.

— К бісу ці штуки, — каже Хоган. — Коли я вам буду потрібен, приходьте в контору.

Клацнув замок. Двері відчинив Стейнфелт.

— Заходьте, Хоган, — мовив він. — А ми тут саме збираємося випити.

— Що ж, — каже Хоган, — це діло.

Ми зайшли. Джек сидів на ліжку. Джон і Морган — на стільцях. Стейнфелт стояв.

— Чисто тобі змовники, — сказав Хоган.

— Привіт, Денні,— каже Джон.

— Привіт, Денні,— каже Морган ї подає йому руку.