— От дурень, га? — сказала Брет.

— Ну, — граф витяг пляшку з відерця, — мабуть, ця вже охолола.

Я приніс рушника, він добре витер пляшку й підняв її над головою.

— Я люблю пити шампанське з великих пляшок. Вино в них краще, хоч охолодити його важче. — Він тримав пляшку й дивився на неї.

Я поставив склянки.

— Може, все-таки відкоркуєте? — запропонувала Брет.

— Так, люба. Зараз відкоркую.

Шампанське було чудове.

— Оце-то вино! — Брет піднесла свою склянку. — Треба випити за що-небудь. За здоров'я короля!

— Таке гарне вино — не для тостів, люба. До нього не слід домішувати емоції. Втрачається смак.

Склянка Брет була порожня.

— Чому б вам не написати книжку про вина, графе? — сказав я.

— Містере Барнс, — відповів граф, — од вин мені треба одного: насолоди.

— Прошу ще трошки насолоди. — Брет підставила склянку.

Граф обережно наповнив її.

— Будь ласка, люба. Розтягніть цю насолоду, а потім можна і впитися.

— Впитися? Ви сказали «впитися»?

— Люба, ви чарівні, коли п'яні.

— Ти чуєш, що він каже?

— Містере Барнс, — граф наповнив мою склянку, — по-моєму, Це єдина жінка в світі, яка однаково чарівна і п'яна, і твереза.

— Видно, ви погано знаете світ.

— Чому ж, люба. Я всього надивився. Побував у бувальцях.

— Пийте, не відставайте, — сказала Брет. — Ми всі побували в бувальцях. І Джейк, мабуть, надивився всього не менше, ніж ви.

— Люба, я певен, що містер Барнс бачив дуже багато. Не думайте, сер, що я цього не думаю. Але і я надивився всього.

— Авжеж, надивилися, золотко, — сказала Брет. — Я просто пожартувала.

— Я брав участь у семи війнах і чотирьох революціях. — сказав граф.

— Ви воювали?

— Доводилося, люба. І був поранений стрілами. Ви коли бачили шрами від стріл?

— Покажіть.

Граф підвівся, розстебнув жилет і верхню сорочку. Нижню він задер до підборіддя, оголивши чорні груди й могутні, опуклі в світлі лампи м'язи живота.

— Бачите?

Трохи нижче ребер біліли два рубці.

— А тепер подивіться, де вони вийшли.

І над попереком були два таких самих рубці, завтовшки як палець.

— О, це не абищо!

— Навиліт.

Граф поправляв сорочку.

— Де це вас?

— В Абіссінії. Мені тоді минав двадцять перший рік.

— Що ви там робили? — спитала Брет. — Служили в армії?

— Ні, люба, то була ділова подорож.

— Я ж тобі казала, що він свій. Казала ж? — Брет обернулася до мене. — Графе, я люблю вас. Ви чудо.

— Я радий, люба, але це неправда.

— Не будьте занудою.

— Розумієте, містере Барнс, саме тому, що мені довелося так багато пережити, я й навчився втішатись життям. Ви згодні зі мною?

— Так. Цілковито.

— Я знаю, — сказав граф, — у цьому весь секрет. Треба виробити собі шкалу цінностей.

— І з вашими цінностями ніколи нічого не трапляється? — спитала Брет.

— Ні. Тепер уже — ні.

— Ви ніколи не закохуєтесь?

— Навпаки, — сказав граф. — Я завжди закоханий.

— І як це позначається на ваших цінностях?

— Це одна з них.

— у вас немає ніяких цінностей. Ви мертві, ясно?

— Ні, люба. Ви помиляєтесь. Я зовсім не мертвий.

Ми випили три пляшки шампанського, і граф залишив кошик у мене в кухні. Ми повечеряли в ресторані в Булонському лісі. То була гарна вечеря. Їжа посідала визначне місце в графовій шкалі цінностей. Як і вино. За вечерею граф був у доброму гуморі. Брет — теж. Ми приємно провели час.

— Куди б ви хотіли тепер? — спитав граф після вечері.

В ресторані вже нікого, крім нас, не було. Двоє офіціантів стояли, прихилившись до дверей. Їм хотілося додому.

— Можна податися на Монмартр, — сказала Брет. — Ми чудово посиділи, правда ж?

Граф аж сяяв. Він був надзвичайно задоволений.

— Ви дуже приємні люди, — сказав він. Він уже розкурив нову сигару. — Чому б вам не одружитися?

— Ми хочемо жити кожне своїм життям, — відповів я.

— І робити кожне свою кар'єру, — додала Брет. — Ну, ходімо. Ходімо звідси.

