Шкода, що я не пішов служити до англійців. Усе було б куди простіше. Щоправда, там мене, може, давно б уже вбило. Та ні, в санітарній службі не вбило б. А втім, могло вбити і в санітарній службі. Водіїв англійських санітарних машин часом теж убивало. Але ж я знав, що мене не вб’є. Принайми не на цій війні. Я не мав з нею нічого спільного. Мені вона здавалася не більш небезпечною, ніж війна в кіно. А проте я хотів би, щоб вона скінчилась. Може, скінчиться цього літа. Може, австрійці зломляться. В минулих війнах вони завжди ламалися. То в чому ж річ цього разу? Всі кажуть, що французи знесиліли. Рінальді розповідав, що французьке військо збунтувалось і рушило на Париж.

Я запитав, що було далі далі. «Та що, спинили його», — відказав Рінальді. Я хотів би поїхати до Австрії і щоб не було ніякої війни. Хотів би поїхати в Шварцвальд. Хотів би побувати на Гарці. А де він, до речі, той  Гарц? Бої тепер точилися в Карпатах. Ні, туди мені не хотілось. А може, й там було б непогано.Коли б не війна я міг би податись і в Іспанію. Сонце вже хилося до заходу і спека спадала. Після вечері я піду на побачення з Кетрін Барклі. А ще краще, якби вона вже зараз була тут. Або опинитися б оце разом з нею у Мілані. Повечеряти б у «Кова», а тоді прогулятися теплим вечором по Віа Мандзоні, перейти міст, повернути понад каналом і піти в готель — разом з Кетрін Барклі. Може, вона й згодиться. Може, уявить собі, ніби я отой її хлопець, що його вбито на фронті, і ми зайдемо в парадні двері, швейцар скине перед нами кашкета, і я підійду до конторки портьє взяти ключ, а вона чекатиме біля ліфта, а тоді ми зайдемо в ліфт, і він повільно поповзе вгору, клацаючи на кожному поверсі, аж поки буде наш поверх, і тоді хлопчик-ліфтер відчинить двері й відступить убік, і вона вийде, а за нею і я, ми підемо коридором, я встромлю ключ і відімкну двері, а потім візьму телефонну трубку й попрошу принести пляшку capri bianca[101] в срібному цеберку з льодом, і буде чути, як лід бряжчить об цеберку, коли його нестимуть коридором, і хлопець постукає до нас, а я скажу, щоб він залишив вино за дверима. Бо на той час ми вже поскидаємо з себе все — у кімнаті жарко, і вікно розчинене, і над дахами будинків літатимуть ластівки, а коли згодом споночіє і підійдеш до вікна, над будинками вже шугатимуть манюсінькі кажани, трохи не чіпляючи верхівок дерев, і ми питимем капрі, а двері будуть замкнені, і нам жарко, і в нас тільки простирало, і ціла ніч, і ми цілу ніч кохаємось, цілу жарку ніч у Мілані. Ось як воно все мало б бути. А тепер я піду швиденько повечеряю і — на побачення з Кетрін Барклі.

За столом надто багато розмовляли, і я пив вино, бо коли б не випив трохи, цього вечора ми не, були б братами; і розмовляв із священиком про архієпископа Айрленда, що був, як видно, благородною людиною, і я вдавав, ніби знаю про заподіяні йому кривди, що до них і сам був причетний як американець, хоча й сном-духом про них не відав. Та було б просто нечемно виказати свою необізнаність, коли мені так добре розтлумачили всі причини, що, як на мене, складалися, зрештою, із самих непорозумінь. Я подумав собі, що в архієпископа гарне ім'я, до того ж він був родом з Міннесоти і від цього воно звучало ще гучніш: Айрленд Міннесотський, Айрленд Вісконсінський, Айрленд Мічманський. А ще воно скидалося на назву якогось острова, і це додавало йому ваги. Та ні, не в тім річ. Тут було щось більше. Еге ж, отче. Ваша правда, отче. Можливо, отче. Ні, отче. Ну що ж, може, й так, отче. Вам краще знати, отче. Священик був добрий, але нудний. Офіцери були не добрі, але нудні. Король був добрий, але нудний. Вино було погане, але не нудне. Воно руйнувало емаль на зубах, і вона липла до піднебіння.

— І тоді священика посадили у в'язницю, — розповідав Рокка, — бо при ньому знайшли ті трипроцентні облігації. Звісна річ, це було у Франції. У нас його ніколи б не заарештували. А про п'ятипроцентні він геть усе заперечував. Це сталося в Безьє. Я саме був там, і, коли прочитав про цю справу в газетах, пішов до в'язниці, й попрохав дозволу побачити того священика. Не було сумніву, що то він украв облігації.

