— Жоржет. А тебе?

— Джейкоб.

— Це фламандське ім'я.

— І американське.

— Ти часом не фламандець?

— Ні, американець.

— Це добре. Фламандців я терпіти не можу.

Ми під'їхали до ресторану. Я звелів кучерові спинитися. Ми зійшли, і Жоржет вигляд ресторану не сподобався.

— Я бачила й кращі шинки.

— Вірю, — сказав я. — Якщо тобі більш до вподоби «Фуайо» — онде фіакр, сідай і їдь.

Я взяв її з собою, піддавшись невиразному сентиментальному бажанню повечеряти з ким-небудь удвох. Я давно вже не вечеряв з повією і встиг забути, яка це нудота. Ми ввійшли до ресторану й повз конторку, за якою сиділа мадам Лавінь, пройшли до малої зали.

За столом Жоржет пожвавішала.

— А тут, їй-богу, непогано, — заявила вона. — Шику, щоправда, ніякого, але готують пристойно.

— Краще, ніж у Льєжі?

— Ти хочеш сказати — в Брюсселі.

Ми взяли ще пляшку вина, і Жоржет почала жартувати. Вона всміхнулася, показавши свої зіпсовані зуби, і ми цокнулись.

— А ти, видно, хлопець непоганий, — сказала вона. — І треба ж було тобі захворіти. Ми б з тобою поладнали. А що в тебе?

— Мене поранило на війні,— відповів я.

— У-у, клятуща війна.

Потім ми з нею, надіевне, обмінялися б думками про війну й зійшлися б на тому, що війни занапащають цивілізацію й що без них жилося б краще. З нудьги й не такі речі кажуть. Та раптом із сусідньої зали хтось загукав:

— Барнсе! Агов, Барнсе! Джейкобе, це ти?

— Приятель кличе, — пояснив я і вийшов.

За великим столом сидій Бреддокс, а з ним ціла компанія — Кон, Френсіс Клайн, місіс Бреддокс і ще якісь незнайомі мені люди.

Ходімо з нами на танці! — сказав Бреддокс.

— На які танці?

— В дансинг, звісно, — втрутилася місіс Бреддокс. — Хіба ви не знаєте, що ми відновили моду на вечори танців?

— Їдьмо з нами, Джейку. Ми всі їдемо, — докинула Френсіс із другого кінця столу. Вона сиділа дуже рівно й силувано посміхалась.

— Звичайно, він піде, — сказав Бреддокс. — Приєднуйтеся до нас, Барнсе, нам зараз принесуть каву.

— Гаразд.

— І ведіть сюди свою приятельку, — всміхнулася місіс Бреддокс. Вона була канадка і, як більшість канадок, мала товариську вдачу.

— Дякую, зараз прийдемо, — сказав я й повернувся до малої зали.

— Хто твої друзі? — спитала Жоржет.

— Письменники й художники.

— На цьому боці Сени їх аж кишить.

— Атож, їх тут забагато.

— Звідкіля вони тільки й беруться. А проте деякі непогано заробляють.

— Ще й як.

Ми скінчили вечеряти, допили вино.

— Ходімо, — сказав я, — вип'ємо з ними кави.

Жоржет розкрила сумочку і, дивлячись у дзеркальце, злегка припудрила обличчя, підфарбувала уста й поправила капелюшок.

— Я готова, — оголосила вона.

Ми ввійшли до переповненої великої зали. Бреддокс та інші чоловіки за столом підвелися.

— Знайомтеся: це моя наречена, мадемуазель Жоржет Леблан, — сказав я.

Жоржет продемонструвала свою чарівну усмішку, й ми потиснули всім руки.

— Ви часом не родичка співачки Жоржет Леблан? — спитала місіс Бреддокс.

— Connais pas[46]— відповіла Жоржет.

— Вас звуть так само, — лагідно пояснила місіс Бреддокс.

— Та ні,— сказала Жоржет. — Моє прізвище Обен.

— Але ж містер Барнс відрекомендував вас як мадемуазель Жоржет Леблан. Я добре чула, — наполягала місіс Бреддокс, яка, розмовляючи по-французькому, прагнула передусім говорити швидко й тому часом не розуміла, що каже.

— Він дурень, — відповіла Жоржет.

— О, то це, виходить, жарт, — сказала місіс Бреддокс.

— Еге ж, — сказала Жоржет. — Смішки-пересмішки.

— Чув, Генрі,— гукнула місіс Бреддокс через стіл своєму човікові.— Містер Барнс відрекомендував свою наречену як мадмуазель Леблан, а насправді вона — мадемуазель Обен.

