Нік скинув з плечей тюк і ліг у затінку. Він лежав на спині й дивився на крони сосон. Простягтись на глиці, він давав перепочинок плечам, хребтові й попереку. Лежати було м'яко, приємно. Він подивився крізь гілля на небо й заплющив очі.
Потім розплющив і знов поглянув угору. Крони дерев погойдував вітер. Нік знову заплющив очі й заснув.
Прокинувся він весь закляклий і затерплий. Сонце було вже при самому заході. Завдавши на спину тюк, Нік відчув, який він важкий і як боляче муляють лямки. Уже з тюком за плечима, він нахилився, підняв з землі шкіряний чохол з вудками, тоді вийшов на папороть і рушив до річки. Він знав, що йти до неї не більш як милю.
Спустившись з узгірка, втиканого пнями, він вийшов на луку. По той бік луки текла річка. Нік радів, що нарешті дістався до неї. Він брів лукою понад берегом, простуючи ще далі проти води. Холоші його штанів намокли від роси. Після гарячого дня роса впала швидко й рясно. Вода в річці не шуміла: надто бистра й плавка була течія. На краю луки, перш ніж зійти на узгірок, де можна було отаборитися, Нік постояв, дивлячись на річку, де годувалася форель. Риба кидалася до поверхні за комахами, що після заходу сонця налетіли до води з мочарів за річкою. Форель виринала й ловила їх на льоту. Поки Нік ішов лукою понад берегом, рибини раз по раз скидалися вгору. Тепер, коли він стояв і дивився на річку, комахи, як видно, посідали на воду, бо форель годувалася й далі, проте над поверхнею вже не показувалась. Ген униз за течією, скільки сягало око, вона піднімалася до поверхні, збиваючи на гладенькій воді незліченні кола, й здавалося, що то починається дощ.
Нік піднявся на піщанистий, порослий деревами узгірок, звідки було видно луку, річку й мочарі. Він поклав на землю тюк і чохол з вудками й узявся шукати рівної місцинки. Йому дуже хотілося їсти, але, перш ніж куховарити, він вирішив отаборитись. Між двома соснами знайшовся рівний проміжок. Нік дістав із тюка сокиру і обрубав два корені, що випиналися при стовбурах. Тепер там вистачало рівного місця, щоб лаштувати постіль. Він розгладив пісок руками й повисмикував з корінням кущики папороті. Руки приємно запахли. Він розрівняв зрушений грунт: не хотілося спати на грудді. Коли площинка стала зовсім рівна, він послав на ній свої три ковдри. Одну згорнув удвоє і поклав на землю, а дві розстелив зверху.
Від одного з пнів він одітнув сокирою гладенький обаполок і поколов його на кілки для намету. Йому потрібні були довгі й міцні кілки, щоб добре трималися в землі. Коли він розпакував намет і розіслав його на землі, тюк, прихилений до дерева, видимо поменшав. Нік прив'язав до стовбура однієї сосни кінець мотузки, перепущеної крізь гребінь намету, і, взявшися за другий кінець, підняв полотно з землі, а тоді напнув мотузку й обв'язав її навколо другої сосни. Полотно повисло на мотузці мов брезентове простирало на білизняній шворці. Нік підпер задній ріг намету заздалегідь вирубаною жердиною і взявся забивати бічні кілки. Він чимдуж відтягав боки намету й глибоко забивав кілки, вганяючи їх у грунт обухом сокири, аж поки мотузяні петлі зникли в землі, а брезент напнувся, мов на барабані.
Відкритий отвір намету Нік заслонив густою сіткою, щоб не залітали комарі. Діставши з тюка деякі речі, щоб покласти їх у головах під схилом намету, він трохи підняв сітку й заліз усередину. Крізь руде полотно до намету проходило тьмяне світло. Приємно пахло брезентом. Було трохи таємничо й по-домашньому затишно. Опинившись у наметі, Нік відчув радість. Йому й раніше, цілий день, було радісно на душі. Але тепер він радів по-іншому. Тепер усе було зроблене. Раніше він тільки мав усе це зробити. А тепер зробив. Позаду була важка дорога. Він дуже стомився. Та все те вже позаду. Він отаборився. Він має оцей намет. Тепер йому до всього байдуже. Місцина тут гарна. І ось він тут, у цій гарній місцині. В своїй оселі, яку сам спорудив де захотів. А тепер — їсти.
Він просунувся під запоною і виліз із намету. Надворі вже зовсім посутеніло. В наметі було видніше.
Нік підійшов до тюка, намацав на дні паперовий пакет із цвяхами й витяг звідти довгий цвях. Він забив його в стовбур сосни, притримуючи пальцями й обережно стукаючи по головці обухом сокири. Тоді почепив на цвях свій тюк. У тюку були всі його припаси. Тепер, коли він забрав їх з землі, їм ніщо не загрожувало.
Нік дуже зголоднів. Йому здавалося, що він ще ніколи не був такий голодний. Він відкрив бляшанку бобів із свининою та бляшанку макаронів і виклав усе на сковорідку.
— Коли я мав охоту тягти це на собі, то маю право й з'їсти, — мовив Нік. Серед огорнутих сутінню дерев власний голос видався йому чужим. Більше він не озивався.
