— От і добре. Якби він ще не зникав, мов той кіт. Щоразу лякаюсь.

— Що робитимемо ввечері?

— Байдуже. Тільки не похнюплюймо носа. Що, як тут подають круто зварені яйця? Якщо тут є круті яйця, нам не треба буде теліпатись на острів.

— Ні,— сказав я. — Треба поїсти по-людському.

— Моє діло — пропонувати, — сказав Білл. — То підемо?

— Ходімо.

Ми пішли далі бульваром. Нас випередив фіакр. Білл подивився йому вслід.

— Бачиш отого коня? Матимеш його опудало в дарунок від мене на різдво. Кожному приятелеві — по опудалу. Зрештою, я — письменник-натураліст!

Нас перегнало таксі, хтось у ньому замахав рукою, потім постукав у скляну перегородку, щоб водій зупинився. Таксі під'їхало до тротуару. В ньому сиділа Брет.

— Прекрасна фея, — мовив Білл. — Зараз вона викраде нас.

— Вітаю! — сказала Брет. — Вітаю!

— Знайомтеся. Білл Гортон. Леді Ешлі.

Брет усміхнулася Біллові.

— Я щойно повернулася. Ще навіть у ванні не скупалась. Майкл приїздить увечері.

— Чудово. Ходімо десь поїмо, а потім гуртом поїдемо його зустрічати.

— Я мушу скупатися.

— Пусте! Ходімо.

— Мушу скупатися. Він приїздить аж о дев'ятій.

— То хоч випий з нами перед ванною.

— Оце вже інша річ. Це діло.

Ми сіли в таксі. Водій обернувся.

— До найближчого бістро, — сказав я.

— Ні, краще вже до «Клозері», — сказала Брет. — Мене від поганого коньяку просто верне.

— «Клозері-де-Ліла».

Брет обернулася до Білла.

— Ви давно в цьому чумному місті?

— Оце сьогодні приїхав з Будапешта.

— І як вам Будапешт?

— О, дуже сподобався. Будапешт — чудове місто.

— А тепер спитай його про Відень.

— Відень, — сказав Білл, — дивне місто.

— Таке саме, як Париж, еге? — Брет усміхнулась йому, мружачи очі.

— Справді,— сказав Білл. — Як Париж у цю хвилину.

— Бачу, мені вас не наздогнати.

Коли ми влаштувалися на терасі «Клозері-де-Ліла», Брет замовила віскі із содовою, а Білл — іще чарку перно.

— Ну, як ти, Джейку?

— Раюю, — сказав я. — Як у бога за пазухою.

Брет подивилася на мене.

— А я жалкую, що поїхала. Тільки дурень може кинути Париж.

— Тобі там було добре?

— Атож. Там так цікаво. Хоча й не дуже весело.

— Знайомих зустрічала?

— Майже нікого. Та я нікуди й не ходила.

— А на пляж?

— Теж ні. Не робила нічогісінько.

— Нагадує Відень, — озвався Білл.

Брет глянула на нього, мружачи очі.

— То он як було у Відні.

— У Відні було всіляко.

Брет знов усміхнулась йому.

— У тебе гарний приятель, Джейку.

— Свій хлопець, — сказав я. — Він набиває опудала.

— Ну, це було в іншій країні,— сказав Білл. — І крім того, усі тварини були дохлі.

— Ще по одній, — сказала Брет, — і я біжу. Пошли, будь ласка, гарсона по таксі.

— Та їх там ціла верениця. Перед самісіньким входом.

— Гаразд.

Ми випили ще по одній і посадили Брет у таксі.

— Отже домовились: у «Селекті», о десятій. І його бери з собою. Я буду з Майклом.

— Неодмінно прийдемо, — пообіцяв Білл.

Таксі рушило, і Брет помахала нам рукою.

— Оце-то дівчина! — сказав Білл. — Симпатяга. А хто такий Майкл?

— Хлопець, за якого вона виходить заміж.

— Так-так, — сказав Білл. — Саме та стадія, на якій я завжди знайомлюся з дівчатами. Що ж їм подарувати на весілля? Як ти гадаєш, чи сподобається їм пара напханих рисаків?

— Ходімо краще їсти.

— Вона справді леді як її там? — спитав Білл у таксі, що везло нас на острів Сен-Луї.

— Атож. І в книзі перів вона є, і все таке інше.

— Так-так.

Ми обідали в ресторані мадам Леконт на тому кінці острова. Там було повно американців, і нам довелося стояти й чекати вільного столика. Хтось записав цей ресторан у список Клубу американських жінок як «колоритну місцинку в стилі шинку», ще не освоєну американцями, і через те сорок п'ять хвилин ми чекали столика. Білл обідав тут у 1918 році, відразу після укладення перемир'я, і мадам Леконт зустріла його з радістю.

