Майкл почав відтикати пляшку.

— Може, ти відіткнеш, га?

Я відкинув пальцем дротяну защіпку з корком і налив йому пива.

— Між іншим, — вів далі Майкл, — Брет повелась як належить. Вона завжди поводиться як належить. Я вишпетив її добряче за отих євреїв, тореадорів та інший набрід, а вона вислухала й знаєте, що каже? «Авжеж, — каже, — я забула, яким щастям завдячую британській аристократії!»

Він випив пиво.

— Чудово сказано. Знаєте, той Ешлі, від якого в неї титул, служив на флоті. Дев'ятий баронет. Вертаючись після плавання, він відмовлявся спати в ліжку. Примушував Брет спати на підлозі. Під кінець, зовсім здурівши, він погрожував, що вб'є її. Завжди лягав спати із зарядженим пістолетом. Брет виймала патрони, коли він засинав. Тож вона зазнала того щастя не так уже й багато. І це таки прикро. Вона так уміє тішитися життям.

Він підвівся. Його руки тремтіли.

— Я йду до свого номера. Спробую заснути.

Він усміхнувся.

— Через оці-от фієсти ми замало спимо. Тож я зараз ляжу й висплюся. Недосипання страшенно шкодить здоров'ю. Геть псує нерви.

— Зустрінемось о дванадцятій в «Іруньї», — сказав Білл.

Майкл вийшов. Ми чули, як він одчинив двері сусідньої кімнати. Потім він подзвонив, прийшла покоївка й постукала в двері.

— Принесіть півдюжини пива й пляшку фундадору, — сказав їй Майкл.

Si, senorito [66]

— Я йду спати, — сказав Білл. — Сердега Майкл. Я через нього встряв учора в страшний скандал.

— Де? В «Мілано»?

— Атож. Там був якийсь панок, що колись сплатив борги Брет і Майкла в Каннах. Він поводився вельми зухвало.

— Я знаю цю історію.

— А я не знав. Але так чи так, це не дає нікому права гудити Майкла.

— Атож, не дає.

— Не мають вони такого права. Хто дав їм таке право? Я йду спати.

— На арені були вбиті?

— Начебто ні. Лише тяжко поранені.

— А на вулиці один загинув.

— Он як? — сказав Білл.

Опівдні Білл, Майкл і я вже сиділи в кафе. Воно було переповнене. Ми їли креветки й пили пиво. Місто було переповнене. На вулицях — не протовпитись. З Біарріца й Сан-Себастьяна весь час приїздили великі автомобілі. Вони привозили глядачів на кориду. Прибували й туристські автобуси. Один із них привіз двадцять п'ять англійок. Вони сиділи у великій білій машині й роздивлялися в бінокль фієсту. Танцюристи були вже зовсім п'яні. Минав останній день фієсти.

Фієста сунула суцільним потоком, і лише автомобілі й автобуси були в ньому острівцями. Та тільки-но прибульці виходили з машини, натовп поглинав їх, і потім вони вирізнялися в кафе хіба що спортивними костюмами, такими несподіваними на тлі чорних селянських блуз. Фієста поглинула навіть англійців із Біарріца — тепер їх можна було помітити, лише проходячи повз їхній столик. Музика на вулицях не вгавала ні на мить. Гуркотіли барабани, завивали дудки. В кафе чоловіки, вчепившись руками за край столу чи обнявши один одного за плечі, співали грубими голосами.

— А ось і Брет, — сказав Білл.

Я озирнувся й побачив, як вона йде площею крізь натовп, високо звівши голову, — неначе фієста відбувалася на її честь, і це і тішило, і трошечки смішило її.

— Привіт, хлоп'ята! — сказала вона. — Я зараз помру від спраги.

— Принесіть іще один великий кухоль пива, — сказав Білл офіціантові.

— Креветки?

— Кон поїхав? — спитала Брет.

— Атож, — сказав Білл. — Він найняв машину.

Принесли пиво. Брет хотіла підняти скляний кухоль, але рука в неї тремтіла. Вона всміхнулась і, нахилившись, надпила великий ковток.

— Добре пиво.

— Дуже добре, — сказав я. Мене непокоїв Майкл. Він явно не лягав спати і весь час пив. Але поки що начебто володів собою.

— Кажуть, Кон побив тебе, Джейку.

— Та ні. Просто нокаутував одним ударом.

— Але він побив Педро Ромеро, — сказала Брет. — Дуже побив його.

— Як він?

— Нічого, очунює. Він не хоче виходити з кімнати.