Відколовши сокирою від пня кілька грубих соснових трісок, він розпалив багаття. Тоді примостив над вогнем дротяну решітку й підбором черевика загнав у землю її чотири ніжки. А зверху поставив сковорідку. Їсти захотілося ще дужче. Боби й макарони розігрілися. Нік поворушив їх і змішав докупи. На сковорідці забулькотіло, й бульбашки пари почали важко виходити нагору. Звідти піднімався смаковитий дух. Нік дістав пляшку томатної підливи й відкраяв чотири скибки хліба. Тепер бульбашок побільшало. Нік сів біля багаття і зняв сковорідку з вогню. Тоді виклав половину страви на олов'яну тарілку. Страва поволі розпливлася по тарілці. Він знав, що вона ще надто гаряча. Він додав у тарілку томатної підливи. Але знав, що й тепер боби та макарони надто гарячі. Він подивився на вогонь, потім на свій намет. Йому зовсім не хотілось обпекти язик і зіпсувати собі всю втіху. Досить того, що він ніколи не міг як слід поласувати смаженими бананами, бо не мав терпцю дочекатися, поки вони охолонуть. У нього був дуже чутливий язик. Тим часом їсти хотілося страшенно. Нік бачив, як за річкою, над мочарами, вже оповитими темрявою, піднімається туман. Він знов подивився на свій намет. Ну гаразд. І він набрав з тарілки повну ложку їжі.
— Милий боже! — мовив Нік. — Боже ж ти мій! — сказав він у захваті.
Він з'їв усе, що було на тарілці, й аж тоді згадав про хліб. Другу половину він докінчив з хлібом і до блиску витер тарілку скоринкою. Ще в станційному буфеті у Сент-Ігнасі він випив чашку кави й з'їв бутерброд із шинкою, а відтоді не мав у роті ані крихти. То було чудове відчуття. Йому й раніше страшенно хотілося їсти, але він не мав змоги вгамувати голод. Він, звісно, давно вже міг десь зупинитися, якби захотів. На річці не бракувало гарних місць. Але тут було добре, як ніде.
Нік підсунув під решітку дві великі соснові тріски. Спалахнуло яскраве полум'я. Він похопився, що забув принести води на каву. Діставши з тюка складане брезентове відро, він зійшов з узгірка і краєм луки спустився до річки. Протилежний берег потопав у білому тумані. Нік став навколішки на березі й занурив у воду відро, відчуваючи, яка мокра й холодна трава. Відро розпросталось, і його потягло течією. Вода була крижана. Нік обполоснув відро й, наповнивши його по вінця, одніс до намету. На узвишші, оддалік від води, було не так холодно.
Нік забив у стовбур сосни ще один великий цвях і почепив на нього відро з водою. Зануривши у відро кавник, він наповнив його до половини, тоді підкинув у багаття трісок і поставив кавник на решітку. Він не міг пригадати, як раніше варив каву. Пам'ятав, що одного разу сперечався про це з Гопкінсом, а який спосіб тоді обстоював, пригадати не міг. І він вирішив дочекатися, щоб кава закипіла. Але раптом згадав, що саме це й був Гопкінсів спосіб. Колись вони з Гопкінсом сперечалися про все на світі. Поки кава закипала, Нік відкрив невеличку бляшанку консервованих абрикосів. Йому подобалося відкривати бляшанки. Він нахилив бляшанку й висипав абрикоси в олов'яну чашку. Стежачи за кавником на вогні, він посьорбував солодкий абрикосовий сироп, спочатку обережно, щоб не розлити, потім ніби в задумі, всмоктуючи з сиропом самі абрикоси. Вони були смачніші, ніж свіжі.
Тим часом кава закипіла. Покришка піднялась, і кава разом з гущею потекла по кавнику. Нік зняв кавник з вогню. То була перемога Гопкінса. Нік поклав цукру в спорожнену чашку від абрикосів і налив туди кави, щоб трохи прохолола. Кавник був надто гарячий, і Нік прихопив його дужку своїм капелюхом. Він аж ніяк не хотів, щоб кава осіла в кавнику. Принаймні не перша чашка. Все мало бути достеменно за приписами Гопкінса. Друзяка Гоп на це заслужив. Він був неабиякий любитель кави. І взагалі чи не найсерйозніший з усіх Нікових знайомих. Не нудний, а саме серйозний. Усе те було так давно. Гопкінс завжди говорив, не ворушачи губами. І полюбляв грати в поло. Він здобув тоді в Техасі мільйони доларів. Коли надійшла телеграма про те, що його перша ж велика свердловина дала нафту, він мусив позичити грошей на квиток до Чікаго. Він міг би, звісно, зателеграфувати, щоб йому прислали грошей. Але то було б надто довго. Вони всі називали його дівчину Білявою Венерою. І Гоп не заперечував проти того, бо вона не була його справжня дівчина. А щодо справжньої Гопкінс твердо сказав, що не дозволить нікому збиткуватися з неї. І правильно сказав. Коли надійшла та телеграма, Гопкінс поїхав. Вони були тоді на Чорній річці. Телеграма йшла туди аж вісім днів. Свій автоматичний кольт двадцять другого калібру Гопкінс віддав Нікові. А Біллові подарував фотоапарат. Щоб згадували його. Вони умовились наступного літа вирушити всі разом на риболовлю. Друзяка Гоп розбагатів. Він обіцяв, що купить яхту і вони рибалитимуть біля північних берегів Верхнього озера. Він був збуджений, але серйозний. Вони попрощались, і всім було прикро. Його від'їзд розладнав їхню мандрівку. Вони більше ніколи не бачили Гопкінса. Все те було дуже давно, ген на Чорній річці.
