Місця там були дуже гарні, але йшли ми довго й на той час, коли крутий шлях вивів нас із лісистих гір у долину Ріо-дє-ла-фабріка, добре-таки втомилися.

Дорога вихопилась із лісового холодка на гаряче осоння. Перед нами лежала річкова долина. По той бік річки височіло узвишшя. На схилі його росла гречка, в зеленому гайку ховалася біла хатина. Сонце пекло нещадно, і ми зупинились у затінку дерев коло греблі.

Білл приставив рюкзак до дерева, ми склали вудлища, закріпили котушки, прив'язали поводки й приготувалися рибалити.

— Ти певен, що в цьому рівчаку водиться форель? — спитав Білл.

— Аж кишить.

— Я ловитиму на муху. В тебе є штучні мушки?

— Он у тій коробочці.

— А ти ловитимеш на черв'яка?

— Еге ж. Я половлю тут, на греблі.

— Тоді я забираю мух. — Він прив'язав одну муху. — Куди б ти порадив іти? Вниз чи вгору?

— Краще вниз. Але й угорі добре ловиться.

Білл рушив берегом за водою.

— Візьми бляшанку з черв'яками!

— Не хочу. Якщо на муху не братиме, я просто покидаю трошки, та й по всьому.

Білл зупинився, вдивляючись у зоду.

— Слухай, — гукнув він крізь шум водоспаду, — може, варто поставити вино в те джерельце при дорозі?

— Гаразд, поставлю! — крикнув я.

Білл помахав рукою і подався берегом далі. Я вийняв із рюкзака обидві пляшки й вийшов на дорогу, до того місця, де із залізної труби текла джерельна вода. Через рівчак під трубою була перекинута дошка. Я підняв її й, щільніше заткнувши корки, опустив пляшки у воду. Вона була така холодна, що рука відразу затерпла по зап'ясток. Я поклав дошку на місце, сподіваючись, що ніхто не знайде вина.

Моя вудка стояла приперта до дерева. Я взяв її, бляшанку з наживкою й підсаку й вийшов на греблю. Збудували її для потреб лісосплаву. Заставка була піднята, і я, сівши на одну з тесаних колод, задивився, як гладенький перед загатою плин води збурюється у водоспад. Під самою греблею, де вода шумувала, було досить глибоко. Поки я наживляв гачок, форель вистрибнула з білої піни на водостік, і її віднесло вниз. Перше ніж я впорався з наживкою, ще одна рибина майнула в повітрі такою самою гарною дугою й зникла в гуркотливому потоці. Я вибрав величеньке грузило, прикріпив його й закинув вудку у шумовиння під самою греблею.

Я не помітив, як узяла перша форель. Почавши намотувати волосінь, я просто відчув, що на гачку сидить риба, і витяг її — хоч як вона опиралася, згинаючи вудлище мало не навпіл, — із вируючої води на греблю. То була добра рибина; я вдарив її головою об колоду, вона затріпотіла, витяглась, і я вкинув її в сумку.

Поки я морочився з нею, кілька форелей стрибнули на водостік. Щойно я наживив і закинув вудку, клюнула ще одна, і я витяг її так само, як першу. Невдовзі я вже мав їх шість штук. Завбільшки всі вони були майже однакові. Я поклав їх рядочком, головами в один бік, і замилувався ними. Вони були дуже гарно забарвлені, пружні й міцні від холодної води. День був жаркий, тому я розрізав їх, випатрав нутрощі разом із зябрами й викинув усе це на берег. Потім зійшов з греблі, вимив рибу в холодній, гладенькій і в'язкій воді перед загатою, нарвав папороті й склав улов у сумку: спершу листя папороті, потім три форелі, потім знову листя, зверху ще три форелі, і все прикрив папороттю. Форель на зеленому листі мала дуже гарний вигляд. Сумка тепер була повна, і я поклав її в затінок під дерево.

На греблі було жарко, тож я і бляшанку з наживкою сховав у затінок коло сумки, витяг з рюкзака книжку й умостився з нею під деревом, чекаючи, поки Білл прийде їсти.

Сонце вже стояло над головою, сховатися від нього було важко, та я знайшов місцинку під двома деревами, що зрослися, й почав читати. Книжка — назви не пам'ятаю — належала перу А. Е. В. Мейсона. То була чудесна історія про те, як один чоловік замерз в Альпах, провалився в льодовик і пропав, і як його наречена заприсяглася чекати рівно двадцять чотири роки, поки його тіло винесе на морену, і як закоханий у неї хлопець теж наготувався чекати, і вони все ще чекали, коли підійшов Білл.

