Ротко підійшов до вікна продихнути, й раптом побачив розкішного “Bugatti”, шофер мляво удавав, що не спить.

Ротко кинувся до екрану, не ймучи віри – невже ці двійко прибули сюди з інших вимірів? О, так, краватка за тисячу єврів, а одні запонки чого варті? Не кажучи про окуляри, котрі просвічувалися потойбічними зіницями, доки не перекинув з бильців майже її всю, страх подумати, на чому вона трималася, дряпаючись, хапаючись, доки коштовності на шиї не задеренчали дрібно, а нутром її не штовхнулися гортанні віддихи, забулькотіло, почувши, джентльмен, вирячившись, наддав стакатто-аччеле-рандо, очі йому стали більші за власні лінзи, побачив би його хтось із їхнього кола; Ротко переступив через бараболю, вдивляючись – ні, не знав їх, а міг знати не тут, в попідваллі, а в інших омріяних світах.

... вони, причепурені, підійшли до авто, шофер вправно вискочив, розчинив дверцята, ті всілися, втягнувши досередини манто, мотор нечутно форкнув і машина вкотилася в ніч.

Ротко не стримував дрож в колінах, сходи горбилися, засцяний дух переплітався з “J`ador Dior”, крізь ніздрі входив мелодикою дисонансів, промінь теж тремтів, як і все в очах; трофеями була заколка, нефритований мундштук із золотавим недопалком й кілька блискіток макіяжу.

Та й Шопен би вмер в Дельфіні Потоцькій, коли б побачив ці звучання, огорнутий запилюженими французькими парфумами; Ротко мотилявся східцями, аби не випустити й дещиці несподіваної ароматерапії, його вже підкидало зсередини, крещендо рвалося навперейми з дімінуендо, ліхтарик виписував некеровані стократні амплітуди – ще б пак, панове, досхочу натішившись маніжно-лакованими кришталево-мармуровим шиком ресторану, таємно прилинути потім сюди, в морок зацвілих підземель.

– Що це? – вигукнув Копачинський, забувши, що за стіною спить сім’я. Він притискав навушники, не ймучи їм віри.

Ротко лише поблажливо всміхався, бо аргументи вже заготував, а от правди друг не взнає ніколи:

це коли кілька котів по черзі тримали кицьку, ґвалтуючи, та волала тромбоном і композитора дивувало – адже тваринка має маленькі легені, а, головне, незначні звукотворні стулини, й Ротко вже наперед ламав голову, як відтворити, це в фонограмі. Доки розлючений двірник не кишнув усю розпусну братію, припинивши мітлою котоложество.

Потім на превеликий подив, цей товар пішов за гроші в Інтернет не згірше, аніж попередні, «це так тому, – тішився композитор, – що це мої відеоролики, на відміну від конкурентних, має досконалу музику, котра випливає із самої суті зображення».

– Що з тобою, друже?.. – шепотів Копачинський, приголомшено знімаючи навушники. – Ти, треба сказати, чимало змінився, але ж не до такої... – тут він ввічливо пропустив слово «херні», – не до такої ж карикатури.

– А Россіні? – парирував, блокуючи напад тури. – Чи це не він створив «Дует кішок»? Та ще й з жіночим вокалом.

– Ну, Россіні, – почав пригадувати той і рушив конем, «чорт, треба було ферзем», – злостився на свого некерованого друга. Не можна було сказати, що він програвав, однак тепер до гри треба було докладати зусиль.

– Ну, мені пора, – глянув на годинника Ротко.

– Побачення? – здивувався полегшено Копачинський. – О такій порі?

– Та ні, відчуваю натхнення, – він попрощався й подався до омріяного парадняка.

Партію Копачинський догравав сам із собою, дивуючись, яку хитру замутку запропонував композитор, що навіть не став доводити до кінця.

Той міг тепер дозволити собі навіть запізнення – збільшивши пам’ять комп’ютера, вмикав його на автоматичний режим і тепер залегко пожинав здобич, викусюючи зайві зображення, тобто набув і композиторської вправності, легко здобуваючи натхнення з відеозапису. Музика поставала сама по собі, це дивно, але жодні коханці не повторювали ритміку, не кажучи вже про мелодику, отож увертюри завжди давали несподівані повороти тем.