— Не вірю жодному слову, — озвався Рінальді.

— Як знаєте, — сказав Рокка. — Та я розповідаю цю історію для нашого панотця. Вона дуже повчальна. А він сам священик, тож зможе її належно оцінити.

Священик усміхнувся.

— Розповідайте далі,— мовив він. — Я слухаю.

— Звісно, всіх облігацій не знайшли, але трипроцентні були таки в священика, і що з кількох місцевих позик. Не пригадую вже, яких саме. Отож я пішов до в'язниці,— зараз буде найцікавіше, — став біля дверей камери та й кажу, мов на сповіді: «Благословіть мене, отче, бо тепер і ви грішник».

Усі голосно зареготали.

— А він що сказав? — запитав священик.

Рокка пустив його запитання повз вуха й заходився пояснювати мені суть жарту.

— Ви розумієте, в чому тут річ?

Певно, то був таки кумедний жарт, коли б зрозуміти його до ладу. Мені налили ще вина, і я розказав оповідку про англійського солдата, якого поставили під душ. Потім майор розказав оповідку про одинадцятьох чехословаків і про угорського капрала. Я випив ще і розказав про те, як один жокей знайшов пенні. А майор сказав, що є ще італійська оповідка про якусь там герцогиню, що не могла заснути вночі. Саме тоді священик пішов, і я розказав оповідку про комівояжера, що приїхав до Марселя о п'ятій годині ранку, коли там дув містраль. Тоді майор сказав, що чув, ніби я добрий, пияк. Я відказав, що це неправда. Ні, правда, — сказав майор,і присягнувся Бахусом, що зараз перевірить, так воно чи ні. Не треба присягатися Бахусом, сказав я. Бахус тут ні до чого. Саме Бахусом, не вгавав він. Ось зараз я питиму кухоль за кухлем і склянку за склянкою разом з Бассі, з Філіппо-Вінченца. Бассі сказав: ні, такий іспит не годиться, бо він, мовляв, випив уже вдвічі більше за мене. А я сказав; що це підла брехня і нехай там Бахус чи не Бахус, а він, Філіппо-Вінченца Бассі, чи то пак Бассі-Філіппо Вінченца, за цілий вечір не випив ані краплі, і, до речі, як же все-таки його звуть? Тоді він запитав, а як звуть мене: Фредеріко Енріко чи Енріко Фредеріко?. Коли так, сказав я, то нехай переможе дужчий, а Бахус тут ні до чого, і майор налив нам по першому кухлю червоного вина. Вихиливши півкухля, а сказав; що більше не хочу. Я згадав, куди мав іти.

— Бассі переміг, — сказав я. — Він дужчий за мене. А мені треба йти.

— Йому справді треба йти, — підтвердив Рінальді.— У нього побачення. Я знаю.

— Мені треба йти.

— Позмагаємось іншим разом, — сказав Бассі.— Іншим разом, коли ви трохи зміцнієте. — І поплескав мене по плечу.

На столі горіли свічки. Всі офіцери були дуже вдоволені.

— На добраніч, панове, — сказав я.

Рінальді вийшов зі мною. Ми спинилися за дверима, і він сказав:

— Вам краще б не йти туди п'яному.

— Я не п'яний, Ріні. Слово честі.

— Треба пожувати кавових зерен.

— Дурниці.

— Зараз я вам принесу, малюк. А ви тим часом походіть тут. — Він повернувся з жменею смажених кавових зерен. — Пожуйте, малюк, і хай береже вас бог.

— Бахус, — мовив я.

— Я трохи проведу вас.

— Та я ж чудово себе почуваю.

Ми йшли містом, і я жував кавові зерна. Біля в'їзду до вілли, яку займали англійці, Рінальді попрощався.

— На добраніч, — сказав я. — А ви чому не хочете зайти?

Він похитав головою:

— Ні. Мені потрібні простіші втіхи.

— Дякую за кавові зерна.

— Пусте, малюк. Пусте.

Я рушив під'їзною алеєю. Обабіч мене чітко вирізнялися темні обриси кипарисів. Я озирнувся і, побачивши, що Рінальді стоїть і проводжає мене очима, помахав йому рукою.

Я сів у вестибюлі вілли й чекав, поки вийде Кетрін Барклі. Хтось з'явився в кінці вестибюля. Я встав, але то була не Кетрін. То була міс Фергюсон.

— Здрастуйте, — мовила вона. — Кетрін попросила сказати вам, що сьогодні, на жаль, побачитися з вами не може.

— Як шкода. Сподіваюсь, вона не захворіла?