— Випийте ще чарку коньяку, — сказав граф.

— На Монмартрі вип'ємо.

— Тут краще. Тихіше.

— Далася вам та тиша, — кинула Брет. — Чого ви, чоловіки, так шукаєте тиші?

— Ми любимо її,— відповів граф. — Так само, як ви — галас.

— Ну, гаразд, — сказала Брет. — Замовляйте.

— Офіціанте! — гукнув граф.

— Слухаю, мосьє.

— Який у вас найстаріший коньяк?

— Тисяча вісімсот одинадцятого року, мосьє.

— Несіть пляшку.

— Ну, це вже занадто. Джейку, зупини офіціанта.

— Послухайте, люба. За старий коньяк я плачу охочіше, ніж за будь-яку іншу старожитність.

— А у вас багато тих старожитностей?

— Повен дім.

Врешті ми поїхали на Монмартр. У Зеллі було людно, накурено й гамірно. Музика оглушала. Ми з Брет танцювали. Було так тісно, що ми насилу переступали з ноги на ногу. Негр-ударник помахав Брет рукою. У самій тисняві ми тупцяли на місці перед ним.

— Як справи?

— На всі сто.

— Ну й добре!

Він був самі губи й зуби.

— Ми з ним друзі,— сказала Брет. — Першокласний ударник.

Оркестр замовк, і ми почали пробиратися до столика, за яким сидів граф. Оркестр знову заграв, і ми почали танцювати. Я подивився на графа. Він сидів за столиком і курив сигару. Музика знову скінчилася.

— Ходімо до нього.

Брет рушила до столика, але загриміла музика, і ми знову затупцяли в тому натовпі.

— Ти не вмієш танцювати, Джейку. Ніхто не вміє танцювати так, як Майкл.

— Він чудово танцює.

— Його є за що похвалити.

— Він мені подобається, — сказав я. — Страшенно подобається.

— Я збираюсь за нього заміж, — сказала Брет. — Дрібно. Я цілий тиждень про нього не згадувала.

— Хіба ти йому не пишеш?

— Та ти що! Я ніколи не пишу листів.

— Але він тобі, напевне, пише?

— Ще б пак. І дуже гарні листи.

— Коли ви повінчаєтесь?

— Звідки я знаю. Як тільки оформлю розлучення. Майкл умовляє свою матір, щоб вона підкинула потрібну суму.

— Може, я чим допоможу?

— Не мели дурниць. У Майклових родичів грошей хоч греблю гати.

Музика урвалася. Ми підійшли до столика. Граф підвівся.

— Чудово, — сказав він. — Ви танцюєте просто чудово.

— А ви не танцюєте, графе? — спитав я.

— Ні. Я надто старий.

— Отакої,— мовила Брет.

— Люба, я танцював би, якби це давало мені втіху. Для мене втіха — дивитись, як танцюєте ви.

— От і чудово, — сказала Брет. — Обіцяю коли-небудь станцювати виключно для вас. А чому це ніде не 'видно вашого малого Зізі?

— Зараз поясню. Бачите, я допомагаю йому, але не хочу, щоб він муляв мені очі.

— Так, він приємний у малих дозах.

— По-моєму, з нього будуть люди. Але я особисто не хочу, щоб він муляв мені очі.

— І Джейк його уникає.

— Він діє мені на нерви.

— Зрештою, — граф знизав плечима, — поки що не знати, що з нього вийде. Але мій батько приятелював з його батьком.

— Ходімо танцювати, — сказала Брет.

Ми почали танцювати. Було тісно й душно.

— Ох, любий, — зітхнула Брет, — я така нещасна! у мене виникло відчуття, що все це вже колись було зі мною.

— Хвилину тому ти була щаслива.

Негр загорлав:

— «Ти не обманеш…»

— А тепер — ні.

— А що сталося?

— Не знаю. Просто зробилося страшенно тяжко.

— «Ти не…», — заспівав негр. Він узявся за свої палички.

— Хочеш піти?

Немов у кошмарному сні, я відчував, що все повторюється: те, що було зі мною раніше, має спіткати мене знову.

— «обма…», — тихо співав негр.

— Ходімо, — сказала Брет. — Якщо ти не проти.

— «неш!» — прокричав негр і всміхнувся Брет.

— Гаразд, — відповів я.

Ми вибралися з натовпу. Брет пішла одягатися.

— Брет хоче йти, — сказав я графові.

Він кивнув.

— Уже? Ну що ж. Візьміть мою машину. Я ще трохи посиджу тут, містере Барнс.

Ми потисли один одному руки.