Білл уже прокинувся й сидів на краю ліжка.

— Я бачив тебе у вікно, — сказав він. — І не хотів тобі заважати. Що ти робив? Закопував свої гроші?

— Ох ти ж ледацюго!

— Отже, ти працював задля загального добра? Чудово. Роби це щоранку, й господь тебе не забуде.

— Ну, годі вилежуватися, — сказав я. — Вставай.

— Що? Вставати? Я сам ніколи не встаю.

Він заліз під ковдру й натяг її до підборіддя.

— От переконаєш мене — тоді, може, і встану.

Я тим часом збирав рибальське знаряддя й складав його в мішок.

— Ну що, не хочеш? — спитав Білл.

— Я йду снідати.

— Снідати? Чому ж ти зразу цього не сказав? Я думав, ти хочеш, щоб я встав просто так, за спасибі. Ну, а снідати — це інша річ. Це вже діло. Іди накопай ще трохи черв'яків, а я зараз спущуся.

— Іди ти під три чорти!

— Працюй задля загального добра! — Білл почав надягати спіднє.— Виявляй іронію і жаль.

Я вийшов із кімнати з мішком, підсаками й вудками.

— Гей, вернися!

Я просунув голову в двері.

— Невже ти не виявиш хоч трохи іронії й жалю?

Я показав йому носа.

— Це не іронія.

Спускаючись сходами, я чув, як Білл наспівує: «Іронія і жаль. Коли ти їх зазнав… О, дай іронію їм, дай їм жаль. О, дай іронію. Коли вони зазнають… Іронії хоч крапельку, хоч трошки жалю дай…» Він і до їдальні ввійшов, наспівуючи. Співав він на мотив «Весільні дзвони б'ють, йдемо ми під вінець». Я читав іспанську газету тижневої давності.

— Що це за бридня про іронію і жаль?

— Як, ти нічого не знаєш про Іронію і Жаль?

— Ні. Звідки це пішло?

— Хтозна. Але Нью-Йорк на цьому схибнувся. Як колись на трюках Фрателліні, тільки більше.

Служниця принесла каву й грінки. Чи, точніше, — підсмажений хліб з маслом.

— Спитай, чи є в них повидло, — сказав Білл. — Будь іронічний з нею.

— У вас є повидло?

— Де ж тут іронія? Шкода, що я не розмовляю по-іспанському.

Кава була смачна, й ми пили її з великих чашок. Служниця принесла скляну вазочку з повидлом.

— Дякую.

— Ну от, знову не так! — вигукнув Білл. — Скажи що-небудь іронічне. Поглузуй з Прімо де Рівери.

— Я можу спитати, в яке повидло вони вскочили в Республіці Ріфів.

— Кепсько, — сказав Білл. — Дуже кепсько. Не виходить у тебе — і край. Іронія тобі не до снаги. Ти не знаєш, що таке жаль. Скажи щось гідне жалю.

— Роберт Кон.

— Оце вже краще. Це вже непогано. Ну, а чому Кон гідний жалю? Відповідай тепер іронічно.

Він сьорбнув кави.

— Дай мені спокій, — сказав я. — Ще надто рано, щоб розпочинати такі ігри.

— От бачиш. А ще називаєш себе письменником. Та ти просто газетний борзописець, ось хто. Борзописець без роду-племені. Ти мусиш сповнюватись іронії, як тільки встанеш з ліжка. Ти мусиш прокидатися з зойком жалю на устах!

— Давай-давай, — сказав я. — Від кого ти такого навчився?

— Від усіх. Ти що, книжок не читаєш? З людьми не стрічаєшся, чи що? Знаєш, хто ти такий? Ти відщепенець! Чому ти не живеш у Нью-Йорку? Там би ти все це знав. Ну, скажи, що мені з тобою робити? Приїздити щороку й розповідати тобі про все?

— Випий ще кави, — відповів я.

— Можна. Кава річ корисна. В ній є кофеїн. А в кофеїні — кайф. Кофеїн садовить чоловіка на її коника й кладе жінку в його домовину. Ти знаєш, у чому твоє лихо? Ти відщепенець. Та ще й найгіршого гатунку. Тобі цього ніхто не казав? Людина, яка покинула батьківщину, ніколи не напише нічого, вартого, щоб його опублікувати. Навіть у газеті.

Він допив каву.

— Ти відщепенець. Ти відірвався від рідної землі. Ти забув, хто ти. Європейські витребеньки гублять тебе. Ти п'єш мов швець. Ти схибнувся на жінках. Ти весь час балакаєш, а не працюєш. Ти відщепенець без роду-племені, ясно? Ти товчешся по шинках.

— По-твоєму, я раюю, — сказав я. — А коли ж я працюю?

— Ти не працюєш. За однією версією, тебе утримують жінки. За іншою, ти — імпотент.

