— Будь ласка, наглядай за Майклом, — сказала Брет. — Щоб він не накоїв дурниць.

— Ваші друзі пішли нагору, — сказав німець-метрдотель. Він весь час підслуховував.

Брет обернулася до нього:

— Дякую за повідомлення. Ви маєте ще щось сказати?

— Ні, мадам.

— От і добре, — сказала Брет.

— Залиште нам столик на трьох, — сказав я німцеві.

Він посміхнувся своєю підлою біло-рожевою посмішкою.

— Мадам їстиме тут?

— Ні,— сказала Брет.

— У такому разі вам вистачить столика на двох.

— Не розмовляй із ним, — сказала Брет. — Майкл, певно, впився, — додала вона, коли ми піднімалися сходами. На сходах ми зустріли Монтойю. Він уклонився, але без усмішки.

— До зустрічі в кафе, — сказала Брет. — Дякую тобі, Джейку.

Ми зупинилися на нашому поверсі. Брет перетнула хол і ввійшла до номера Ромеро. Вона не постукала в двері, а просто відчинила їх, увійшла й зачинила за собою.

Я постукав у двері Майклового номера. Відповіді не було. Я натис ручку, й двері відчинилися. В кімнаті був страшенний розгардіяш. Валізи стояли розчинені, скрізь валявся одяг. Коло ліжка— гора порожніх пляшок. Майкл лежав на ліжку, обличчя в нього було як посмертна маска. Він розплющив очі й подивився на мене.

— Привіт, Джейку, — сказав він дуже повільно. — Я о-це приліг спочити. Ду-же давно не спо-чи-вав.

— Дай-но я тебе вкрию.

— Не треба. Мені теп-ло. Не йди. Я ще не сплю.

— Зараз заснеш, Майкле, і нарешті виспишся.

— Брет завела собі тореадора, — сказав Майкл. — Зате її єврей поїхав.

Він повернув голову й подивився на мене:

— Це ду-же доб-ре, правда?

— Авжеж. А тепер спи, Майкле. Тобі треба виспатися.

— Я за-синаю. Тро-шки спочи-ну.

Він заплющив очі. Я вийшов із кімнати й тихо причинив двері. Вілл сидів у моєму номері й читав газету.

— Заходив до Майкла?

— Так.

— Ходімо поснідаємо.

— Тільки не в готелі. Цей німець-метрдотель поводився нахабно, коли я тяг Майкла нагору.

— З нами він теж повівся нахабно.

— Ходім поснідаємо в місті.

Ми спустилися сходами. На сходах нам зустрілася покоївка з тацею, накритою серветкою.

— Це сніданок для Брет, — сказав Білл.

— І для хлопця, — сказав я.

На терасі під аркадою до нас підійшов німець-метрдотель. Його червоні щоки вилискували. Він був сама чемність.

— Я залишив штолик для вас, джентльмени, — сказав він.

— Беріть його собі,— відповів Білл.

Ми пішли через площу. Поїли ми в ресторані на одній з вулиць, що виходять на площу. В ресторані сиділи самі чоловіки— від диму світу не видно, п'яний гармидер, спів. Годували там смачно й вино давали добре. Ми майже не розмовляли. Потім ми перейшли до кафе й дивились, як фієста досягає точки кипіння. Брет прийшла незабаром після сніданку. Вона сказала, що заглядала до Майклової кімнати й що він спить. Коли фієста скипіла, й перехлюпнулась через вінця, й потекла до арени, ми рушили разом з натовпом.

Брет сиділа в першому ряді між мною і Біллом. Просто під нами був кальєхон — прохід між першим рядом і червоним дерев'яним бар'єром. Публіка швидко заповнювала бетонні лави за нами. Попереду, за червоним бар’єром, лежала гладенько вкочена жовта арена. В затінку пісок здавався ще трохи вологим після дощу, але на осонні він був сухий, твердий і рівний. Підручні матадорів і робітники арени йшли проходом, несучи на плечах лозові кошелі, в яких лежали туго згорнуті, поплямовані кров'ю плащі та мулети. Підручні матадорів приставили до бар'єра і відкрили важкі шкіряні футляри — в кожному по кілька шпаг з обгорнутими в червоне руків'ями. Вони розгортали червоні, в темних патьоках мулети й натягали їх на палички, щоб тканина не скручувалась і щоб матадорові зручно було тримати її. Брет уважно стежила за цими приготуваннями. Тепер її цікавило все, що стосувалося кориди.

— Його ім'ям позначені всі плащі й мулети, — сказала вона. — А звідки ця назва — мулета?

— Не знаю.

— Цікаво, чи їх коли-небудь перуть.

— Навряд. Вони линяли б.

— Від крові вони, мабуть, тужавіють, — сказав Вілл.

— Дивно, — сказала Врет. — Крові чомусь не помічаєш.

Внизу, у вузькому проході-кальєхоні підручні матадора скінчили приготування. Всі місця були зайняті. І ложі нагорі були зайняті. Не лишилося жодного вільного місця, за винятком крісла в ложі президента. Коли він з'явиться, корида розпочнеться. По той бік гладенької арени, перед високими ворітьми загону, з плащами на руці стояли матадори. Вони перемовлялися, чекаючи сигналу на вихід. Брет дивилася на них у бінокль.

— Хочеш глянути?

Я подивився в бінокль і побачив усіх трьох матадорів. Ромеро стояв у центрі, Бельмонте ліворуч, а Марсіаль — праворуч од нього. За ними стояли їхні підручні та бандерильєро, а ще далі, в проході й на подвір'ї самого загону — пікадори. Ромеро був у чорному костюмі. Свого трикутного капелюха він насунув низько на очі, й тому я не міг виразно бачити його обличчя, але мені здалося, що воно сильно побите. Він дивився просто себе. Марсіаль курив сигарету, ховаючи її в кулаці. Бельмонте також дивився просто себе, обличчя в нього було виснажене, жовте, довгаста вовча щелепа випнута. Він дивився в порожнечу. Здавалося, ні він, ні Ромеро не мають нічого спільного з людьми, що їх оточують. Вони були тут самотні. З'явився президент — у ложах над нами почулись оплески, — і я віддав бінокль Брет. Тепер уже аплодували всі глядачі. Заграла музика. Брет дивилася в бінокль.

— На, візьми, — сказала вона.

В бінокль я побачив, що Бельмонте щось каже Ромеро. Марсіаль випростався, кинув сигарету, і троє матадорів, дивлячись просто себе, звівши голову, розмахуючи вільною рукою, вийшли на арену. За ними, розгорнувшись, рушила вся процесія— всі в ногу, плащ на одній руці, друга літає вперед-назад. Слідом за бандерильєро їхали пікадори зі списами вістрям угору. Замикали процесію два запряги мулів і робітники арени. Матадори вклонилися, не скидаючи капелюхів, перед ложею президента, потім підійшли до бар'єра під ним. Педро Ромеро скинув важкий, гаптований золотом плащ, передав його через бар'єр своєму підручному і щось сказав йому. Зблизька видно було, що губи Ромеро розбиті, навколо очей — синці. Червоно-сині плями вкривали все його розпухле обличчя. Підручний узяв плащ, подивився на Брет, підійшов до неї й подав плащ.

— Розгорни його перед собою, — сказав я.

Брет нахилилася вперед. Плащ був важкий, цупкий і негнучкий від гаптування. Підручний Ромеро озирнувся, похитав головою й щось сказав. Мій сусіда нахилився до Брет.

— Він не хоче, щоб ви його розгортали, — сказав він. — Він хоче, щоб ви його згорнули й тримали на колінах.

Брет згорнула важкий плащ.

Ромеро не дивився на нас. Він розмовляв з Бельмонте. Бельмонте послав свій парадний плащ друзям. Він дивився на них і посміхався своєю вовчою посмішкою, самими губами. Ромеро перехилився через бар'єр і попросив води. Підручний подав йому глек, і Ромеро налив води на підкладку свого бойового плаща, а тоді втоптав його поділ у пісок.

— Нащо це він? — спитала Брет.

— Щоб важчий був під вітром.

— На його обличчя страшно дивитися, — сказав Білл.

— Він страшенно погано себе почуває,— сказала Брет. — Йому слід було б лежати в ліжку.

Першого бика вбивав Бельмонте. Бельмонте працював дуже добре. Але він одержував за виступ тридцять тисяч песет, і люди простояли цілу ніч у черзі за квитками на його виступ, і тому глядачі вимагали, щоб він працював краще, ніж дуже добре. Майстерність Бельмонте полягає в тому, що він працює близько до бика. В кориді розрізняють терен бика і терен матадора. Лишаючись на своєму терені, матадор перебуває в порівняній безпеці. Та щоразу як він вривається на терен бика, йому загрожує смерть.

У розквіті сил Бельмонте завжди працював на терені бика. У публіки це викликало передчуття неминучої трагедії. Люди йшли на кориду, щоб побачити Бельмонте, зазнати трагічних передчуттів, а то й стати свідками його загибелі. П'ятнадцять років тому казали: коли хочеш побачити Бельмонте — поспішай, поки він ще живий. Відтоді він убив понад тисячу биків. Коли він кинув виступати, про нього почали складати легенди, а коли він повернувся на арену, публіка була розчарована, бо жоден смертний не міг працювати так близько до бика, як легендарний Бельмонте— навіть, ясна річ, сам Бельмонте.