— Атож, люба. Це мадемуазель Обен. Ми з нею давні знайому вкажіть, мадемуазель Обен, — заляскотіла Френсіс Клайн, яка на відміну від місіс Бреддокс, очевидно, не відчувала ні особливої гордості, ні подиву з приводу того, що так легко говорить по-французькому, — ви давно в Парижі? Вам тут подобається? Ви любите Париж?

— Хто це? — запитала мене Жоржет. — Їй теж треба відповідати?

Вона обернулася до Френсіс, яка сиділа, згорнувши руки, звівши голову на тонкій шиї, і всміхалася стуленими губами, ладна балакати далі.

— Ні, Париж мені не подобається. Через дорожнечу й бруд.

— Бруд? По-моєму, Париж — одне з найчистіших міст в Європі.

— А по-моєму — брудне.

— Дивно, дивно. Може, ви тут недавно?

— Уже й забула відколи.

— Але люди тут приємні. Цього в них не відбереш.

Жоржет обернулася до мене:

— В тебе не друзі, а золото.

Френсіс трохи сп'яніла, і їй хотілося поплескати язиком, але тут подали каву й мадам Лавінь принесла лікери. Після цього ми всі вийшли й рушили до дансингу, що його вподобали Бреддокси.

Дансинг містився в клубі на вулиці Де-ля-Монтань-Сент-Же-нев'єв, у районі Пантеону. П'ять вечорів на тиждень там розважався робочий люд із довколишніх кварталів, на один вечір клуб ставав дансингом, а в понеділок — не працював. Коли ми приїхали, там не було нікого, крім поліцейського, який сидів коло дверей, хазяїнової дружини за оббитою цинком стойкою й самого хазяїна. На наші голоси униз зійшла хазяїнова дочка. В кімнаті стояли довгі столи й лави, вільне місце за ними правило за танцювальний майданчик.

— Невже люди не можуть сходитись раніше, — сказав Бреддокс.

Хазяїнова дочка підійшла й спитала, що ми питимемо. Хазяїн сів на високий табурет під стіною й заграв на акордеоні. Нога в нього була обв'язана шнурком з дзвіночками, і він, граючи, відбивав нею такт. Усі пішли танцювати. В кімнаті стало жарко, и ми повернулися до столу спітнілі.

Господи, вигукнула Жоржет, — ну й парильня!

— Так, жарко.

— Не те слово!

— А ти зніми капелюшок.

— Ай справді.

Хтось запросив Жоржет танцювати, і я підійшов до стойки. Було справді душно, й акордеон приємно звучав у гарячому вечірньому повітрі. Я випив кухоль пива, стоячи в дверях, на прохолодному протязі. Стрімкою вулицею спускалися два таксі. Обидва зупинилися перед дверима клубу. З машин вийшли хлопці без піджаків — хто в джемпері, а хто в сорочці. В світлі, що падало з дверей, я бачив їхні руки й щойно вимиті, зачесані кучері. Поліцейський коло дверей глянув на мене й усміхнувся. Хлопці ввійшли досередини. Коли вони проходили повз мене, жваві, рухливі, галасливі, їхні білі руки, хвилясте волосся, білі обличчя мигтіли в яскравому світлі. З ними була Брет. Вона сяяла вродою і в цій компанії трималась як своя.

Один із хлопців помітив Жоржет і вигукнув:

— Що я бачу? Справжня повія! Я потанцюю з нею, Летте. А ти помилуйся, гаразд?

Високий чорнявий хлопець, на ім'я Летт, сказав:

— Тільки без дурниць.

Кучерявий блондин відповів:

— Не ревнуй, серденько. — І оце з ними була Брет.

Я розлютився. Вони чомусь завжди викликали в мене лють. Я знав, що їх заведено не сприймати всерйоз, що треба виявляти поблажливість, але мені так і кортіло зацідити котромусь у зуби, однаково, котрому, аби лише збити з них оту манірну пиху. Натомість я вийшов на вулицю й випив кухоль пива в барі сусіднього танцклубу. Пиво було погане, і я прополоскав рот коньяком, на смак іще гіршим. Коли я повернувся до дансингу, всі танцювали, й Жоржет танцювала з високим блондином, який, схиливши голову набік, закочував очі й крутив стегнами. Щойно танець скінчився, її запросили знову. Вони передавали її з рук у руки. Я знав, що тепер вони всі танцюватимуть з нею. В них завжди так.

Я сів за стіл — поряд з Коном. Френсіс танцювала. Місіс Бреддокс привела й відрекомендувала нам якогось Роберта Прентіса. Виявилося, що він з Нью-Йорка, хоч останнім часом жив у Чікаго, і що він здібний письменник-початківець. Говорити він намагався з англійським акцентом. Я запропонував йому випити.