Насилу я Пашку виштовхав на дорогу, так, що він образився.

Їдемо, і я, дурень, не втримався:

– Но, но, я ж тобі ясно сказав: вези до коханої.

Тільки я бовкнув, як він збочив і погнав мене крізь верби, я балансував, щоб не вбитись, а коли віття кінчилося, то побачив у закапелику щось таке, що не збагнув: аж дві закохані парочки, але геть татуйовані, й тому мені не лише тіла, а й малюнки переплуталися. Пашка перший збагнув, що це блотні, скинув мене й сам почав тікать, а я вже слідом, особливо, коли один мальований вийняв ножа. Якби не вийняв, то я може б і не втік, а тут рвонув так, що знав: ніякий голий мене не здожене.

Пашка дочекався мене на трасі, винувато косив оком, тобто дивувався, що я вискочив живий, міх я вже не став шукати, лишив це на потім, а вирішив за краще всю дорогу мовчать, бо біс його зна, як розумна тварина реагує.

Зітхнув уже, коли побачив хатинку й почув розкішний картопляний дух, Пашка теж зрадів, однак я його в хату не пустив, а припнув надворі.

– Коли ти вже мені ножки піднімеш? – намагалася сваритися дружина.

– Та хоч зараз, – бо в очах мені ясно стояла та картинка з татуйованими, й лагідно так обійняв її всю ззаду.

– Дурак, найшов время, дурак, я про ножки стола, – ніжно боронилася вона.

Й необачно нахилилася різати зелень на тому низькому столику, якому я давно обіцяв подовжить ніжки, однак не робив цього принципово, бо дуже любив, коли жінка моя низько нахиляється, от як зараз, обійняв, почав заголяти й дотягнувся губами до спинки, тут вона впустила ножа й раптом почала гидко сміятися. Я отетерів і підвів очі, і що я ними побачив: крізь вікно всунувся Пашка й намагався поцілувати її з іншого боку.

Я не був сином повітового батюшки, хто шаманив кадилом, запозиченим іще з неоліту, чий аромат надто впливав на довірливі гіпофізи, бентежачи феромони, навертаючи в лоно (sic!) церкви, а ще ж куди? Тим часом церкву відділили від держави, але державу не відділили від церкви, і вже він зрить і чує, як Орджонікідзе виступає в цій же споруді про сакральну силу електроструму, і довірливі миряни вже переймаються, і так само не тямлячи термінів.

Я не був активістом бігши задравши хвіст за залізним конем, аби пісяти новим щастям в його спорожнілий радіатор, я не був ні разу афганцем, хто освячує своїм покривдженим душманськими кулями тілом пляжу, переповненим нестріляною молоддю, я не гонив отари золоторунних фавнів за океани буття із небуття, і не пас телички за селом на румунсько-польському кордоні, я не бігала з косинкою, вимахуючи кожному аеропланові згори, з висоти розкуркуленої копиці та цупких обіймів районного оперуповноваженого зустрічати густо-рожевого ранку в ночвах окріп’яного цебра чебрецевої води над смутком хмарин посивілих.

Я також не був онуком машиніста надважкого паротяга, який удаль гуркотів перевантажені скарбами похнюплені теплушки, яких туди вивозитиме і його правнук по рейках, справедливо полискованих сліпучим світлим шляхом, я не був жодного разу сином політрука, який саме підривався на піхотній міні понад дротяним загородженням, щоби по його розмінованих уламках могли пробігти в атаку інші бійці ставити йому пам’ятника, стуливши ті шматки, нарешті, воєдино скульптором, хто саме пропивав свою третю великодержавну премію, я не був пасербником комнезамівця-активіста, який боронував свято першої оранки під дулами яструбків, чиї «пепеша» боронили його од бандерівських мельниківців на шляху до «вепеша», аби вже ніколи першою оранкою не була ота, проралена новотисячолітнім Іваном-івлянином, а ще й разу не доводилося стояти до поясу голим в териконовій породі, одбиваючись відбійним молотком од навали всесоюзних рекордів, або й доїтися густими пінами одразу з чотирьох дійок дворукою дояркою Настею, яка не принесе ще й горнятка паруючої опари, вкритої окрайцем хліба урожаю імені чотирнадцятого з’їзду.

