А от якби б суспільна мораль не трактувала яко збоченців цих сексуальних мучеників, а надавала б їм законне право кохатися в наших міських звіринцях (або і в цирках) то, певна річ, такої б всесвітньої катастрофічної хвороби ніколи б і не виникло. А от тепер скоро людство також позеленіє.

... Кожного разу, коли в прогресивних країнах з’їздяться сексменшини на гей-паради, то раптом і виявляється, що їх набагато більше, аніж так званих секс-більшовиків. Додати: ще більша кількість одностатевих за відомих причин зацькованого упередження на цих парадах не дефілює – отож постає питання про те: а чим же є насправді так звана більшість? Чому ж це натурали ніколи не збираються на свої паради чи бодай фестивалі? Та тому що вони по-фарисейському приховуються од загалу, аби той не побачив їхньої ницості, меншовартості й меншокількости! Саме через це їх слід позбавити сегрегаційної влади. Адже вони ще й досі диктують свої порядки, в той час, коли істинна демократія – це коли суспільством кермує справжня більшість, а не уявна.

Наведемо приклади: в геть усіх клозетах подибуємо лише таблички «Ч» та «Ж»... А куди податися по свої метаболічні потреби педерасту? Чи до чоловічої вбиральні, чи до жіночої – а наслідок один: цілковитий дискомфорт в дефекації, коли ти змушений здійснювати її за умов, які геть не співпадають з твоїм тендерним статусом...

В значно ще жахливішій ситуації опиняється кожен транссексуал чи трансвестит, для яких на планеті Земля ще й досі (!) не створено жодного (!) відповідного санітарного закладу. Про яку цивілізованість людства можна взагалі твердити, коли це людство не зідентифікувалося ще й досі, щоб нормально, пробачте, посрать?

Ну, і про найголовніше:

чомусь ніде й ніколи в мас-медіа не піднімалося питання про доволі масивний огром ще однієї специфічної сексуальної статі, котра справедливо також може претендувати на більшість.

Йдеться про онаністів.

Ці залякані так званою мораллю індивіди тихенько нидіють по кутках й анонімно вдаються до перелюбу. За них нікому заступитися, нікому заявити про їхнє людське прагнення брати шлюб. Як цього вже натепер домоглися педерасти.

Так-так, йдеться про право кожного онаніста на законний шлюб. Із самим собою.

(із циклу «Прощавай, суржику!»)

Навіть, якщо ти не служив у міліції, то ніколи не прикурюй, стоячи задом до дверей. Ця думка колись може пригодитися кажному, хто не зна, що може за тими дверима ховатись. Особино коли бугор дає тобі гроші, одщитує чимало з товстої барсетки під розписку й каже:

– Йди, нарешті, й розщитайся, нарешті, з усійма бригадами, в перву очередь з кровельщиками.

Бо сам не любив роботяг, особливо знацьця з ними. Сказано, із хама не вийде пана. Він же не сказав, що ті кровельщики усі з Катюжанки. Я, слава Богу, додумав по дорозі в підсобку купить «Наполеона», бо я про нього ще з радянських часів мріяв, но тоді не було грошей. І от тільки ця бутилка мене й спасла тоді, вона як знала, навіщо я її взяв.

Ті прибігають, почав роздавать я гроші, строго слідкую за кишенями, особливо за боковою, де лежить пляшка, все роздав точно по бумажках, і всі страшно задоволені. Але тут вони стали незадоволені, бо побачили, скілько в мене їх ще лишилось і почали права качать, що я їх ощитав. Все їм мало. Ми взяли знову бомажки, все зійшлося, но чоловік, це така людина, коли вона в когось бачить пачку товстійшу, ніж у тебе, вона вважає, що її обдурено. І вона тихцем бере кожен по кровельному молотку і тихцем усі йдуть за тобою, а ти йдеш щасливий з омріяною тридцять років бутилкою «Наполеона» і навіть не хочеш озирнутись назад, бо може ти своїм щастям ображаєш когось, хто вважає себе класово обманутим і твоє щастя вони сприймають, як свій особистий грабунок. Вони ж не знають скільки разів ти на того «Наполеона» дивився, бо були такі часи, що в лікьоро-водочном окрім нього місяцями нічого іншого не стояло.

