— Хто знає,— зауважив Білл. — Нема лиха без добра.

— Він сам каже, що багато пропустив, — признався Нік.

— Та й мій батько знав скрутні часи, — сказав Білл.

— Отож воно одне на одне й виходить, — підсумував Нік.

Вони дивилися на вогонь і думали про цю глибоку істину.

— Піду-но принесу з задньої веранди якусь поліняку, — обізвався Нік. Дивлячись у камін, він помітив, що вогонь починає пригасати. До того ж йому хотілося показати, що він може пити й водночас чинити цілком розважливо. То дарма, що його батько ніколи не випив і чарки, — однаково Білл не зможе впоїти його, Ніка, аж поки сам не вп'ється.

— Візьми там великий буковий оцупок, — сказав Білл. Він також поводився дуже свідомо й розважливо.

Ідучи назад через кухню з оцупком у руках, Нік по дорозі скинув з кухонного столу каструлю. Він поклав оцупок і підняв каструлю. В ній мокли сушені абрикоси. Нік ретельно позбирав з підлоги всі абрикоси, — деякі закотились аж під плиту, — і поскладав назад у каструлю. Тоді залив їх водою з відра, що стояло біля столу. Він дуже пишався собою. Все, що він чинив, було напрочуд розважливе.

Він заніс оцупок до кімнати. Білл підвівся з крісла й допоміг йому покласти те поліно в камін.

— Оце-то поліняка, — мовив Нік.

— Я навмисне приберіг на негоду, — сказав Білл. — Такий оцупок горітиме цілу ніч.

— Та ще й на ранок жар залишиться, щоб вогонь розпалити, — докинув Нік.

— Авжеж, — погодився Білл. Вони вели розмову у високому стилі.

— Давай вип'ємо ще, — запропонував Нік.

— Здається, десь тут у шафці є ще одна почата пляшка, — сказав Білл.

Він став навколішки у кутку перед шафкою і видобув з неї гранчасту пляшку.

— Це вже шотландське, — мовив він.

— Я принесу води, — сказав Нік.

Він знову пішов до кухні й, узявши ківшика, наповнив глечик холодною джерельною водою з відра. Повертаючись назад через їдальню, він проходив повз велике дзеркало і подивився на себе. Власне обличчя видалось йому незнайомим. Нік усміхнувся до тієї подоби у дзеркалі, і вона вищирилась у відповідь. Він підморгнув їй і пішов далі. То було не його обличчя, але це нічогісінько не важило.

Білл уже налив віскі у склянки.

— Щось наче забагато, — мовив Нік.

— Не для нас, Вімідже, — відказав Білл.

— За що ж вип'ємо? — спитав Нік.

— Давай за риболовлю, — запропонував Білл.

— Гаразд, — погодився Нік. — Панове, я піднімаю тост за риболовлю.

— За всяку риболовлю, — докинув Білл. — Скрізь і всюди.

— За риболовлю, — повторив Нік. — За неї і вип'ємо.

— Це краще, ніж бейсбол, — сказав Білл.

— І порівняти не можна, — підхопив Нік. — Як ми могли стільки говорити про той бейсбол?

— То була помилка, — визнав Білл. — Бейсбол — гра для неотес.

Вони спорожнили склянки до денця.

— А тепер вип'ємо за Честертона.

— І за Уолпола, — додав Нік.

Нік налив у склянки віскі. «Білл долив водою. Вони подивились один на одного. Обом було напрочуд легко на серці.

— Панове, — промовив Білл, — я піднімаю тост за Честертона і Уолпола.

— Прошу випити, панове, — докинув Нік.

Вони випили. Білл знову налив в обидві склянки. Вони сіли у великі крісла перед каміном.

— А ти тоді дуже мудро вчинив, Вімідже, — сказав Білл.

— Коли це? — спитав Нік.

— Коли дав відкоша тій Мардж, — пояснив Білл.

— Мабуть, що так, — мовив Нік.

— То був єдиний вихід. Якби ти цього не зробив, то був би тепер удома й тяжко працював, щоб збити грошей на одруження.

Нік промовчав.

— Коли вже чоловік одружився, то вважай, що пропав без вороття, — провадив Білл. — Нічого вже йому в житті не лишилося. Анічогісінько. Ані бісового дріб'язку. Пропаща він людина. Ти ж сам бачив тих жонатих.

Нік мовчав.

— Їх одразу видно, — не вгавав Білл. — Такий у них вгодований, жонатий вигляд. Пропащі люди.

— Та певно, — мовив Нік.

— Може, воно й зле, отак розлучатися, — сказав Білл. — Але ж завжди знайдуться дівчата, в яких можна закохатись, і все буде гаразд. Закохуйся собі на здоров'я, тільки не давай їм занапастити тебе.

— Еге ж, — мовив Нік.

— Якби ти одружився з нею, то мусив би одружитись і з усіма її родичами. А згадай-но її матусю й отого типа, за якого вона вискочила заміж.

Нік кивнув головою.

— Ти тільки уяви собі, як вони весь час товклися б у твоєму домі, і як ти ходив би до них у неділю обідати й запрошував їх до себе, і як та стара без кінця повчала б Мардж, що їй робити і як їй жити.

Нік сидів мовчки.

— Ти ще з біса добре відбувся, — провадив Білл. — Тепер вона одружиться з кимось собі до пари, влаштує своє гніздечко й буде щаслива. Олії з водою не змішати, і так само не можна змішувати цих речей, бо вийшло б однаково, що мені одружитися з отією Айдою, яка служить у Стреттонів. А вона, мабуть, теж цього хотіла б.

Нік мовчав. Хміль вийшов у нього з голови, і він лишився наодинці із самим собою. Не було вже поруч Білла, і сам він не сидів отут перед каміном, і не збирався завтра на риболовлю з Біллом та його батьком. І п'яний не був. Усе те відлетіло. Залишилась одна-єдина думка: колись у нього була Марджорі, а тепер він втратив її. Вона пішла від нього, він сам відштовхнув її. Оце єдине, що тепер мало значення. Можливо, він ніколи більше її не побачить. Певне, що не побачить. Усе скінчилося, згинуло без вороття.

— Давай вип'ємо ще, — сказав Нік.

Білл налив віскі. Нік хлюпнув у склянку трохи води.

— Якби воно тривало й досі, ми б не сиділи сьогодні тут, — сказав Білл.

То була правда. Спочатку він мав намір повернутися додому

і знайти якусь роботу. Потім вирішив прожити зиму в Шар-левої, щоб бути ближче до Мардж. А тепер і сам не знав, що робити далі.

— Та й рибалити завтра навряд чи пішли б, — провадив Білл. — Атож, ти таки маєш голову на в'язах.

— Я просто не міг інакше, — мовив Нік.

— Знаю. Іншого виходу й нема, — сказав Білл.

— Якось враз усе минулося, — пояснив Нік. — Не знаю навіть чому. Я просто не міг інакше. Так само, як оце тепер, — зривається триденна буря і не залишає на деревах жодного листочка.

— Минулося, й гаразд. Оце головне, — мовив Білл.

— Я сам винен, — сказав Нік.

— То байдуже, хто винен, — сказав Білл.

— Еге ж, мабуть, що так, — погодився Нік.

Головне було те, що Марджорі пішла від нього і що тепер він навряд чи коли її побачить. А він же говорив їй, як вони разом поїдуть до Італії і як їм там буде весело. І куди вони разом ходитимуть. Тепер нічого того не буде.

— Коли вже минулося, то ніщо більш не має значення, — мовив Білл. — Щоб ти знав, Вімідже, я дуже тривожився, поки все те тривало. Ти зробив правильний хід. Мабуть, її матуся лікті собі кусає з досади. Вона ж усім роздзвонила, що ви заручені.

— Ми не були заручені,— сказав Нік.

— А всі кругом кажуть, що були.

— Хай собі кажуть, — мовив Нік. — Але заручені ми не були.

— Але ж збиралися одружитись? — спитав Білл.

— Так. А заручені не були.

— Яка ж різниця? — розважливо запитав Білл.

— Не знаю. Є якась різниця.

— Не бачу, — сказав Білл.

— Гаразд, — мовив Нік. — Давай уп'ємося.

— Гаразд, — погодився Білл. — Давай насправді уп'ємося.

— Уп'ємося, а потім підемо скупаємось, — сказав Нік.

Він одним духом вихилив своє віскі.

— Мені страшенно жаль її, але що я міг вдіяти? — озвався він знову. — Ти ж знаєш, яка в неї мати!

— Жахлива, — мовив Білл.

— Якось враз усе минулося, — сказав Нік. — Та, мабуть, даремно я завів цю розмову.

— Не ти її завів, — заперечив Білл. — Це я перший почав, а тепер — кінець. Більш ніколи про це не говоритимем. І думати тобі про це не треба. А то ще знову почнеш усе з початку.

Досі Нікові й на думку таке не спадало. Здавалося, все скінчено раз і назавжди. А це була ідея. Йому полегшало на душі.

— Авжеж, — мовив він. — Така небезпека завжди є.

Тепер він почував себе чудово. Ніщо не минуло без вороття. Він може піти до міста у суботу ввечері. А сьогодні вже четвер.