Той недочув за:

– О, є, о, є, що не наше – не моє!

Супровід тихішав, даючи зрозуміти, що пісня почала кінчатися.

– Ти мене чуєш, тормоз довбаний? З тобою говорять. – Він встає і йде до нього. – Може я тихо говорю, я сказав?

Він надто красномовно підвівся і промовисто рушив, на це той дужче схилився до морозива, очікуючи на самого себе, але слів не знайшлося – лизнути, чи ні – ось були його думки.

Вариво-марево розступалося, рушаючи з зеніту.

– Ти, бліняра, ти тут музику слухав, отвічай, ну? Тут тобі громко дєлали, красиво, ну? А ти? Не нравицьця – не ходи тут, і всьо буде путьом.

Замахнувшись долонею, хоче завдати в потилицю, однак той дужче принишк до морозива і удар ляснув порожнім повітрям. Цієї миті дядько одклав морозиво, і, хопивши солонку, сипнув тому в ображено-справедливі очі.

Той не встиг отямитися од спалаху в них, як зазнав нових іскор – од стільця, який злітав невідь звідки, дядько бив куцо, як молотком, дедалі влучніше, доки не збив з ніг. Зависла б пауза, якби не радіо:

– Бува, буває чуже не конає, хто знає, той має, о, є, свій до свого по своє! О, є!

Вона стояла, тримаючись за фужер.

Потім, тіпнувши носом, дядько підчепив ним окуляри, хотів до дверей, на мить яку застиг, пригадуючи. Вхопив морозиво, вискочив.

Музика пішла на коду. Видноколо зачаїлося за морем.

– Та блін, ти шо глуха? – нарешті почула дівчина з-під перекинутих столиків. – Тихіш ніззя? Тут, блін, голова тріщить, а вона вкотила на всю катушку.

Натовпу було більше, ніж людей, а грошей було менше, ніж купити подарунка. Бо день народження тата завжди перед получкою, й ні разу не було інакше. Я обійшов універмаг, але нічого вартого до мого багатства не знайшов.

– Треба не чухацця, а рухацця, – пригадалося батькова приказка і ноги мимоволі понесли мене під Гастроном, який поволі виникав вітринами з-за дерев.

Отак прийдеш купити пляшку в подарунок, і дуже довго розглядаєш привабні вітрини. Ще кілька дядьків тужно озирали їх – дивно, скільки часу люди автоматом сунуть сюди просто подивитися.

Батько щоразу лаяв мене:

– Ніколи не купуй мені коньяк в подарок, в мене од нього ізжога.

– Чому?

– Коли подумаю, скільки на ці гроші шмурдила можна випить – пече.

Я уважніше втупився в вітрину.

– Котли нада?

Токсичних кольорів добродій тужно зазирав у очі.

Я почав говорити:

– Я не теплотехнік.

Той насилу посміхнувся й, таємниче озирнувся, витяг годинника:

– Котли, я спрашуваю, нада?

Я оглянув – геть новенькі, але в кишені моїй потужно шаруділо.

– Почом? – не своїм, а його голосом кинув я.

– На бутилу, – була конкретна відповідь.

– Чого так дешево?

– Бо барига більше не дасть.

Борлак у нього смикнувся, ця судомина передалася годиннику – стрілка секундна тіпалася в очікуванні.

– Труби горять, – нарешті зізнався він, і вітрини віддзеркалилися в його, й без того синіх, очах.

–Бутилу чого? – не повірив я на власні вуха.

–Чого-чого – водяри.

Я не повірив навіть тоді, коли чимало одійшов, затискаючи в жмені «котли». Вийняв, оновив, поплювавши на скельце – супер!

–Оце син, – гуділо застілля, коли я урочисто вручив батькові годинника.

–Так, – утер тато сльозу, – бо бувають і такі сини, шо дарують татам на празник просту бутиляку.

–Чого, і це діло, – сказала тітка Люда, – треба хорошенько обмить!

Обмивали довго, бо родичі весь час вимагали засвітить обновку, що тато урочисто й радісно робив.

Тепер до будь-яких свят я біг під Гастроном, вичікував хімозного, і знову вражав гостей коштовним дарунком, так, що багато хто хизувався непростою обновкою.

–Ти ж гляди, плем’янничку, – гуділа тьотя Люда, – не облажайся на мій самолічний юбілєй.

