— Годі тобі про це. Іди вже сюди, Ну йди, прошу тебе, Кетрін.

— Гаразд, тільки на хвилиночку.

— Добре, — сказав я. — Зачини двері.

— Не можна… Не треба…

— Ну ж бо. Мовчи. Іди сюди…

Кетрін сиділа на стільці біля ліжка. Двері до коридора були відчинені. Шаленство минуло, і мені було так хороше, як ще ніколи в житті.

Вона запитала.

— Тепер ти віриш, що я тебе люблю?

— О, ти моє серденько, — сказав я. — Ти доконче повинна залишитись тут. Вони не можуть тебе відіслати. Я люблю тебе до нестями.

— Нам треба дуже стерегтися. То було просто якесь потьмарення. Так більше не можна.

— Можна, вночі.

— Нам треба пильно стерегтися. Ти повинен стерегтися на людях.

— Я стерегтимусь.

— Обов'язково стережись. Ти такий милий. Ти ж любиш мене, правда?

— Не треба, знов про це. Ти не знаєш, як я шаленію, коли ти таке говориш…

— Тоді буду обережна. Не хочу, щоб ти знову шаленів. А тепер, любий, мені треба йти, справді.

— Зараз же приходь назад.

— Прийду, як тільки зможу.

— До побачення,

— До побачення, любий.

Вона пішла. Бог свідок, я не хотів закохатися в неї. Не хотів закохатися ні в кого. Але бог свідок, таки закохався, і тепер лежав на ліжку в госпіталі у Мілані, і в голові моїй снувалися всілякі думки, але було навдивовижу хороше; аж ось до палати зайшла міс Гейдж.

— Лікар уже їде, — сказала вона. — Він дзвонив з озера Комо.

— Коли він буде тут?

— Десь на кінець дня.

До кінця дня нічого не сталося. Лікар був невеличкий на зріст, тендітний і тихий; скидалось на те, що йому дуже дошкуляє війна. З делікатною і витонченою огидою він повитягав з моїх стегон чимало дрібних сталевих осколків. Від місцевого знеболювання, до якого він удався, тканини немовби замерзали, і болю не було чути, аж поки зонд, скальпель чи пінцет проходили глибше, під знеболений шар. Як пацієнт я надто добре відчував, де кінчалося те замороження, тож невдовзі лікареві забракло його витонченої делікатності, і він сказав, що краще зробити рентген. Зондування не виправдує себе, пояснив він.

На рентген мене повезли до Ospedale Maggiore[113] і лікар, що робив знімки, був жвавий, вправний і веселий. Мене трохи підвели й тримали за плечі, так що я міг сам бачити напросвіт більші чужорідні тіла в моїх ногах. Знімки мали прислати згодом. Лікар попросив мене написати йому в записник моє прізвище, номер полку й декілька слів на згадку. Він заявив, що чужорідні тіла — це мерзота, паскудство, казна-що. А ті австрійці просто сучі діти. Скількох я вбив? Я не вбив жодного, але дуже хотів потішити його, отож і сказав, що поклав їх хтозна-скільки. Мене супроводила міс Гейдж, і лікар обняв її за стан і сказав, що вона вродливіша за Клеопатру. Чи вона зрозуміла? Була така цариця в Стародавньому Єгипті. То бог свідок, що вона вродливіша. Ми повернулися до свого невеличкого госпіталю санітарною машиною, і через деякий час, після того як мене безліч разів піднято з нош, я знову лежав у своєму ліжку нагорі. По обіді принесли знімки — лікар богом присягався, що зробить їх того ж дня, і додержав слова. Кетрін Барклі показала їх мені. Вони були в червоних конвертах, вона витягла їх звідти, піднесла проти світла, і ми обоє стали дивитися.

— Оце ліва нога, — сказала вона, тоді поклала знімок назад у конверт. — А це права.

— Сховай їх, — сказав я, — і йди сюди.

— Не можу, — відказала вона. — Я принесла їх на хвилину, щоб ти подивився.

Вона пішла, а я зоставсь лежати. День був жаркий, і мене аж нудило від лежання. Я послав швейцара по газети, щоб купив усі, які будуть.

Перш ніж він повернувся, до палати зайшло троє лікарів. Я давно помітив, що лікарі, яким бракує медичного досвіду, мають схильність збиватися до гурту й шукати ради один в одного. Лікар, що нездатен належним чином вирізати вам апендикс, порекомендує вам свого колегу, який не зможе як слід видалити мигдалики. Ці троє були саме такі лікарі.