— Столика це нам, однак, не дало, — зауважив Білл. — Хоч загалом вона, звісно, дама, яких пошукати.

Ми добре пообідали: смажені курчата з зеленим горошком і картопляним пюре, салат, сир, пиріг з яблуками.

— У вас тут не протовпишся, — сказав Білл мадам Леконт.

Вона махнула рукою:

— Гріх нарікати!

— Розбагатієте.

— Маю таку надію.

Після кави з коньяком ми одержали рахунок, написаний, як завжди, крейдою на грифельній дощечці,— в цьому й полягав, очевидно, місцевий «колорит», — розрахувалися й потисли на прощання руку господині.

— Ви зовсім забули дорогу до нас, мосьє Барнс, — сказала мадам Леконт.

— Тут у вас забагато моїх співвітчизників.

— Приходьте снідати. Тоді вільніше.

— Гаразд. Днями зайду.

Ми пішли понад водою під деревами, що ростуть навпроти Орлеанської набережної. По той бік річки бовваніли розбиті стіни старих, призначених на злам будинків.

— Тут прокладають нову вулицю.

— Люди на все здатні,— сказав Білл.

Ми обійшли острів. Річка була темна. Яскраво ілюмінований пароплавчик проплив нею швидко й тихо і зник під мостом. Нижче за водою чорнів, причаївшись на тлі нічного неба, собор Богоматері. Дерев'яним пішохідним мостом ми перейшли з Бетюнської набережної на лівий берег і зупинилися подивитись на собор. З мосту острів здавався темним, будинки на тлі неба здіймалися високо вгору, а дерева були тільки тінями.

— Яка все-таки краса, — сказав Білл. — Ех, люблю вертатися в Париж!

Ми постояли, спершись на дерев'яне поруччя мосту, дивлячись проти води на світло великих мостів. Вода під нами була гладенька й чорна. Вона нечутно обтікала мостові опори. Нас проминули хлопець з дівчиною. Вони йшли, обнявшись.

Ми перейшли міст і рушили вгору вулицею Кардинала Лемуана. Крута вулиця вивела нас на площу Контрескарп. Ліхтарі світили крізь листя дерев на площі, а під деревами на зупинці стояв з увімкнутим мотором автобус. З дверей «Веселого негра» вихоплювалася музика, крізь вікно кафе «Для аматорів» я побачив довгу оббиту цинком стойку. На терасі щось пили робітники. На кухні просто неба дівчина смажила картоплю в олії. Поруч стояв казан із печенею. Дівчина ложкою насипала порцію в тарілку старому, який тримав у руці пляшку з червоним вином.

— Хочеш випити?

— Ні,— сказав Білл. — 3 мене досить.

Ми завернули з площі Контрескарп праворуч і пішли гладенько вибрукуваними вузькими вулицями між високих старих будинків. Деякі з них виступали на тротуар. Інші ховалися в глибині. Ми вийшли на вулицю По-де-Фер, пройшли нею до прокладеної рівно з півночі на південь вулиці Сен-Жак і завернули на південь, повз гратчасту огорожу подвір'я лікарні Валь-де-Грас до бульвару Дю-Пор-Руаяль.

— То як ти? — спитав я. — Хочеш зустрітися з Брет і Майклом?

— А чого ж?

Ми пройшли бульваром Дю-Пор-Руаяль, вийшли на Монпарнас, проминули «Клозері-де-Ліла», кафе Лавіня, Дамуа й усі маленькі бістро, перейшли вулицю до «Ротонди» й повз її столи й ліхтарики вийшли до «Селекта».

Майкл підвівся з-за столика й пішов нам назустріч. Він був засмаглий і пашів здоров'ям.

— Вітаю, Джейку! — вигукнув він. — Вітаю! Вітаю! Як справи, друже?

— У тебе гарний вигляд, Майкле.

— О, я тепер здоровий, як дуб. Нічого не робив, тільки гуляв. З ранку й до вечора. І тільки одна чарка на день — з матір'ю за чаєм.

Біла зайшов у бар. Він там розмовляв з Брет, яка сиділа на високому стільці, поклавши ногу на ногу. Вона була без панчіх.

— Як добре, що ти прийшов, Джейку, — казав Майкл. — Я, знаєш, трошечки напідпитку. Ти вже помітив? Звернув увагу на мій ніс?

На його переніссі темніла смужка засохлої крові.

— Це мене валізами однієї старенької дами, — пояснив Майкл. — Хотів допомогти зняти їх, а вони на мене посипалися.

Брет довгим мундштуком поманила його до бару, весело мружачи очі.

— Така собі старенька дама, — сказав Майкл. — І на ж тобі, валізи на голову! Ходімо до Брет. Слухай, вона така краля! Ти невимовно чарівна, Брет! Звідки в тебе цей капелюх?