–Замьотано, – ховав посмішку я, бо щосили боявся, аби не одкрився іншим простий секрет. А, головне, дешевий.

Я аж три дні ходив до хімозного, доки він, сяючи очима кольору вітрин, не приніс, нарешті, геть розкішні «котли», густо оздоблені, що й обновлять не треба – схожі на тітку Люду.

Всі ахнули, коли я через стола передавав подарунок – це вже в сім’ї ритуал такий, бо кожного разу годинник був кращий, а цей – то перевершив уяву навіть мого батька.

– Ах ти ж падло, – просичала тітка Люда.

Так, що застілля вклякло.

Особливо я. Так і завмер з простягнутою над столом рукою. Особливо батько, який лише вухами подавав ознаки життя.

– Це ж мої лічно ввєрєнниє мені часи. Я, як сучка пердунова, виставила ювілей на роботі, за що вони предподнесли мені цей подарунок. Читай!

Я автоматично вивільнив ремінець з під денця і прочитав:

«Людмилі Бурчинській на 50-у річницю».

– Ну? Ну? – кричала вона.

Я отетеріло відповів:

– Дак це ж я й вигравірував...

– Вигравірував? А то шо я, як дура, після юбілєя з букетами влізла в тролєбуз, до такої міри, шо тіко на третій зупинці побачила, що часіки – тю-тю, ісчезлі разом з їх гравіровкой!

Застілля ще раз вклякло.

Й німо почало знімати свої годинники й послаблювати під ними ремінці, зазирати.

– Тьотю, це був розіграш, – видавлював я.

– Розіграш? А шо я потом як сучка пердунова, встановила тролєбуз і всіх пасажир самолічно провєріла, це був розіграш? І навіть водітіля!

– Тьотю...

– Рідну тьотю – і напозорить їй так, що вона тепер не тіко а тролєбуз стісняється зайтить, а навіть ву трамвай... «Тьотю!»

Родичі тепер німо читали гравірування на своїх годинниках зі своїми адресними присвятами і отетеріли б вкрай од прочитаних дарчих підписів, – якби тітка Люда не пожбурила в мене подарунком.

Тому всі вмить отямилися і почали жбурляти також.

– Усе краще я віддала тобі, – казала вона автоматично.

– А все гірше залишила собі, – сказав би я, якби не боявся скандалу, хоча він вже розпочався.

– І молодість, і юність, все принесла, а що отримала у відповідь?

– Мою молодість і юність, – сказав би я, якби не сподівався, що скандал вгамується. – До речі, у нас це твій другий шлюб, – ще не сказав я.

– Що? Що я маю? Оно, Стрижевський був у школі ідіот ідіотом, а зараз його фря їздить у «мерседесі», не вилазить з нього. Ще й хвалиться, яке манто привезла з Мадагаскару.

– У «ауді», – сказав би я, але почав шукати каву.

– Ти не уникай розмови! Ти набагато розумніший, а що толку? Усі ідіоти обскакали тебе, що соромно на вулицю вийти. Та ти б міг за цей час, – і пішли переліки.

Пояснити, що якби я поліз у бізнес, то в нас би одразу одписали хату і все життя б я одмотував «лічильники», а не збагачував дружину, це дійсно дивно – скільки я знав розумних людей, але жоден з них не прорвався до збагачення. А от всі тупаки проскочили; і, мало того, почали справляти враження інтелектуалів, особливо в галузі живопису та дизайну.

– Ні, я не вимагаю, щоб ти ставав бандюком, але ж усе має межі – не можна так сидіти склавши ручки і ждати чого? Що хтось тобі все готовеньке принесе?

Сварки уникнути не вдавалося, тому я бовкнув:

– Ждати, що дружина все готовеньке принесе.

Жінка похлинулася бульйоном, бо цієї миті в двері подзвонили і в хаті, немов на подіумі з’явилася Стрижевська, трясучи усіма мантами та боами. Хоча, чесно кажучи, вражала вона не шмотками, а усім іншим, чого за гроші не купиш. Пішли поцілунки, обнімунки, моя тут же перетворилася на фею, правда, іноді люб’язно погавкуючи на мене, демонструючи, що вона теж чимось володіє в цьому житті, ясна річ, Стрижевська на свого чоловіка погавкнути не могла. Я крадькома милувався її руками – сильними, так, вона колись грала на скрипці; а особливо ногами, хоча вона ніколи ними не торкалася музичного інструменту.