З цього кутка було видно всю кав’ярню, й він любив її за це – відчувати себе поза нею, це щоб тобі ніхто не зазирав у рот, от прийшов чоловік, замовив каву і мінералку й ніхто не завважить, що не чорну ікру з червоною під «Наполеон».

– Ви ще колись брали круасан, – усміхнулася до нього офіціантка, «я колись багато чого брав», – відповів він поглядом, – «а тепер мені що, його в каву мочати? чи в мінералку? оце сорому буде», надсьорбнув собі водички, однак рвучко відставив холодну, в тебе не зуби, а самі пеньки, які гнилі, а які ще ні, бо кому ти розповіси, що тебе мордовано кастетом ще в ті далекі часи, коли жоден естет не був од такого застрахований, та й зараз, хоча сьогодення, правда, багатше на бейсбольні бийки, слава Богу, що його катували колись давно, зараз бо од такого кия не лишилося б в роті й пеньків. Ще б пак! Мінералка хороша вже тим, що коли не холодна й не проникає під ясна, а, головне, коли її тоненько потягуєш, вдихаючи пухирці, то маєш доволі часу, аби й кава охолонула й бува не потрапила в яку необачну шпарину, тому бульбашки тим часом легко злітали з поверхні, подекуди осідаючи на блискучу нікельовану тацю, заломлюючи в ній крапками навколишнє віддзеркалення.

Згадка про давній кастет остаточно ламала усі намагання податися до стоматолога і якось таки полагодити нарешті давні свої щелепи, адже там стільки марудної виснажливої роботи, що жоден мазохіст не витримає, навіть би й Захер-Мазох.

«Чому, власне, мазохіст, а не захеріст?» – ця думка мучила його, доки не знайшла відповідь:

«Саме тому, що Мазох – це друга половина прізвища, власне, українська, яка перейшла славетному письменникові од рідної матері, а перша була од австрійського батька, поліцмейстера, та ще австро-угорського, яка ж це імперія дозволить, щоб її прізвищем розкидалися на ознаку мучеництва? Нехай уже русини, вони звичні до мук».

Задоволений, що цю думку можна вставити й в статтю про великомучеників наддніпрянського іконопису; Устимчук спробував надсьорбнути й кави, але тут же одсунув філіжанку на той край столика, де вітерець повівав дужче.

Його часто питали й колеги, і друзі:

– А звідкіля ви все знаєте?

– Як же так, – дивувався непідробно він, – жити в Києві і не знати всього?

Посміхнувся, за звичкою затуливши долонею рота, хоча загалом, чим гарні кудлаті вуса, то що геть закривають вуста, навіть коли широко посміхаєшся, справжні, козацькі, кошлаті, а не такі куці, піжонські, під які треба обов’язково порцелянові зуби для тонального контрасту.

«Оці мені піжони», – подумав він, оглядаючи молодь за столиками – всі широко всміхалися, сяючи юністю посмішок. Він і собі посміхнувся, затулившися вусами.

«Вже так і помру», – вирішив він, аби лише не думати про стоматологію, тобто про те, що на кожен зуб треба по тижню, а разом набігало на цілий рік систематичних тортур, незважаючи на те, що друзі багато разів доводили: тривалість життя людини прямо пропорційне площі жувальних різців.

Тут наступне відчуття насолоди він відтягував, бо свіжий номер «Вечірньої правди» відкладав на після кави, новини тоді краще вступали в нього, отак, як після мінеральних бульбашок вступає кава, це як в гарному театрі, коли насолоду од вистави раптом одтягує ще один гарний антракт.

Це той момент у кав’ярні, коли ніч натякає про себе занадто прозорим вечором, вдихнувши його, геть не помічаєш, що за кулісами, тобто за альтанкою ховаються двійко добродіїв, котрі крізь плющ надто уважно спостерігають; а тобі не до людей, бо момент відпруження наступає, коли мінералка нагріється вечірнім подихом, а кава остигне й вони урівноважаться, як день з ніччю, або як ґрунтування з темперою на наддніпрянській іконі, а ті двоє персонажів явно не звідти, а звідси, вони, низько насунувши капелюхи й занурившись у коміри, ще й затуляючись густим сигарним димом, вийшли на авансцену боком, удаючи, що роздивляються свої мобілки, й раптом один гуняво запитав з-за спини:

– Перепрошую, скажіть, будь-ласка, котра сьогодні година?