— Упіймав що-небудь? — спитав він. І вудку, і підсаку, і сумку він тримав у одній руці, й піт котився з нього градом. Через гуркіт з греблі я не почув, як він підійшов.

— Шістьох. А ти?

Білл присів, розкрив сумку й виклав на траву велику рибину. Потім вийняв ще три форелі — одна від одної більші — і виклав їх рядочком у затінку під деревом. Обличчя в нього було спітніле й щасливе.

— А в тебе які?

— Дрібніші.

— Покажи!

— Я вже переклав їх листям.

— А все-таки, які вони завбільшки?

— Та як твоя найменша.

— Ой, брешеш.

— Якби ж то.

— І всіх узяв на черв'яка?

— Еге ж.

— Ех ти, ледацюго!

Білл покидав форелі в сумку й пішов, розмахуючи відкритою сумкою, до річки. Його штани були мокрі до пояса — видно, він переходив річку вбрід.

Я вийшов на дорогу й забрав пляшки з вином. Вони були холодні. Поки я повертався до дерев, скло запітніло й узялося крапельками. Я виклав харчі на газету, відкоркував одну пляшку, а другу приставив до дерева. Білл повернувся, витираючи руки, з його напханої сумки стирчала папороть.

— Ану, подивимося, що в цій пляшці,— сказав він, витяг корок і, перехиливши пляшку, ковтнув. — Ой! Аж у вічі зайшло.

— Дай-но й мені.

Вино було крижане, з ледь відчутним гірким присмаком.

— Не таке вже й погане, — сказав Білл.

— А головне — холодне, — сказав я.

Ми заходилися розгортати пакунки з харчами.

— Курка.

— І круті яйця.

— І сіль є?

— Спершу яйце, — мовив Білл, — а потім курка. Навіть Брайєн це розумів.

— Він помер. Я прочитав учора в газеті.

— Невже?

— Так, Брайен помер.

Білл відклав наполовину облуплене яйце.

— Панове! — сказав він, витягаючи з клаптя газети куряче стегенце. — Я міняю порядок. Щоб ушанувати пам'ять Брайєна. Щоб віддати належне видатному Державному Діячеві. Спочатку курка, потім яйце!

— Цікаво, котрого дня бог створив курку?

— Ет, — сказав Білл, обсмоктуючи кісточку. — Звідки нам знати? І навіщо? Земне життя таке коротке. Тож нумо тішитись, вірити й дякувати!

— З'їж яйце.

Білл звів руки, тримаючи в одній куряче стегенце, а в другій — пляшку з вином.

— Втішаймося ж дарами благословенними! Споживаймо птахів небесних! Споживаймо сік лози виноградної! Може, споживеш трошки, брате?

— Спершу ти, потім я, брате.

Білл зробив добрячий ковток.

— Споживи трошки, брате. — Він подав мені пляшку. — І не треба сумнівів, брате. Не треба лізти мавпячими руками в священні таємниці курника. Візьмемо це чудо на віру й скажемо просто — прошу, долучи свій голос до мого, брате, — а що ми скажемо, брате? — Він тицьнув у мене курячим стегенцем і повів далі: — Вже знаю! Ми скажемо — і я особисто пишаюся цими словами й хочу, щоб ти повторив їх за мною, ставши на коліна, брате. І нехай нікому не соромно буде ставати навколішки тут, серед цієї величної природи! Згадаймо, що ліси були першими храмами господніми. Тож, уклякнувши, скажемо: не їжте цієї курки, бо це — Менкен.

— Ану, — сказав я, — споживи трошки цього.

Ми відкоркували другу пляшку.

— В чім річ? — спитав я. — Ти не любив Брайєна?

— Я любив Брайєна, — сказав Білл. — Ми з ним були мов рідні брати.

— Де ти з ним познайомився?

— Ми з ним — і з Менкеном — навчалися в коледжі Святого Хреста.

— Із Френкі Фрічем.

— Це брехня. Френкі Фріч навчався у Фордгемському університеті.

— А я навчався в коледжі Лойоли разом з єпископом Меннінгом.

— Брехня, — сказав Білл. — Це я навчався в коледжі Лойоли з єпископом Меннінгом.

— В тебе вже посоловіли очі,— сказав я.

— Од вина?

— А від чого ж іще?

— Ні, це в мене від вогкості,— сказав Білл. — Треба, щоб хтось поклав край цій клятій вогкості!

— Вип'єш іще?

— Це все, що в нас є?

— Так, тільки дві пляшки.

— Знаєш, хто ти такий? — Білл замилувано дивився на пляшку.