— Ні,— відповів я. — Просто мене спіткав нещасний випадок.

— Ніколи цього не кажи. Про таке мовчать. З такого роблять таємницю, таке тримають у секреті, як велосипед Генрі.

Досі він говорив, як заведений, а тепер раптом замовк. Певно, подумав, що образив мене, бовкнувши про імпотентність. Я спробував знову його роздрочити.

— Ніякого велосипеда не було, — сказав я. — Він їздив верхи.

— А я чув, що на триколісному велосипеді.

— Зрештою, — сказав я, — і літак на трьох колесах. І управління таке саме.

— Але не треба натискати на педалі.

— Так, — сказав я. — На педалі натискати не треба.

— Ну, годі про це, — сказав Білл.

— Про мене. Я просто заступився за триколісний велосипед.

— По-моєму, Генрі і письменник гарний, — сказав Білл. — Зате ти — не хлопець, а чудо. Тобі вже хтось казав, що ти чудовий хлопець?

— Отакої.

— Послухай. Ти не хлопець, а справжнє чудо, і я нікого в світі не люблю так, як тебе. В Нью-Йорку я не міг би тобі такого сказати. Там мене зразу записали б у гомосексуалісти. Ти знаєш, чому вибухла Громадянська війна? Тому, що Авраам Лінкольн був гомосексуаліст. Він був закоханий у генерала Гранта. І Джефферсон Девіс був закоханий у Гранта. Лінкольн звільнив рабів тільки через те, що побився об заклад. Судову справу Дреда Скотта сфабрикувала Ліга непитущих. Все пояснюється сексом! Полковникова леді і Джуді О’Греді були лесбіянки в душі.

Він помовчав.

— Хочеш почути ще далі?

— Хочу.

— Ні, далі в мене не готове. Зачекай до обіду.

— Біллі-балакун, — сказав я.

— Друзяка Джейк!

Ми поклали харчі й дві пляшки вина в рюкзак, і Білл узяв його на плечі. Я надів через плече чохол з вудками й зв'язані підсаки. Ми пройшли трохи дорогою, а тоді перетнули галявину й знайшли стежку, що вела через поле до лісу на схилі гори. Цією піщаною стежкою ми й попростували. Поле було горбкувате, трава густа, але низька, її обскубли вівці. Корови паслися вище, в горах. З лісу долинало теленькання їхніх дзвіночків.

Стежка привела нас до струмка, через який була покладена обстругана колода. Зігнуте деревце правило за поруччя. На піщаному дні калюжі коло струмка чорніли пуголовки. Ми видерлися на стрімкий берег і знову пішли горбистим полем. Озирнувшись, ми побачили Бургете — білі будинки, червоні дахи — й білий шлях, яким їхала, здіймаючи куряву, вантажна машина.

Проминувши поле, ми вийшли до ще одного, бурхливішого потічка. Піщаний шлях спускався до броду й зникав у лісі. Стежка ж знову вела до колоди, перекинутої через потічок трохи нижче від броду, а на тому березі зливалась із шляхом; ми ввійшли в ліс.

Це був старий буковий ліс. Коріння дерев випиналося з землі, гілля спліталося в суцільну крону. Ми йшли дорогою між товстих стовбурів старих буків, і сонячне проміння, пробиваючись крізь листя, світлими плямами лягало на траву. Дерева були високі, з густими кронами, а проте в лісі не було темно. І ніде ані кущика, тільки шовковиста трава, дуже зелена й свіжа, і могутні сірі дерева, що стояли просторо, мов у парку.

— От де краса! — сказав Білл.

Дорога була крута, ми йшли вже густим змішаним лісом, а вона все ще вилася вгору, і коли подекуди й збігала вниз, то тільки для розгону на ще вищий схил. Весь час чулося теленькання дзвіночків. Нарешті дорога вихопилась на гребінь гори. Ми опинилися на найвищому хребті лісистого гірського пасма, що здіймалося над Бургете. На маленькій лісовій галявині на сонячному боці гори росли суниці. Далі дорога виходила з лісу й бігла гребенем. На тому хребті дерева не росли, схили йою вкривали жовті зарості дроку. А вдалині темні дерева й гострі сірі скелі позначали стрімкий берег річки Іраті.

— Нам треба пройти цим гребенем, перебратись через оту гору, потім перейти лісом через отой-он хребет за нею й спуститися в долину Іраті,— показав я Біллу.

— Нічого собі прогуляночка!

— Звісно, воно задалеко для того, щоб дійти туди, порибалити й того ж таки дня спокійненько вернутися назад.

— «Спокійненько». Це ти гарно сказав. Щоб устигнути туди й назад та ще бодай трохи порибалити, треба, по-моєму, бігти як очманілому.