Устимчук навіть не подумав, що могли б для цього бодай глянути й на свої мобілки, адже в нього був улюблений ритуал – витягати за ланцюжок антикварного «Буре», такого антикварного ж як і сам професор, картинно ляснути кришечкою:

– За квадранс, тобто за чверть, восьма, – й за тим не помітити, як йому з-за плеча іншим добродієм до кави кинуто манюсіньку пігулочку, яка запірнула швидше, аніж встигла розчинитися, – дякую, – люб’язно в комір посміхнувся пан, і вони обоє знову відійшли за кулісу.

Коли кава стала під вечір, Устимчук надсьорбнув й не подивувався, що вона чомусь надто плинна, й тому надсьорбнув ще, мінералка додала пухирців, бульбашки посилили й за третім ковтком він поїхав у трамваї туди, за улюблений Київ, де часто проїздив повз височезну фортецю, таку давню, що люди змогли видовбати в товстезних мурах собі ціле кам’яне місто, дивовижно, що вони й досі там тулилися (квартирна проблема!) додавши засклених терас, чи й просто в цеглу вставивши сучасного широкого скла, яка різниця, аби вітер епохи не охолоджував, архітектура набувала фактури, що й сам Ешер би підписався під такою, особливо під колишніх сажових пасм диму, проколупаних отворами крізь віки, усе це скидалося на іконостас; Устимчук кілька разів божився крізь улюблений сон, що нарешті неодмінно зупинить водія і вийде посеред цього крутого узвозу, промине браму та погляне нарешті академічним оком, а що по той бік фортеці?

Двоє добродіїв за живоплотом уважно стежили за таймерами, і перезирнулись, побачивши, що вуса в Устимчука похилилися на вуста, а голова на груди, вони знову підійшли, стали обабіч, підтримуючи його за плечі, вже не удаючи, що телефонно балакають, адже за викликом на сцену тихо вкотився фургончик, дуже схожий на «швидку допомогу» лише тим, що також білий, як ті халати, що на санітарах, вони обережно й легко підхопили Устимчука й разом зі стільцем і підтюпцем-скороходом понесли, поставили в салон, той гойднувся, тримаючись за ланцюжок свого годинника, від’їжджаючи; добродії, вже не затуляючи облич, застрибнули слідом, зачинивши дверцята, й Устимчук з докукою зауважив, що водій трамваю не хоче зупинятися на крутих рейках, а тому видовбане життя картинно пропливало повз нього, виникаючи епізодами в кожній шибці по різному, ці фази наскельно накладалися, замерехтівши, наче стара фільма, зливаючись в один потік – яка тут зупинка, коли колеса ледве втримуються колією?

Фургончик зупинився біля надто приватної лікарні, тому перехожих не здивувало, що Устимчука переклали на ноші й занесли досередини, слідом, важко озирнувшись, зайшли й добродії в цивільному не одриваючись від своїх мобілок, Устимчука з одного сну перенесли в інший, горизонтальний, спершу коридорами, а потім до операційної, де, як і личить сновидінням, була геть непідхожа декорація: якісь муфельні печі, бензинові пальниці, сушильні шафи, заляпані колби, а, головне, кілька бормашинних станків; відомого мистецтвознавця поклали на плаский стіл і кілька анестезіологів почали йому на оголених руках мазати тести на алергію, уважно спостерігаючи за реакцією, аби, наклавши дихальну маску, з одного небуття перенести в інше, на яке простий кавовий розчин був нездатен.

– Ну що, почали? – сказав добродій у цивільному, увімкнув яскраві ліхтарі й одсунувся, бо ціла бригада обступила стіл, Устимчукові, одсунувши вазеліном вуса, хутко вставили до рота розширювач, там замерехтіли блискучі патички, штихелі й дзеркальця, потім скороходом задзюрчало одразу кілька бормашин, оголюючи залишки зубів, далі пішли штирці, потім посунули бюрети з пластиковою сумішшю.

... його принесли назад на тому ж стільці, обережно поставили за столик, він німо сидів, опустивши довгі свої вуса, доки не моргнув, хитнув головою, навколо стояв такий же духмяний, як кава, вечір, мінеральні бульбашки просилися до нього зі склянки, Устимчук втупився в свіжий номер «Вечірньої правди».