— А який у нього вигляд?

— Кепський. Він дуже побитий. Я сказала йому, що вискочу на хвильку побачитися з вами.

— Він виступатиме?

— Авжеж. Я піду з тобою, якщо ти не проти.

— Як там твій красень? — спитав Майкл. Він не чув жодного слова Брет. — Брет завела собі тореадора, — сказав він. — У неї був єврей на ім'я Кон, але він її не задовольнив.

Брет підвелася.

— Я не хочу слухати цю бридню, Майкле.

— Як там твій красень?

— Чудово, — сказала Брет. — Побачиш його сьогодні на арені.

— Брет завела собі тореадора, — сказав Майкл. — Жовторотого красеня тореадора.

— Ти не провів би мене, Джейку? Я хочу побалакати з тобою.

— Розкажи йому про свого тореадора, — сказав Майкл. — Ет, під три чорти тореадора! — Він так штурхонув столика, що кухлі й таріль з креветками полетіли на підлогу.

— Ходімо, — сказала Брет. — Швидше ходімо.

Пробираючись крізь натовп на площі, я спитав:

— Ну як?

— Після сніданку ми з ним уже не побачимось до самого бою. Помічники прийдуть одягати його. Він каже, що вони страшенно люті на мене.

Брет сяяла. Вона була щаслива. Світило сонце, і день був погідний.

— Я ніби знов на світ народилася, — сказала Брет. — Ти навіть уявити собі не можеш, Джейку.

— Тобі щось треба від мене?

— Ні, тільки візьми мене з собою на кориду.

— Побачимося за сніданком.

— Ні. Я снідатиму з ним.

Ми стояли під аркадою біля входу в готель. З кафе виносили столики й розставляли їх на тротуарі.

— Може, погуляємо трохи в парку? — спитала Брет. — Я ще не хочу заходити. Він, певно, ще спить.

Ми пройшли повз театр, проминули площу, й натовп поніс нас між ярмарковими спорудами, між рядами яток та кіосків. На перехресті ми завернули до Пасео-де-Сарасате. В парку чепурна публіка прогулювалася центральною алеєю.

— Ні, не треба туди, — сказала Брет. — Сьогодні я не хочу, щоб на мене витріщали очі.

Ми стояли на осонні. Після дощу і хмар, що набігали з моря, настав погожий, гарячий день.

— Сподіваюсь, вітер ущухне, — сказала Брет. — Бо вітер йому заважає.

— І я сподіваюсь.

— Він каже, бики добрі.

— Добрі.

— Це каплиця святого Ферміна?

Брет дивилася на жовту стіну каплиці.

— Так. Звідси в неділю розпочалося свято.

— Зайдімо, га? Я помолюся за нього, і взагалі.

Ми зайшли у важкі, оббиті шкірою двері, що відчинилися від легкого дотику. Всередині було напівтемно. Молільників зібралося багато. Це я побачив, коли очі призвичаїлися до мороку. Ми вклякнули перед однією з довгих дерев'яних лав. Незабаром я відчув, що Брет випросталася, і побачив, що вона дивиться просто себе.

— Ходімо, — хрипко прошепотіла вона. — Ходімо звідси. Кляті нерви не витримують.

Коли ми вийшли на залиту сонцем вулицю, Брет глянула вгору, на зігнуті вітром верхівки дерев. Молитва явно не допомогла.

— Не знаю, чому я так нервую в церкві,— сказала Брет. — Мені в ній ніколи не легшає.

Ми пішли далі.

— Я не сполучаюся з релігійною атмосферою, — сказала Брет. — Видно, в мене фізіономія не та.

— Знаєш, — трохи згодом озвалася вона, — я зовсім за нього не хвилююсь. Я просто щаслива.

— Ну й добре.

— Та краще б усе ж таки цей вітер ущух.

— До п'ятої години вщухне.

— Будемо сподіватись.

— А ти помолися, — засміявся я.

— Мені ніколи не допомагає. Про що б я не молилася — нічого не здійснюється. А в тебе?

— В мене здійснюється.

— Не бреши, — сказала Брет. — Хоч, може, в декого так буває. Вигляд у тебе гіе дуже побожний, Джейку.

— А я таки побожний.

— Не бреши, — сказала Брет. — І не читай мені сьогодні проповідей. Сьогодні й без них буде весело.

Після її поїздки з Коном я ще жодного разу не бачив її такою щасливою й безтурботною. Ми знову стояли перед дверима готелю. Всі столики були розставлені, за деякими вже сиділи люди й їли.