Кетрін Барклі не чергувала три ночі, а тоді знов прийшла. Здавалося, ми роз'їжджались далеко й надовго і оце тепер знову зустрілися.

Того літа нам було дуже хороше. Коли я зміг виходити з госпіталю, ми наймали візника і їхали гуляти в парк. Пам'ятаю той екіпаж, коня, що йшов повільною ступою, візникову спину та лакований циліндр, а поруч мене — Кетрін Барклі. І коли наші руки стикалися — досить було, щоб моя рука ледь торкнулась її,— нас огортало збудження. Згодом, коли я почав ходити на милицях, ми вирушали вечеряти до Біффі чи в «Гран-Італіа» і завжди сідали за столик зовні, у Галереї. Офіціанти заходили й виходили, Галереєю ішли люди, на покритих скатертинами столах стояли свічки із щитками, і, коли ми врешті найдужче вподобали «Гран-Італіа», метрдотель Жорж почав залишати для нас столик. Він був тямущий офіціант, і ми завжди покладались на нього щодо вибору страв, а самі тим часом дивилися на людей, на оповиту сутінню Галерею і одне на одного. Ми пили сухе біле капрі, що його подавали у цеберку з льодом; куштували й чимало інших вин — фреза, барбера, солодкі білі вина. Під час війни там не держали окремого офіціанта для вин і той-таки Жорж засоромлено усміхався, коли я розпитував його про такі вина, як фреза.

— Ну що то за вино, в нього смак полуниць, — відказав він.

— А чом би й ні? — спитала Кетрін. — Мабуть, зовсім непогано.

— Покуштуйте, пані, коли хочете, — сказав Жорж. — Але для пана лейтенанта дозвольте принести пляшечку марго.

— Я покуштую і того, Жорже.

— Пане, я б вам не радив. Та в ньому й полуничного смаку немає.

— А може, і є,— сказала Кетрін. — От буде чудово, якщо таки є.

— Я принесу, — сказав Жорж, — а коли пані вдовольниться, заберу назад.

Вино було не бозна-яке. Як і казав Жорж; воно не мало навіть і полуничного смаку. Ми повернулися до капрі. Одного вечора в мене було обмаль грошей, і Жорж позичив меці сотню лір.

— Беріть, беріть, лейтенанте, — сказав він. — Я знаю, як воно буває. Знаю, що таке негусто в кишені. Якщо вам чи пані будуть потрібні гроші, я — завжди до ваших послуг.

Після вечері ми повільно йшли Галереєю повз інші ресторани й повз крамниці зі спущеними залізними заслонами, а тоді зупинялися біля маленької бутербродної і купували там бутерброди: з шинкою та латуком, з анчоусами, — манюсінькі бутерброди на хрустких булочках завдовжки не більш як палець. То був наш припас на ніч, на той час, як зголодніємо. Потім ми виходили з Галереї, сідали тут-таки, проти собору, у відкритий екіпаж і поверталися до госпіталю. Коли екіпаж спинявсь біля ганку, швейцар виходив нам назустріч, щоб допомогти мені впоратися з милицями. Я платив візникові, і ми їхали ліфтом, нагору. Кетрін виходила на нижчому поверсі, де мешкали сестри, а я піднімався вище, й шкандибав на милицях через коридор до своєї палати, іноді роздягався й лягав у ліжко, а іноді сідав на балконі, вмостивши хвору ногу на другий стілець, і дивився на ластівок над дахами, і чекав на Кетрін. Коли вона приходила нагору, ми зустрічалися, наче після довгої розлуки; я спинавсь на милиці і йшов разом з нею коридором, допомагаючи їй нести тазики до інших палат, а тоді дожидав за дверима або ж заходив з нею до палати: залежно від того, хто там лежав — котрийсь із наших приятелів чи ні,— а коли вона закінчувала всю свою роботу, ми сідали на балконі моєї кімнати. Потім я лягав у ліжко, і, коли всі уже спали й Кетрін була певна, що ніхто її не покличе, вона приходила до мене. Я любив розпускати їй коси, і вона сиділа на ліжку тихо й незворушно, тільки вряди-годи раптом нахилялась і цілувала мене, а я витягав шпильки й складав їх на простирало, і її коси вже ледь тримались, і я дивився, як вона сидить, тиха й незворушна, а тоді витягав останні дві шпильки, і ось уже розпущені коси падали їй на плечі, вона схиляла голову, і ми обоє опинялися під ними, немовби в наметі чи за водоспадом.

