— А-а, той недотепа, — зауважив Гарві.

Кон підійшов до нашого столика.

— Привіт, бродяги! — сказав він.

— Привіт, Роберте, — відповів Гарві.— Я оце втовкмачував Джейкові, що ти недотепа.

— Як це розуміти?

— От скажи відразу. Не роздумуючи. Що б ти найохочіше робив, якби тобі дозволили робити, що заманеться?

Кон задумався.

— Тільки не думай. Кажи відразу.

— Не знаю, — сказав Кон. — І взагалі, до чого це?

— Я тебе питаю, що б ти найохочіше робив. Кажи перше, що спаде на думку. Навіть безглуздя.

— Не знаю, — сказав Кон. — Як на мене, найохочіше я взявся б знову грати у футбол.

— Я помилився, назвавши тебе недотепою, — сказав Гарві.— Ти просто взірець загальмованого розвитку.

— Зате ти страшенно дотепний, Гарві,— сказав Кон. — Ти діждешся, що тобі хтось затопить у пику.

Гарві Стоун засміявся.

— Даремно ти так гадаєш. Ніхто цього не зробить. Бо мені на це начхати. Я не боксер.

— Тоді не начхаєш.

— А от і начхаю. В цьому й полягає твоя помилка. Бо ти людина недалека.

— Годі базікати про мене.

— Будь ласка, — сказав Гарві.— Мені начхати. Для мене ти — порожнє місце.

— Дай спокій, Гарві,— втрутився я. — Випий ще портвейну.

— Ні,— сказав він. — Піду поїм десь поблизу. Бувай, Джейку.

Він підвівся з-за столика й пішов вулицею. Я дивився, як він переходить на той бік, лавірує між таксі,— присадкуватий, повільний, певний себе.

— А мені він подобається, — мовив я. — Я його люблю. Не варто на нього сердитись.

— Знаю, — сказав Кон. — Просто він діє мені на нерви.

— Ти сьогодні працював?

— Ні. Не пишеться чогось, і край. Ця книжка посувається куди важче, ніж перша. З якого боку не почну — нічого не виходить.

Від, сказати б, здорової самовпевненості, з якою він повернувся напровесні з Америки, не лишилося й сліду. Тоді він не сумнівався в своїх здібностях, і діймала його тільки жадоба пригод. Тепер ця впевненість зникла. Я відчуваю, однак, що не зумів іще виразно зобразити Роберта Кона. Річ у тім, що, поки він не закохався в Брет, я не чув од нього жодного слова, яке вирізнило б його з-поміж інших людей. За ним приємно було стежити на тенісному корті, він мав спортивну фігуру й тримався у формі, вправно грав у бридж і чимось мило й смішно нагадував студента. Я жодного разу не чув, щоб у товаристві він сказав що-небудь оригінальне. Він носив сорочки-теніски — так ми називали їх замолоду, й так вони звуться, мабуть, і нині,— але вічного юнака із себе не вдавав. Навряд чи він дуже дбав про свій одяг. Зовнішньо він сформувався в Прінстоні. Внутрішньо він склався під впливом двох жінок, які виховали його. Була в ньому мила хлоп'яча щирість, якої ні першій, ні другій не вдалося витравити, й, очевидно, цієї риси я не зумів показати. Він, скажімо, любив перемагати у грі в теніс. Певно, йому кортіло здобути перемогу не менше, ніж Ланглен. А проте, коли він програвав, то програвав весело. Закохавшись у Брет, він як тенісист зійшов на пси. Він почав програвати таким партнерам, які доти й не мріяли перемогти його. Але ставився до цього дуже спокійно.

Отож ми сиділи на терасі кафе «Селект», і Гарві Стоун саме перейшов вулицю.

— Ходімо до «Діла», — сказав я.

— У мене тут побачення.

— О котрій?

Френсіс має прийти о чверть на восьму.

— Он вона йде.

Френсіс Клайн прямувала до нас через вулицю. Вона була дуже висока і, йдучи, робила багато зайвих рухів. Вона помахала нам рукою і всміхнулась. Ми дивились, як вона переходить вулицю.

— Привіт, Джейку, — сказала вона. — Я дуже рада, що ви тут хочу побалакати з вами.

— Привіт, Френсіс, — відповів Кон. Він усміхнувся.

— О, привіт, Роберте! І ти тут? — Вона швидко заторохтіла далі: — Ну й нахвилювалась я сьогодні. Оцей тип, — вона кивнула на Кона, — не прийшов додому обідати.

— А ми й не домовлялись.

— Авжеж. Але ти не попередив куховарку. А потім я пішла на побачення з Полою, та не застала її на роботі. Я вирішила діждатись її у «Рітці», але вона так і не з'явилась, а при мені, звісно, не було грошей, щоб пообідати в «Рітці».