– Це ж подумать: п’ятдесять чотири рублі! – милувалися тоді всі в простому гастрономі, як в музеї.

Заходжу я, як дурак в свій парадняк, і що? Виймаю, дурак, цигарку. Ну вона тобі нада? Ти вдома не можеш вийти на балкон і там собі смалити цілу ніч? Ні, треба в парадному придержать хвилювання, бо жінка моя також з тої доісторичної епохи, зна, хто такий «Наполеон» і радісно розділить з тобою радість.

І отут я повернувся спиною до темних тих дверей, бо, може я й не мудак, може просто вітер звідти був сильний, і отак зігнувшись, почав прикурювать, дурак, не зная, що там вже ціла бригада кровельщиків жадібна, і вже перший хтось проштовхнувся з молотком і щосили вдарив тебе ув тім’я. Бач, суки, ножем не б’ють, а тим, до чого привикші їхні робочі руки. З першого ж удару молоток провалився всередину, но їм, сукам, все мало, жадібні, ну й ще раз ввалили мені в голову.

Там було потім море крові і не тіко на підлозі за ніч натекло, а й по стінах, мабуть я бився з ними і не давав молоток вийнять, бо він так і остався в мені. Ну хіба їм до молотка, коли вони гроші в мене разом з внутрішнім карманом вирвали й помчали жадібно ділить. І от одразу після другого удару мені – блись – одкриваю очі од сильного холоду і думаю ними, звідкіля це влітку взявся такий хххолодюга? І пробую повернути голову вбік щоб побачити ще кількох голих в підвалі. Насилу встав, найшов виключатель. Но, мабуть, я не зрозумів тоді, що я в підвалі, бо мене тоді дуже сильна образа взяла: на всіх навколо такі добрячі покривала. І навіть на пустих столах. А на мені – нічого. Дубак же який, бо підвалу наплювать, що над ним літо, він, гад до кісток вже пройняв. От я встав, і почав чесно накривала ділить між усіма пацієнтами, і шо цікаво, жоден не встав і не запротестував. І так чесно вийшло, що мені хватило ще й на підстилку, не буду ж я, як вони усі, мудаки, тут на голих столах лежать. І так я пробую хорошо укутатись, бо до ранку в цьому підвалі ще проспатись треба, завтра ж на роботу.

– Яка це падла тут світло покинула? – чую я раптом грізний голос.

Це заходять сюди люди в білих халатах і сердиться, мабуть, їхній начальник.

– Це шоб цілу ніч тут нагоряло? І так грошей не напасешся, – лаявся главврач. – Бо цим усім тут, якщо хорошо подумать, світло вже ніколи не потрібно.

І хоче вимкнути, і хочуть йти геть.

– Як це, баля, непотрібне? – кажу я і встаю. – Як ви на покривала жмотитесь, то хоч світло залиште.

Як вони кинуться в двері, но тут спрацювало, слава Богу те, що вони в дверях затислись усі, я йду до них і тягну покривало.

– Де справедливість? – кажу. – Що одним по два, а другим по одному?

Я ж не знав, що молоток мені з голови ще не вийняли, так він там, кровельний такий, з широкою п’яткою, нею застряв.

Ну вони трошки всцялись, хто більше, хто менше.

– Або хоч отоплєніє в палаті включіть, баля, ми ж тут все-таки люди лежимо.

Чи од досади, чи од того, що в мене голова чомусь болить, я сів і заплакав.

Це їх трохи заспокоїло, почали шепотітись.

– То шо, в реанімацію? – шепочуть одні.

– В яку? – каже главврач. – Бач, розсуждає, умнічає. В общу палату, ви ж бачите, що він видужав.

Одкриваю я ще раз очі і бачу мою любиму доперестроїчну Надюшу. Не так її, як бутилку чого? «Наполеона». І палата вже не в підвалі, і людей тут лише шість штук.

– Тосічка, – каже, – милий мій.

Бо мені голова перемотана, це ж не жарти, молоток вийняли, а покрівлю титаном залатали.

А поруч кум із кумою, ну просто сяють, бо чесні люди. Кум мені молоток мій показує, радіє з нього, як дитя.

А кума вже на мені закуску розкладає.

– Стоп, – кажу, – ви б краще цю бутилку главврачу однесли.

– Не бере, – каже Надюша.

– Як? – не вірю я. – Щоб главврач – і не брав?