У неї були напрочуд гарні коси, і часом я лежав і дивився, як вона закручує їх догори у тьмяному світлі, що проходило крізь прочинені двері, і навіть уночі вони вилискували, як ото іноді вода перед самим світанням. І обличчя в неї було привабне, і тіло, і дуже привабна гладенька шкіра. Бувало, ми лежали поряд, і я торкався кінчиками пальців її щік та чола, і під очима, й підборіддя та шиї, і казав:

— Точнісінько, як клавіші в рояля.

А вона гладила пальцем моє підборіддя й казала:

— Точнісінько, як наждачна шкурка, і може подряпати рояльні клавіші.

— Таке шорстке?

— Ні, любий. Я просто пожартувала.

То були чудові ночі, і навіть коли ми могли лише торкатись одне одного, то вже почували себе щасливими. Окрім великих утіх, було в нас чимало інших, дрібніших проявів кохання, і, навіть перебуваючи в різних кімнатах, ми намагались навіювати одне одному свої думки. Інколи в нас ніби щось і виходило, та, мабуть, просто тому, що ми обоє думали про те саме.

Ми казали одне одному, що одружилися ще першого дня, коли вона приїхала в госпіталь, і відлічували місяці від того нашого весільного дня. Я хотів, щоб ми одружились насправді, але Кетрін казала, що тоді її відішлють з госпіталю і що як тільки ми почнемо залагоджувати попередні формальності, за нею будуть стежити і нас розлучать. Нам довелося б узяти шлюб за італійським законом, а формальності там просто страхітливі. Я справді хотів, щоб ми одружилися, бо мене тривожило, що в нас може бути дитина, хоч таке спадало мені на думку й не часто; одначе самі перед собою ми вдавали, ніби одружені, й не дуже всім тим переймалися, і, мабуть, насправді я тільки радів, що ми не одружені. Пригадую, якось уночі ми розмовляли про це, і Кетрін сказала:

— Любий, але ж мене відішлють звідси.

— А може, й не відішлють.

— Напевне відішлють. Вирядять додому, і ми не побачимось аж до кінця війни.

— Я приїду у відпустку.

— На подорож до Шотландії і назад тобі не вистачить відпустки. До того ж я не хочу розлучатися з тобою. Та й навіщо нам тепер одружуватись? Ми й так одружені. Як на мене, то більшого й бажати годі.

— Я ж хотів цього тільки задля тебе.

— Ніякої мене окремо не існує. Я — це ти. І не відмежовуй мене від себе.

— Я гадав, усі дівчата хочуть заміж.

— Правда, хочуть. Але ж, любий, я заміжня жінка. Я одружена з тобою. Хіба я тобі погана дружина?

— Ти премила дружина.

— Розумієш, любий, я вже раз скуштувала, як то чекати одруження.

— Не хочу про це чути.

— Ти ж знаєш, що я люблю тебе. Тобі має бути байдуже, як мене й любив хтось інший.

— Мені це байдуже.

— Не треба ревнувати до людини, якої вже й на світі нема, а тобі я віддала все.

— Я не ревную, але не хочу про це чути.

— Бідолашний ти мій. А. от я знаю, що ти мав усяких там дівчат, але мені до того байдужісінько.

— А може, нам якось одружитися потайки? На випадок, коли зі мною щось станеться або в тебе буде дитина.

— Одружитися можна лише в два способи: церковний чи громадянський, іншого немає. А таємно ми й так одружені. Розумієш, любий, коли б я була віруюча, воно б для мене багато важило. Але я зовсім не віруюча.

— Ти ж дала мені святого Антонія.

— То просто на щастя. І мені його хтось дав.

— Отже, тебе ніщо не тривожить?

— Тільки те, що мене можуть розлучити з тобою. Ти моя релігія. Все, що я маю в житті.

— Ну гаразд. Але досить тобі сказати хоч слово, і ми того ж дня одружимось.

— Любий, не говори так, наче ти мусиш рятувати мою доброчесність. Я й так цілком доброчесна. Не можна ж соромитись того, від чого ти щасливий і чим пишаєшся. А ти хіба не щасливий?

— Але ти не покинеш мене задля когось іншого?

— Ні, любий. Я ніколи не покину тебе ні задля кого. Нас можуть спіткати всілякі лиха. Та цього тобі нема чого боятися.

— Я не боюся. Але я так люблю тебе, а ти вже любила колись іншого.

— І що з ним сталося?

— Його вбито.

— Атож, а коли б не це, я не зустрілася б з тобою. Я не з тих, що зраджують, любий. У мене чимало вад, але я вірна й незрадлива. Тобі ще колись набридне, що я така вірна.