Наші хлопці почали обходить його сторонкою, особино в магазіні. По причині свого одтока із села в місто. Тобто, своєї малочисленості, яка робиться щороку ще малочисленішою. Такою, що навіть наш бригадир і то опасався й навіть не питався із Матвєйом роздавити флакона, як тіки взнав, що той весь час про щось записує в товсті зошити...

Та в кожного пропадала охота мати з ним справи. Варто лише в край ока глянути на його жилаве лице.

Тепер добавить ще до цього лиця отого собацюру, дога по національності, на яку жодна наша псина сільська побоялася навіть писнути, не те що гавкнути, поховавшись при одному прибліженії хто куди. Так тихо, що цей беззвучний ужас поволі передався і їхнім двоногим односельцям...

Ну тут була ще одна причина цієї історії, а саме: страшна нужда в смислі бєдності. Усіліна ростом цен налогообложенія. Яка рано чи пізно мусіла зіткнутися з оцим новим сторожем колгоспного достатку.

Матвій же, начитаний многого із книжок, ним же списаних, дуже дивувався, що не може постигнуть: ну чого він, такий класний, такий столичний, а не знаходить у жінках ніякого одзиву. Навіть у тих, хто сільського фасону. Незважаючи навіть на свою кругом жилавість. Та ще й у нас, у селі, де котирувалися куда мєнєє жилаві і по віку мєнєє Молоді дядьки, яких ставало кожного сезону менше по причині загибання сільського господарства.

Це було й мені дивно. Особино тоді, коли до мого куреня й забреде, не буду казать хто, яка-небудь погомоніти по причині взятої на фермі банки чи сметани.

А до нього – ні-ні. Хоч він уже був тою сметаною переповнений. І накидаємий на самописні книжки по три, жаждая отвєта по тій причині, що там його не було.

Не було його навіть серед наших місцевих алкоголічок. Так вони його, по-відімому, поважали, що од одного вигляду ставали тверьозі.

І от він окончатєльно почина дозрівати для цього. І сад також, лише яблуками. Куди вдень колгоспниці приходили робити на колгосп, а вночі – щоби трошки взяти й на себе. В смислі яблуків, яких оно сила-силенна пропадає, розбиваяся об землю, гниючи.

Це, мабуть, у тих самописах він начитався, що в такому случаї не пора бігати із японськими криками, а тихцем і собі підстерегти яку нарушитєльніцу і, нацькувавши собакою, справедливо наказати за це. Тим, що завжди носить при собі кожен нестарий мужчина. Щоби вона кричала по-японському, чи по якому хоч, запугана предварітільно собакою, яка гарчаннями й гавканнями глушила не лише її воплі, но навіть страх, тим гаканням визиваємий.

Так продовжувалося не часто, але доволі й не рідко. Особино перед хорошими святковими базарними днями. Особино, коли дозрівали ранети Слава побідітєля, виведені для того, щоби нагадувати салют перемоги. І ріс він у самому опасному місці – найдалі од сусідньої лісопосадки, у якій було зручно ховати велосипеда для швидкої втечі, для врятування своєї нічної жіночої добичі.

Но в случаї з Матвейом та лісосмуга не захищала, бо він умів бігать садом, не стукая по ньому своїми кінцівками, включаючи в них і голову, а дивлячися нею, куди скривається порушник, особино, якщо він – порушниця нестарої статі.

І хоч я людина невіруюча, но він мені якось признався, що у цьому саду він себе відчуває змейом-іскусітєльом благодаря яблукам. Но я допускаю даже, що він потім ощущав себе і Адамом. І навіть лічно й Богом, це коли, поваливши яку нічну тітку, він достигав їй свого й, наконєц, взривався отим самим салютом із яблук...

Так продовжувалося кожен сезон, бо начальство за це дуже уважало Матвєя, що він уберігає багато колгоспного добра. Якого колгосп однаково збирати не встигає. Однак для чого потрібна чітка охорона, бо тут охоронявся не сад, а щось набагато болії важне.