— Оце наш герой, — сказав наш госпітальний лікар, що мав делікатні манери.

— День добрий, — сказав високий і худий бородань

Третій лікар, що тримав у руках червоні конверти із знімками, не сказав нічого.

— Пов'язки знімемо? — запитав бородань;

— Авжеж. Сестро, зніміть, будь ласка, — мовив наш лікар до міс Гейдж.

Міс Гейдж розмотала бинти. Я подививсь униз на свої ноги. У польовому госпіталі вони мали вигляд не дуже свіжого сирого біфштекса по-гамбурзькому. Тепер рани взялися струпом, коліно набрякло й посиніло, а литка стухла, зате гною не було.

— Дуже чисте все, — сказав наш лікар. — Дуже чисте й у доброму стані.

— Гм, — сказав бородатий лікар.

Третій дивився через плече госпітального лікаря.

— Зробіть ласку, зігніть коліно, — сказав бородань.

— Не можу.

— Перевіримо рухливість суглоба? — запитав бородань. Крім трьох зірочок, він мав на рукаві ще смужку. Отже, був у чині капітана.

— Авжеж, — сказав наш лікар.

Вони вдвох узялися за мою праву ногу і обережно почали згинати її.

— Боляче, — сказав я.

— Так, так. Ще трохи, колего.

— Годі. Більше не згинається, — сказав я.

— Рухливість обмежена, — сказав бородатий капітан. Тоді випростався. — Дозвольте ще раз глянути на знімки, колего, — Третій лікар подав йому один знімок. — Ні. Ліву ногу, будь ласка.

— Та це ж і є ліва, колего.

— Ваша правда. Я дивився не з того боку. — Він повернув знімок. Другий знімок він роздивлявся довше. — Бачите, колего? — і показав на одне з чужорідних тіл, заокруглене й виразно видне проти світла.

Вони всі уважно роздивлялися знімок.

— Єдине, що я можу сказати, — обізвався зрештою бородатий капітан, — потрібен час. Місяців зо три, а може, й півроку.

— Так. Треба, щоб відновилася рідина в суглобі.

— Авжеж. На це потрібен час. Як на мене, то я не дозволив би собі розтяти таке коліно, поки уламок не інкапсулювався

— Цілком згоден з вами, колего..

— Півроку на що? — запитав я.

— За півроку уламок інкапсулюється, і тоді можна буде безпечно оперувати коліно.

— Не вірю, — сказав я.

— Ви хочете, зберегти ногу, юначе?

— Ні,— відказав я.

— Що?

— Я хочу, щоб її відрізали, — сказав я, — а натомість припасували гачок.

— Як вас розуміти? Який гачок?

— То він жартує,— сказав наш лікар і делікатно поплескав мене по плечу. — Він не хоче втратити ногу. Це дуже хоробрий юнак. Його представлено до срібної медалі, за доблесть.

— Прийміть мої поздоровлення, — сказав бородатий капітан і потиснув мені руку. — Я можу сказати лиш одне: щоб безпечно оперувати таке коліно, треба зачекати принаймні півроку. Ви, звісно, можете мати й іншу думку.

— Щиро вам вдячний, — сказав я. — Я високо ставлю вашу думку.

Капітан поглянув на годинник.

— Нам час іти, — сказав він. — Усього вам. найкращого.

— Вам теж усього найкращого, і велике спасибі,— сказав. я. Тоді потиснув руку третьому лікареві: «Capitano Varini — Tenente Enry» [114] —,— і всі троє вийшли з палати,

— Міс Гейдж, — гукнув я. Вона зайшла, — Будь ласка, попросіть на хвилинку нашого лікаря.

Він повернувся, тримаючи в руках кашкет, і став біля ліжка.

— Ви хотіли бачити мене?

— Так. Я не можу півроку чекати операції. Бога ради, докторе, чи доводилось вам лежати в ліжку півроку?

— Ви не будете весь час лежати. Спершу треба прогрівати рани на сонці. А потім можна буде й ходити на милицях.

— Півроку на милицях, а вже тоді операція?

— Так найбезпечніше. Треба, щоб чужорідні тіла взялись оболонкою і відновилася рідина. Після того можна буде не ризикуючи розтяти коліно.

То ви теж вважаєте, що мені треба так довго чекати?

— Так найбезпечніше.

— А хто цей капітан?

— Дуже тямущий міланський хірург.