Й ми тепер можемо доволі точно встановити кількість цих щасливих городян – вона прямо пропорційна до кількості битого череп’я від амфор, колись наповнених щасливими напоями.

Цей культурний шар такий потужний, що кожного разу кудись ідучи, доводиться пильно дивитися собі під ноги, аби не проминути якогось артефакта. О, щось блиснуло, таке мідне й привабливе, виймаю з пилюки, тру пальцями, поплювавши, й проступає надпис:

«3 копейки 1983».

Тобто весь час напружуєшся, весь час непокоїть думка: щось прогавив, бо заледве коли ще потрапиш в цей благословенний край на Бузько-Дніпровському лимані. О, так і є, я забув сфотографувати панораму краєвиду.

– Ну, чьво тут стал? – несподівано нашорошилася Лена. – Забил зась чєво?

– Сколько раз твердіть: ідь атсюдава! – починав знову закипати Шура. – Гуняра паганий!

«Гу-у-у-н» – п’яно пробасила муха зі пляшки.

«Мед – це тризна по бджолах», – подумки продзижчав я у відповідь.

– Валі, парень, – утер несподівану сльозу старший, – ти шьт’, па-харошєму ні відіш: люді прішлі к калодцу прастіцца с нім. А ти стал здєсь с етім фотаапаратом, напрягаєш, – зичливо провадив він, – не панімаєш, што ль?

Я здогадувався, чому начальник толерантніший за інших – його напевне ще заздалегідь попередили про історичну подію, яка сталася тут цієх весни на свято Перемоги. Тоді до клубу на торжества прибула ціла рота десантників, після урочистої частини почалися танці, а там, як годиться між місцевими й вояками, спалахнула бійка. Така несподівано люта, солдати билися важкими пряжками на ремнях, селяни ж у запеклій боротьбі одчортячили всіх, ще й один десантник загинув, так, що ті, ледве цілі, похапцем одступили. Це була перша й єдина перемога колгоспників СРСР над військовими на танцях.

Ольвія – це значить щаслива, отак тепер називається колгосп села Парутіна, тут тепер живуть переважно переселені лемки, яких примусово депортували з Польщі після перемоги над фашистськими загарбниками, а також бандерівці, амністовані Сталіним в 1952 році, є серед них й справжні есбісти, які мусять щотижня їздити до Миколаєва й відмічатися в органах, чомусь саме Одещину й миколаївщину було обрано для вигнанців, отож нічого дивного в тому нема, що десантники зіткнулися тут не з простими гречкосіями.

Їхні садиби міцно стоять просто на давніх підземних спорудах та на культурному шарі, щедро залишеному по собі давніми греками. Дивно, але навіть новий маяк стоїть невдалеки від викопаного на урвищі кострища, звідкіля давні посиленці в негоду подавали сигнали кораблям.

Я уперся ногами, аби почати панораму саме з маяка, натиснув, однак замість ляскання фотика почув:

– Ну нічево нє панімаєт! – не вгавав Шура. – Я ж гаварю: гунн єсть гунн!

– Пріставучій какой! – це Лена.

– А ви, мєтьолкі, – буркотів старший, – я уж малчу, нічиво дажє нє говорю о сіськах – хоть би піські чемто прікрилі. А то ат ніх, етіх фатографов здєсь отбоя ні будєт.

– Д’ ви б самі все лучьчє би раздєлісь, – нарешті зблиснула зубами Таня, – чьво то адєтимі-та сідєть?

– Чьто? Перед етімі я єщо раздєватца должєн? Чєво іщо? – тетерів Шура. – Можєт, голяком сплясать іщо?

– Дурак ти! Ти всьо по-своєму прівик панімать – позагоралі б напослєдок то, гляді, вішь, какоє солнишко?

Одійшовши крутою дорогою на безпечну відстань, я перевів подих. У візирі фотоапарата вмістилося все:

і лиман, і розкопи, і реактор, і компанія під урвищем.

Іще й іще натискаючи на спуск, згадав я нарешті, що мень непокоїло, про шьчь я забув – коли я йш’ов сюд’, то мав твердий намір н’питися з того джерела в’ди, покуштув’ти, яка вона справжня на смак, натуральна, геродотова, – бо в’сі ті інші знахідки, як’ ми викопували тут, вон’ давали лиш’ приблизн’е уявлен’ня про той колишній сь’віт, котрий відійшов, зник, з усіма його нерозгаданими експон’атами, які прикрашають музеї в с’толицях.