Ну, це все приказка була, бо казка наша про звєря. Який прокидається у фруктовому лісі, іминуємом садом. Саме в той момент, коли його вкус достигає урожаєм. І цей хишник пользує тайну неразглашонності проісходящого по причині людського позора. Про яке, надо сказать, усі, навіть ті, хто ніколи не був під Матвєйом, однак здогадувалися про це. Позора для женщин як веронського за яблука, так і дамського за ті дині, кавуни, сливи, словом, що в кого з них достигло за пазухою. Но лише уговор – аби воно не було переспілим для Матвєя. Доведшого себе до такої стєпєні полювання на цих нещасних, що потім він міг спокійно знову цілий рік терпіти, вичікуючи на новий сладкоовочевий сезон.

Одного разу його починають турбувати маленькі такі акуратні сліди. Жіночих тухвель таких, які йому отут ще ні разу не попадалися в руку. Такі, які можуть бути лише з юного существа, бо существо старшого віку зроду не полізе у такому взутті в запрещонне місце. Вони є кругом, і кожні кілька днів повторяються. А вещественних доказів нема по причині того, що вони у вигляді яблуків і виносімі з місця злочину.

І звідки? Із найсортовіших дерев. Преступніца наче знала, з якого дерева надо брати плоди, а з якого ні. Не міг зметикувати Матвєй, що ця загадка рішається просто. Оскільки вона була научена дуже добре лазити по деревах, чим обривая сліди, таким чином недоступні вночі для собачого нюха. А тим часом окриватися в зовсім протилежному напрямкові од посадки. Збивався Матвєй, бо вірив, що жінки ніколи по деревах не лазять, бо вони ніколи свого часу не були для цього хлопцями. Він усиляє свою охрану – і знов – сліди є, а нарушитільніци, молодої, юної при цьому, каблукастої такої – нема. Й ця загадка виявилася для нього набагато хитріша, ніж він привик.

Так що усе це похожим стає на казку, де Іван ніяк не зловить свою Жар-птицю, яка похищає при цьому його яблука чародійні. До такої стєпіні, що він поклявся перед своїм барбосом, що виловить хитрунку. І не лише виловить, але й...

От він на обкладинці свого загального зошита пише мудрість. Лише бере її не з чужої книги, а зо своєї лічної голови. Й складає графік нарушенія тими каблучками сада. Який точно совпав з діжурствами в поліклініці медсестри Таньки. Но він про медчасть ще не здогадався, а вичислив точно, коли неізвєсна незнакомка точно прибуде до указаних дерев возобновлять свої дєйствія.

Ці дерева мали ту особливість, що їх Танька, ще будучи школяркою під час нескінчених суботників і недільників, безплатно вкалуя на колгосп, чим прививая собі любов к труду, лічно сама їх посадила, дівчинкою меткою й любознатільною, вона їх прищепила. Причому так вдало, що вони стали найсолодшими на увесь колгосп.

Одно тілько біда, що дівчина по завіршенії школи їздила в столицю поступать у той університет, де вчать на садоводку.

– А навіщо тобі це? – запитали її там.

– Я селянка, у мене це в крові, я дуже вдало посадила й прищепила сорок дерев, тому в мене така любов к труду.

– А докажи!

Не могла вона доказати, бо привезти й показать їм оті свої дерева вона не зуміла. І її отвьоргнули.

Да навіть якби вона й мисль допустила про надання університетові дерев у вигляді доказатільств, то який бригадір із Матвєйом її до такого дерева з лопатою підпустять? Шо ти! То вона вище коридорної медсестри в науці ніколи й не піднялася.

Підіймалася вона вище й вище по стовбурові туди, де сонце найяскравіше просвічує плоди, од чого вони стають налівнішими за нижні, і, здавалося, випромінюють у темінь листя те денне тепло й світло. І так вона цим ділом, відімо, захопилася вся, що незчулася, як внизу виник жилавий чоловік. Ледве здержуя при цьому свого лютого тельонка.

– Ну шо, сука, тут ти попалася?

Чує вона і мало не падая вниз зо страху, коли уявила, що буде межи нею й тим псом, у смислі його зубів. Опомнилася вона од полного ужаса, а ще од того, що вспомнила, що собака, який би злобний він при цьому не був, а однаково лазити по деревах не вміє.

– Дядінька, не троньте мене собакою, – по-справжньому, від усього серця попросила вона.

– Іди, сука, злазь. А то в тебе тут виход один – там, де в тебе вход. Або ти мене тут удовлітворяєш, або я тебе тут ловлю на воровстві усією строгостью закону.

– Дядінька, я ще маленька, – хотіла заплакати вона, так він не дав: