— Треба б випити, — сказав він.

— Атож, — сказав Мануель.

Підійшов офіціант, тоді вийшов і знову повернувся. Відходячи, він озирнувся на двох чоловіків за столиком.

— Яке прохання, Маноло? — Суріто поставив чарку на стіл.

— Чи не допоміг би ти мені завтра ввечері покласти двох биків? — спитав Мануель, дивлячись через стіл на Суріто.

— Ні,— відказав Суріто. — Я більше не виступаю.

Мануель втупив очі в чарку. Він сподівався такої відповіді — і почув її. Атож, почув.

— Вибачай, Маноло, але я більше не виступаю… — Суріто дивився на свої руки.

— Та що вже там, — сказав Мануель.

— Я надто старий, — пояснив Суріто.

— Я ж просто спитав, — сказав Мануель.

— Кажеш, завтра ввечері?

— Еге ж. Я подумав, що якби мені доброго пікадора, то я цілком міг би впоратись.

— Скільки тобі дають?

— Триста песет.

— Мені, пікадорові, й то більше платять.

— Знаю, — сказав Мануель. — Я навіть не мав права тебе просити.

— Що тебе держить при цьому ділі, Маноло? — спитав Суріто. — Чому ти не відріжеш своєї колети?

— Не знаю, — відказав Мануель.

— Ти ж літами майже такий, як я, — сказав Суріто.

— Не знаю, — повторив Мануель. — Не можу я без цього. Єдине, що я хочу, це мати рівні шанси. А покинути несила, Маносе.

— Неправда.

— Ні, правда. Я вже пробував покинути.

— Я розумію, воно важко. Але інакше не можна. Тобі треба піти з арени, піти назавжди.

— Не можу. Та й останнім часом у мене добре виходило.

Суріто глянув йому в обличчя.

— Ти ж оце щойно з лікарні.

— Але доти все було чудово.

Суріто промовчав. Він узяв блюдечко і вилив у чарку розхлюпаний коньяк.

— Газети писали, що ніколи не бачили кращої фаени, — сказав Мануель.

Суріто дивився на нього.

— Ти ж знаєш — коли зі мною все гаразд, я виступаю добре, — провадив своєї Мануель.

— Ти вже застарий, — сказав пікадор.

— Ні,— заперечив Мануель. — Ти на десять років старший за мене.

— Я — зовсім інше.

— Ніякий я ще не старий, — сказав Мануель.

Запала мовчанка. Мануель дивився на пікадорове обличчя.

— Усе було чудово, доки мене не поранено, — знову озвався Мануель. — Було б тобі побачити той бій, Маносе, — додав він докірливо.

— Не хочу я бачити твоїх боїв, — відказав Суріто. — Я надто нервую.

— Ти вже давно не бачив мене.

— Надививсь я на тебе донесхочу.

Суріто позирнув на Мануеля, уникаючи його погляду.

— Треба кінчати, Маноло.

— Не можу, — відповів Мануель. — Кажу ж тобі, тепер у мене добре виходить.

Суріто подався вперед; його руки так само лежали на столі.

— Слухай, я виступлю з тобою завтра, та якщо ти не впораєшся, то кинеш це діло. Згода? Обіцяєш?

— Авжеж.

Суріто з полегкістю відхилився на стільці.

— Треба кидати, — сказав він. — Годі вже дурня клеїти. Треба відрізати колету.

— Не доведеться кидати, — заперечив Мануель. — Побачиш сам. Я маю що показати.

Суріто підвівся. Йому набридло переконувати Мануеля.

— Мусиш кинути, — сказав він. — Я сам відріжу тобі колету.

— Не відріжеш, — сказав Мануель. — Не буде за що.

Суріто гукнув офіціанта.

— Ходімо, — сказав Мануелеві.— Ходімо до мене.

Мануель нагнувся і витяг з-під стільця валізу. Він був задоволений. Отже, Суріто виступить разом з ним. Це ж найкращий пікадор. Тепер усе буде гаразд.

— Ходімо до мене, чогось поїмо, — сказав Суріто.

Мануель стояв у дворі стайні, чекаючи, поки скінчиться клоунада. Поруч стояв Суріто. Їх огортала темрява. Високі ворота, що вели на арену, були зачинені. Раптом над ними вибухнув сміх, тоді ще раз. Потім запала тиша. Мануель любив дух коней. Приємно було відчувати його в темряві. Від арени знову долинув гучний регіт, потім — оплески, такі тривалі, що, здавалось, їм не буде кінця.

— Ти бачив коли цих клоунів? — спитав Суріто. Його огрядна постать ледь видніла в темряві поряд з Мануелем.

— Ні,— відповів Мануель.

— Дуже кумедні,— сказав Суріто. Він усміхнувся сам до себе в темряві.

Високі й щільні двійчасті ворота розчинились, і Мануель побачив арену, яскраво освітлену дуговими лампами, і темне кільце рядів навкруг, що здіймалися високо вгору; краєм арени, вклоняючись глядачам, бігли двоє, одягнені волоцюгами, за ними — третій, у формі готельного служки, що раз по раз нахилявся, підбирав розкидані на піску капелюхи й тростинки і шпурляв їх назад у темні ряди.

У дворі стайні ввімкнули електричне світло.

— Ти збирай хлопців, а я тим часом піду виберу собі конячину, — сказав Суріто.

Позад них задзеленчали дзвоники на мулах, яких вели на арену, щоб витягти вбитого бика.

Учасники квадрильї, що спостерігали виступ клоунів з проходу між бар'єром та рядами, повернулись у двір стайні і, про Щось балакаючи, гуртом стали під ліхтарем. Вродливий юнак У сріблясто-оранжевому костюмі підійшов до Мануеля й усміхнувся.

— Я Ернандес, — мовив він і подав руку.

Мануель потиснув її.

— Маємо сьогодні справжніх слонів, — весело сказав юнак.

— Бики здорові, і роги нічогенькі,— погодився Мануель.

— Вам припали найбільші,— сказав юнак.

— Дарма, — сказав Мануель. — Чим більший бик, тим більше м’яса для бідняків.

— Звідки ви це взяли? — всміхнувся Ернандес.

— Так віддавна кажуть, — відповів Мануель. — Ану збери свою квадрилью, я хочу подивитись, хто буде зі мною.

— У вас там є непогані хлопці,— сказав Ернандес.

Юнак був дуже веселий. Він уже двічі виступав увечері й починав здобувати славу в Мадріді. І тепер тішився, що за кілька хвилин розпочнеться бій.

— А де пікадори? — спитав Мануель.

— У стайні, сваряться за коней, кому дістануться кращі,— усміхнувся Ернандес.

Заляскали батоги, задзеленчали дзвоники, і у ворота чвалом забігли мули, тягнучи за собою молодого бика, що лишав на піску широку борозну.

Тільки-но забрали мертвого бика, як усі пошикувалися до виходу.

Мануель і Ернандес стояли попереду. За ними, перекинувши через руку важкі плащі, стали юнаки з їхніх квадрилій. Позаду, в тьмяно освітленому закутку, сиділи верхи чотири пікадори, тримаючи сторч списи із сталевими вістрями.

— Дивно, чого це Ретана шкодує нам світла, щоб хоч коней побачити, — сказав один пікадор.

— Бо знає, що нам краще не придивлятися до цих шкап, — озвався інший.

— Оця, що піді мною, ледве стоїть, — сказав перший.

— А все ж коні.

— Та звісно, що коні.

Вони перемовлялись у сутіні, сидячи на своїх миршавих конячинах.

Суріто мобчав. Він захопив єдиного пристойного коня, що був у стайні. Уже й випробував його в загоні — кінь слухався поводів і острог. Суріто зняв з його правого ока пов'язку і перерізав мотузки, що туго притягували вуха до голови. То був добрий, міцний кінь, що твердо стояв на ногах. Нічого більше Суріто й не потребував. Він сподівався відбути на ньому всю кориду. Сидячи у великому вистьобаному сідлі й чекаючи у сутіні урочистого виходу на арену, Суріто обмірковував усі свої дії в наступному бою. Обабіч нього інші пікадори й далі перемовлялися. Він їх не чув.

Обидва матадори стояли поряд на чолі своїх обслуг, в однаковий спосіб підгорнувши плащі лівою рукою. Мануель думав про трьох юнаків позаду. Всі троє були мадрідці, як і Ернандес, мали років по дев'ятнадцять. Один з них, поважний і мовчазний циган із смаглявим обличчям, сподобався Мануелеві. Він обернувся.

— Як тебе звуть, друже? — спитав він цигана.

— Фуентес, — відповів той.

— Гарне ім'я, — сказав Мануель.

Циган усміхнувся, блиснувши зубами.

— Коли бик вийде, ти напосядься на нього, нехай трохи побігає,— сказав Мануель.

— Гаразд, — мовив циган. Обличчя його споважніло. Він став думати про те, що йому належало робити.

— Нібито починають, — сказав Мануель Ернандесові.

— Еге ж. Ходімо.

З піднесеною головою, погойдуючись у такт музиці й вимахуючи правою рукою, вони вийшли з воріт і в сяйві дугових ламп рушили через піщану арену; за ними посунули квадрильї, потім пікадори на конях, а позаду всіх тяглися служники та обвішані дзвониками мули. Коли вони проходили ареною, публіка вітала Ернандеса оплесками. Матадори ступали гордовито, погойдуючись і дивлячись просто себе.