Серпень-вересень, 1983р.

Він узяв черепа до рук, і той раптом заспівав:

Кришталева чара, срібнеє дно,

Бути, чи не бути? Все одно!

Тут Гамлет падав на коліно і форсовано шепотів:

– Бідний Йорик!..

Аплодисменти були неодмінні, такі, що навіть Йорик вклонявся, особливо ляскала руда пані з другого ряду, Анатолій Степанович її засік, бо була з пишним букетом, яким ховала пишний бюст, тут ніякі букети не врятують; падала завіса, всі кидалися до телевізору по футбол, але не Анатолій Степанович – він хотів проскочити першим до туалету, але в антракт туди проштовхнулися глядачі, й він збагнув, що до початку третьої дії не достоїть, та і як там стояти Гамлетові разом з публікою, яка потім все життя згадуватиме про інцидент: «какав у сусідній будці з Гамлетом. І пісяв», зітхнув так глибоко, що пряма кишка перетворилася на криву, і все уляглось, навіть думки про кризу й про те, що директор полагодить, нарешті всі туалети. Колектив працював на контрактній основі, тим-то ніхто й не наважувався поставити питання руба. Та що туалет, коли навіть виступити проти засилля провінційних експериментаторів, які катували класику, ніхто не подавав голос.

«Зрештою, роляка непогана», – заспокоїв він себе, що ще з студентських часів мріяв про неї, і от несподівано сталося.

Коли Офелія взяла монолог, в животі йому забурчало. Так, що вона подумала, наче це в неї, але текст не урвала.

Вкрутило так, що він мало не кинувся геть – де-де обдристатись, лише не на сцені, бо це одразу увійде в історію театру; люті конвульсії тіпнули лице, тулуб, плечі, він похилився – брязнули оплески, Офелія здивувалася, що не їй, Гамлет зробив невинні очі, що він не тягне на себе ковдру під час її ударного монологу. Хоча актори собі таке дозволяють – от Мавка, наприклад, казатиме безсмертне про те, що вона буде вічно жити, а Лукаш в цей момент почне, скажімо, засучувати рукав – і вся, вся увага припаде на нього – що поробиш, такий закон сцени.

Який дозволив Офелії заплести навколо голови товсту русяву косу – і перший же її вихід зривав овацію. Якось на гастролях Анатолій Степанович дозволив випросити в костюмера таку ж косу, і в другій дії вийти з нею на голові – що в залі сталося!

– Навіщо ти це зробив? – ридала потім Офелія.

– Тому, що Офелія в Шекспіра має ходити з розпущеним волоссям, – відрубав він, хоча хто його зна, що той Шекспір мав на увазі? Що Офелії вже давно хтось розпустив косу, отже всі її святі передвесільні слова до Гамлета є пародійні?

– Еге, ти ще скажи, що він заповідав їй пофарбуватись назад у брюнетку! – репетувала партнерка, доки її не заспокоїв режисер:

– Анатолію Степановичу, будеш видєлувацця, то я їй віддам роль Гамлета.

– Як? – сльози в неї висохли вмить.

– Як у Сари Бернар чи Галини Стефанової.

Да, Шекспір відпочиває... Бо буркнуло знов, Офелія збагнула, що не в неї, і заспокоїлась, спокійно пішла зі сцени топитися.

Коли він проштрикнув шпагою Лаерта, вискочив хор:

Кришталева чара, срібная креш,

Бути, чи не бути – все помреш!

Далі в Гамлета були проблеми, режисер десь викопав оригінальні шекспірівські тексти, біда полягала в тому, що вони були староанглійською мовою, а не адаптовані, тобто їх би не втямив і жоден сучасний англієць.

– Але ж зала не зрозуміє, – протестував ще на репетиціях Анатолій Степанович, бо староанглійська огидно нагадувала старонімецьку.

– І чудово! Гамлет же прощається з білим світом, що тут розуміти? Подумають, що це такий хід, головне, щоб критики зрозуміла.

Еге, як зрозуміє, то буде тобі; щоб не ламати голову, Анатолій Степанович іноді, коли в нього був поганий настрій, дозволяв вставляти цілі саморобні блоки, а настрій був препаскудний, ще й бурчав нещадно, то актор видав!