Не падав вагомо і зневажено зерниною у пекучий чорнозем дев’ятсот тридцять другого, щоб не прорости трьома колосками в далекій Колимі віддаючи золотоносні жили, а натомість вбирала цілі поклади людських кісток, не вибухав протуберанцями щастя закриваючи чорнобильськими грудьми усі європейські народи, наче простісінький підлеглий піхотинець того комісара, хто за три кроки наступить на піхотну міну край знаменного місця, де Мала земля переходить у Велику, ба, не під’юрмлював довірливих блокадниць віддати останні крихти в сірникову коробочку партпайку, не туго обкручувався шовковим полковим прапором, щоби аніякий «шмайсер» не прострелив тулуба, коли затулятиму ним політпрацівників, бо я ще жодного разу не злітав ластівкою з рекордної естакади збудованої мною у аквапарку містечка розваг у стрімкі спінені хвилясті брижі річечки Стіксу, який плинно й повноводно несе свої хвилі для тих, хто прагне долетіти середини русла його, яка так добре відокремлює Міні-землю від усіх Середульших, не виборював турксибського каналу, не пробурював кунцівського метрополітену кабінетно-мармуровими кахлями, і не хромив харалужним підтипом печеніга, котрий не бажав, аби Київ ставав матір’ю й батьком міст городів руських, а навпаки – опускався молодшим братом степовій орді, ніколи не понуряв своє бренне тіло до плинного Гангу разом з тисячами пілігримів набувати колективної сечотерапії, не вибрикував півником строкато попираючи строкатими закордонними лейблами розложисті хвилі Амурського вальсу.

Я ще жоднісінького разу не маковіяв, не сіяв-деревіяв, та не зілляв-божевілляв доки Мале Рало одзодіачувалося од Рала Великого, не відокремлював боротьби єдності з боротьбою протилежностей у прокуреному мужицькими самокрутками червоному куткові сталінського портрету, не скрижалив по дніпрельстанівському сіро-бетонню мінус електрифікацію, не під’юджував юрбу дев’ятитисічневого грудневого повстання в каре на Сенатській площі грудневиків, доки туди ще не підтягли «Аврору», не потаймиру спускав у каналізацію ковбаси останкінські, любительські, докторські, чи й бо загортав бульдозерним ножем у промерзлий грунт Пулківських висот стражденного ленінградського кільця, не підсипав кришталиків ціаніду до пістолета, ні, не того, що поцілив Степана Бандеру, а до іншого, шкодуючи, що не існує для цього кришталиків сифілісу для набоїв, якими я, есерка Каплан, ось зара закандичу вождя світового пролетаріату, жодного разу не був нащадком гомельського равина й не нидів крючком над сувоями тори, закручених кільцями Мьобіуса, вишукуючи там першоджерела трьох складових частин, які виявилися направду потужнішими за три складові ядерної бомби разом узяті, не блазнився із чудодійних мощів святого Варфоламея чи Онуфрія, заздалегідь купивши законного вхідного квиточка до печер києволаврськосвятительського заповідника московському патріархатові, і баритоном я не був, зірвавши зливу овацій, сплутавши сольну партію Богдана Хмельницького з арією Бориса Годунова, не був також і гіпотенузою катета ні Бермудського, (ні просто мудського) трикутника, не кричав:

– Мамо, погодуй рибок, на що та відказувала:

– Тато пішов у плавання, він і погодує.

Не долинали до мене громовини завірюх, коли Аврора провістилася уперше п’ятикутною зорею,

Я не валандався по сопках Аму-Дар’ї й Манчжурії, не вимахував червоним простирадлом, затуляючи ним свою русявість межи чорнобородих сандіністів Сьрра-Кодроби, й не співав там «Гренада, Гренада, країна моя», не жбурляв протитанкової гранати в бомбардувальника «Хейнкель», бо він був літаком, не бронемашиною, не цілувався п’яно із янгольськими зулусами, хоча й відкрив їм таїну перетворень простого маїсу в перфектну брагу, не заносив я в секретні списки кайзерівської розвідки, та й то через одненьку фотографію, на якій я, змарнувавши чужі внески з партійної каси, виходив із Цюріхського борделю, підхмелений свіжоприготованими пранцощами нового завтра.