— І що ж ви зробили?

— Пішла собі геть, що ж іще. — Вона говорила все це удавано весело. — Я завжди додержую свого слова. Чого ніхто тепер не робить. А ви, Джейку, як живете?

— Добре.

— Привели на танці таку гарненьку дівчину, а втекли з отією Брет.

— Вона тобі не подобається? — спитав Кон.

— По-моєму, вона просто чарівна. А по-твоєму?

Кон промовчав.

— Послухайте, Джейку. Я хочу з вами побалакати. Чи не перейшли б ви зі мною до кафе «Дю Дом»? А ти, Роберте, почекай тут, гаразд? Ходімо, Джейку.

Ми перейшли бульвар Монпарнас і сіли за столик. До нас підскочив хлопчик з «Періс тайме», я купив у нього газету й розгорнув.

— Що сталося, Френсіс?

— Нічого, — сказала вона, — окрім того, що він хоче кинути мене.

— Як це — кинути?

— Він усюди казав, що ми одружуємось, а я й собі сказала матері і геть усім. А тепер він не хоче.

— А що сталося?

— Він вирішив, що ще не нагулявся. Я знала, що так буде, коли він поїхав у Нью-Йорк.

Вона глянула на мене ясними очима й повела далі, намагаючись говорити байдужим тоном:

— Якщо він не хоче, то я за нього й не піду. Це ж зрозуміло. Я тепер нізащо за нього не піду. Але навіщо було стільки тягти, цілих три роки, аж дотепер, коли я нарешті розлучилася.

Я промовчав.

— Ми збиралися відсвяткувати цю подію, а натомість сваримося. Поводимось, як діти. Він плаче, благає мене не переживати й тут-таки заявляє, що просто не може цього зробити.

— Кепська справа.

— Ще й яка кепська. Я на нього змарнувала два з половиною роки. А тепер уже й не знаю, чи схоче хто зі мною одружитися. Два роки тому в Каннах я могла б вийти за будь-кого. Усі старі парубки, що вже нагулялися й шукали ефектної дружини, упадали коло мене. А тепер я навряд чи знайду кого.

— Що ви. Перед вами ніхто не встоїть.

— Навряд. До того ж я прихилилась до нього. І хочу мати дітей. Я все сподівалася, що в нас будуть діти. — Вона глянула на мене ясними очима. — Хоч я не дуже люблю дітей, але й припускати не хочу, що в мене їх не буде. Я все сподівалася, що коли в мене з'являться діти, я полюблю їх.

— У нього є діти.

— Атож. У нього є діти, і в нього є гроші, і мати в нього багата, і він написав книжку, а те, що пишу я, ніхто не хоче друкувати, жоден видавець. А я ж пишу непогано. І грошей у мене немає зовсім. Я могла б домогтись аліментів, та хотіла якнайшвидше взяти розлучення. — Вона знову подивилася на мене дуже ясними очима. — Це несправедливо. Звісно, я й сама винна. Але не в усьому. Треба було мати голову на плечах. Та коли я все це йому кажу, він починає плакати й твердить, що не може одружитись. А чому не може? З мене вийшла б гарна дружина. Вдача в мене лагідна. Свободи його я не обмежую. Ет, що там казати.

— Кепсько виходить.

— А таки кепсько. Але балачками тут не зарадиш, правда? Ходімо назад, до кафе.

— Я теж, звісно, нічим зарадити не можу.

— Не можете. Не кажіть йому тільки, що я вам усе розповіла. Я знаю, чого йому хочеться. — І тут їй уперше зрадив удавано бадьорий тон. — Він хоче повернутися до Нью-Йорка саме в той час, коли вийде його книжка, щоб стати кумиром тамтешніх шльондр. Ось чого йому хочеться.

— Може, він і не стане їхнім кумиром. І взагалі він, по-моєму, не такий. їй-богу.

— Ви, Джейку, не знаєте його так, як я. Саме про це він і мріє. Я знаю. Знаю. Саме тому він і не хоче одружуватися. Він хоче цієї осені сам натішитися своєю славою.

— То вернімося до кафе?

— Так. Ходімо.

Ми підвелись — офіціант так і не підійшов до нас — і перейшли через вулицю до «Селекта», де Кон сидів, усміхаючись, за столиком із мармуровим верхом.

— Чого б ото я всміхалася? — сказала Френсіс. — Від надміру щастя, чи що?

— Мені смішно, що в тебе з Джейком знайшлися секрети.

О, те, що я сказала Джейкові, зовсім не секрет. Це незабаром знатимуть усі. Просто я хотіла, щоб Джейк довідався про все від мене, а не від когось.