... Пролунав дзвоник й Копачинський, потираючи й без того теплі долоні, посунув відчиняти, одкривши двері він одкрив рот; і не тому, що композитор стояв на порозі, тримаючи аж дві пляшки “Kroauazier”.

А тому, що на друззяці був надто новий нечувано велюровий плащ, лаковані «концертні» штиблети й справжнісінькі золоті окуляри.

– Що сталося? – запитав він, бігаючи по розкошах очима.

– «Що, що», – перекривив Ротко, ступивши в оселю. – Справжня музика пішла, нарешті, в народ.

Віталію Сулимі

Іван ішов, сам на себе не схожий, бо ранком все стало раком, небо псувалось, а сьогодні ж попереду цілий день роботи, це той щасливий випадок, коли несанкціонований мітинг таки відбувся, «дасть Бог, що почнуть розганяти – о, де роботи для телеоператора», й тут помітив: на нього озираються мітингувальники, й збагнув, що міркує уголос.

– Погода, кажу, буде чудова! – якомога доброзичливіше пояснив він, однак ніхто не повірив.

Ще раз глянув угору – усе небо бомжових кольорів, воно неухильно рухалося до кольорової температури за шкалою Кельвіна аж до 9.000 градусів... Тобто жодна телекамера не витягне лиця присутніх – усі будуть синюшними, й ніхто потім на каналах не повірить, що Іван не баран, а мітингарі не баклажани. Особливо народні обранці – стануть такими ж бомжуватими, як і народні люди, а на долю вільного оператора може впасти кілька непроданих сюжетів. Що ж його заподіяти? Кляті ж японці не випускають таких телекамер, які б годилися для наших мітингів. Й тут він щасливо пригадав: недаремно тримав про запас компенсаційного фільтра, який вирівняє картинку.

– Блін, такого синього повітря не бачив ще ні разу, ну чистий тобі свинець.

Він перевірився – все на місці, а, головне, запасні акумулятори, бо «жнива, жнива», коли ще такі події трапляться?

Вставивши фільтра, заготованого ще в давні часи, коли кіноплівка вимагала особливого ставлення, вирішив вкатати спочатку сюжет для Бі-Бі-Сі, вони люблять статечні плани, пристойних людей в кадрі, врівноважених промовців, все це саме тривало, й нахапавши на півгодини планів, Іван поміняв у камері картку, вставив у комп’ютера та й зілляв через супутника на сервер адресата. Тим часом нишпоривши камерою по ефектних деталях, а край ока стежачи, як ввівши пароль, зиркаючи на свій банківський рахунок, він би на це не марнував час, однак дуже подобалося бачити, як поповнюються з Лондона цифри – треба дбати про свій хороший настрій, адже попереду ще цілісінький день зусиль.

Потім подумав про «Аль-Джазіру», там потребували емоційних, неохайних персонажів, схильних до істерики, слава Богу, тут таких не бракувало, особливо, коли почали стягати з трибуни оратора, то Іван устиг втиснутися до нього й взяти міні-інтерв’ю, а те, що з усіх боків штовхали незгідні, то й добре – додасть лише динаміки кадру, пристрасті – араби це люблять. Так ось же вам! Тут з перерахунком гонорару довелося почекати, бо замовник мав точно перекласти тексти, аби там не було закидів до їхньої віри, однак, ось вони, грошенята, доки вони набігали, камера зі штативу тим часом знімала загальний план, який годився на будь-який смак.

Довелося затуляти апарат, бо кілька обурених намагалися довести, вскакуючи в кадр, це теж пожвавить, головне, щоб не плюнули в оптику, взагалі-то бували й реальніші загрози, бо камера варта грошей, якось Гордій з СТБ придбав класну камеру за свої кревні, «однімуть» всі казали йому, однак той носив її в герметичному титановому кофрі, «поклади кофр у потерту сумку» радили йому колеги, бо кофр такий був дорожчий за камеру, «я не ідіот», Гордій одхиляв поли куртки, показував кобуру

з револьвером, «хай спробують однять», сміявся він, однак коли прийшов пізно додому, на нього чекали, врізали в парадняку ломакою по шиї, дуже вдало, що він загудів під сходи, отямився вже без камери й кофра, «твоє щастя», казали йому потім, «що ти не встиг витягти свого дурацького револьвера, бо тоді б тебе убили к бісу», про це слід весь час пам’ятати, бо увага під час знімань дуже концентрується у візирі а й геть не бачиш, що тебе хтось уже випасає.