Коли Нік переходив галявину за садом, двері будиночка відчинились і з них вийшов Білл. Він стояв на веранді, чекаючи Ніка.

— Здоров, Вімідже, — мовив він.

— Привіт, Білле, — відказав Нік, піднімаючись східцями на веранду.

Вони стали поряд, видивляючись на околицю: вниз понад і садом, понад полями за дорогою та порослим деревами мисом, — аж ген на озеро. Вітер дув просто вподовж озера. Було видно хвилі прибою на березі мису Десята Миля.

— Оце дме, — сказав Нік.

— Тепер три дні так буде, — докинув Білл.

— Твій батько вдома? — спитав Нік.

— Нема. Пішов десь із рушницею. Заходь.

Нік зайшов до кімнати. В каміні палахкотіло полум'я. Воно аж гуло од вітру. Білл зачинив двері.

— Випити хочеш? — спитав він.

Тоді пішов до кухні й приніс дві склянки та глечик з водою. Нік узяв з полиці над каміном пляшку віскі.

— Можна? — спитав він.

— Та певно, — відказав Білл.

Вони сиділи перед каміном і пили ірландське віскі з водою.

— Приємний у нього смак: наче димом відгонить, — мовив Нік і подивився на вогонь крізь склянку.

— Це від торфу, — сказав Білл.

— Його запах не міг перейти на віскі,— заперечив Нік.

— Чи тобі не однаково? — мовив Білл.

— А ти коли-небудь бачив торф? — спитав Нік.

— Ні,— сказав Білл.

— І я ні,— сказав Нік.

Він сидів, простягши ноги до самого вогню, і його черевики почали парувати.

— Роззуйся, — сказав Білл.

— Я без шкарпеток.

— Роззувайся і суши черевики, а я принесу тобі шкарпетки, — сказав Білл.

Він піднявся на горище, і Нік чув, як він ходить там у нього над головою. Горище спереду було відкрите, і Білл з батьком, та й він, Нік, часом спали там. У задній частині горища була одежна комора. Коли дощило, вони присували ліжка до неї і застеляли їх прогумованими укривалами.

Білл повернувся з парою грубих вовняних шкарпеток.

— Не та вже пора, щоб ходити в черевиках на босу ногу, — сказав він.

— Страшенно не люблю знову морочитись із шкарпетками після літа, — відповів Нік.

Він натягнув шкарпетки, відхилився в кріслі й поклав ноги на щиток перед каміном.

— Відламаєш, — застеріг Білл.

Нік перекинув ноги вбік, на виступ каміна.

— Почитати щось знайдеться? — спитав він.

— Тільки газета.

— Як там «Кардинали»?

— Двічі підряд програли «Гігантам».

— Тепер їм кінець.

— Віддали гру, та й годі,— сказав Білл. — Поки той МакГроу може купити будь-якого доброго гравця з ліги, все воно не має ніякого значення.

— Усіх не купить, — заперечив Нік.

— Він купує всіх, кого хоче, — сказав Білл. — Або ж так їх роздрочує, що інші команди змушені продавати їх йому.

— Як ото Гайні Зіма, — погодився Нік.

— Ну, той бовдур йому награє.— Білл підвівся.

— Бити він уміє,— зауважив Нік. Жар від каміна припікав йому ноги.

— Та й у полі грає добряче, — докинув Білл. — А проте через нього вони й програють.

— А може, на те він і потрібен Мак-Гроу, — висловив припущення Нік.

— Може, й так, — погодився Білл.

— Завжди є щось таке, чого ми не знаємо, — сказав Нік.

— Та звісно. Але як на таку глушину, ми в цих справах щось та тямимо.

— Це як на іподромі: краще робити заклади, коли ти коней і не бачив.

— Атож.

Білл потягся по пляшку з віскі. Його велика рука обхопила її всю навколо. Він налив віскі у склянку, яку підставив Нік.

— Скільки води?

— Стільки ж.

Білл сів на підлогу біля Нікового крісла.

— Добре, коли настають осінні бурі, правда ж? — сказав Нік.

— Розкіш.

— Найкраща пора року, — докинув Нік.

— А як нудно було б оце жити в місті, га? — сказав Білл.

— Хотілося б побачити ігри чемпіонату, — сказав Нік.

— Ну, вони тепер бувають тільки в Нью-Йорку та Філадельфії,— зауважив Білл. — Нам з того поживи ніякої.

— Цікаво, чи «Кардинали» здобудуть колись приз?

— Ми до такого не доживемо, — відказав Білл.

— Ха, ото, мабуть, схибнулися б з радості,— сказав Нік.

— А пригадуєш, як вони перли того року, коли попали в залізничну катастрофу?

— Ще б пак! — мовив Нік.

Білл простяг руку до столу під вікном, де корінцем догори лежала розгорнута книжка, — він поклав її там, коли виходив на веранду. Тримаючи в одній руці склянку, а в другій книжку, він знов прихилився спиною до Нікового крісла.

— Що ти читаєш?

— «Річарда Феверела».

— А я не зміг його вчитати.

— Гарна книжка, — сказав Білл. — Зовсім непогана книжка, Вімідже.

— А що в тебе є ще, чого я не читав? — спитав Нік.

— «Лісових закоханих» читав?

— Еге. Це ж там вони щовечора, коли лягають спати, кладуть між собою оголений меч.

— Теж гарна книжка, Вімідже.

— Книжка чудова. От тільки чого я так і не второпав, то це яка їм була користь з того меча. Він же мав би весь час бути лезом догори, бо як ляже боком, то через нього можна вільно перекотитись.

— То такий символ, — пояснив Білл.

— Та звісно, — сказав. Нік. — Але користі з нього ніякої.

— А «Відвагу» ти читав?

— Ото таки добра річ, — відказав Нік. — Путяща книжка. Як він там весь час борониться від свого старого. А «ти маєш ще якісь книжки Уолпола?

— «Темний ліс», — відповів Білл. — Це про Росію.

— А що він знає про Росію?

— Не знаю. В тих письменників ніколи не добереш, що до чого. А може, він був у Росії ще малим. Бо там про неї багато всякого написано.

— Хотів би я з ним познайомитись, — сказав Нік.

— А я — з Честертоном, — сказав Білл..

— От якби він був тепер тут, — підхопив Нік. — Ми б узяли його завтра з собою на риболовлю до Шарлевоя.

— Хто зна, чи схотів би він ще піти, — сказав Білл.

— Напевне схотів би, — відказав Нік. — Він же, мабуть, такий чолов'яга, що куди. Пам'ятаєш його «Летючий шинок»?

Якщо ангел божий в чарці

Піднесе щось інше вам,

Ви подякуйте за ласку

І скажіть, хай вип'є сам.

— Отож-бо, — підтвердив Нік. — Як на мене, він кращий чолов'яга, ніж Уолпол.

— Та звісно, що кращий, — погодився Білл. — Зате Уолпол кращий письменник.

— Не знаю, — сказав Нік. — Честертон — класик.

— Уолпол теж класик, — стояв на своєму Білл.

— Нехай би вони обидва були тут, — сказав Нік. — Ми б завтра взяли їх з собою рибалити до Воя.

— Слухай, давай уп'ємося, — запропонував Білл.

— Гаразд, — погодився Нік.

— Мій старий нічого не скаже, — запевнив Білл.

— Ти певен? — спитав Нік.

— Знаю, що кажу, — відповів Білл.

— Я вже й так трохи захмелів, — мовив Нік.

— Нічого ти не захмелів, — заперечив Білл.

Він підвівся з підлоги й узяв пляшку з віскі. Нік підставив свою склянку. Його очі невідривно дивились на склянку, поки Білл наливав у неї віскі.

Білл наповнив склянку до половини.

— Води долий собі сам, — сказав він. — Тут ще якраз мені лишилося.

— А більше нема? — спитав Нік.

— Та є скільки хочеш, але батько дозволяє пити тільки з початої пляшки.

— Зрозуміло, — мовив Нік.

— Він каже, ті, що починають пляшку, стають п'яницями, — пояснив Білл.

— Авжеж, — мовив Нік. То була для нього новина. Йому таке ніколи й на думку не спадало. Він-бо завжди вважав, що п'яницями стають ті люди, які п'ють на самоті.

— Як він, твій батько? — шанобливо спитав він.

— Та нічого, — відповів Білл. — Хіба що часом трохи шаленіє.

— Він чудовий чолов'яга, — сказав Нік. Тоді взяв глечик і долив у свою склянку води. Вона поволі змішувалася з віскі. Віскі у склянці було більше, ніж води.

— Що правда, то правда, — погодився Білл.

— Мій старий теж пристойний, — сказав Нік.

— Та певно, що так, — підтвердив Білл.

— Він каже, що за все своє життя не випив жодної чарки, — промовив Нік таким тоном, ніби сповіщав про якийсь науковий факт.

— Ну, він же лікар. А мій старий — художник. Це різні речі.

— Він багато чого пропустив у житті,— сумно сказав Нік.