– Брюки свої можеш лишити, а все інше, швиденько, не гай часу, – вправно переодягався він.

Пояс виявився надто важкий, бо в двох кобурах стирчали пістолі, такі можна би побачити лише в піратських мультяшках.

– Заряджені, – попередив він, – але холостими.

Я глянув на нього і охнув – досконалий козак за вбранням, тим часом натягував на голову гумову плавальну шапочку тілесних кольорів, де зверху було причеплено «оселедця», добрячу перуку.

– Час підійшов значно швидше, ніж ми його вирахували, – зітхнув шеф, – отже в нас лишалося яких п’ять хвилин, аби в нього встигнути.

– Який час?

– Час лихварів, вони об’єдналися поза усіма своїми державами, розумієш? Терміну «глобалізм» тоді ще не було, але вовчі інтереси досконало кучкувалися, хоч тоді ще не було ніяких павутин, інтернетів. Але про це розповім по дорозі назад.

Він витягнув з шухляди діжечку, таку, які продаються на Андріївському узвозі під вино, вийняв з неї чіп, що мав з іншого кінця червону пимпочку, попестив її.

– Дистанційний детонатор, – пояснив він сухо.

Двері одчинилися й ми побачили ніч, яка вдерлася густими полинами та густим дзичанням цвіркунів.

– Чого став? – тицьнув мені до рук діжечку. – Біжи, мінуй міст!

Я помчав нагору сухою ковзькою травою, яка, на біду, вже росилася. Не довго думаючи, застромив діжку межи балки, якомога подалі посунувши підпорами, намагаючись не глянути вниз, де темно й хутко котилася невідома своєю пітьмою річка, відгонячи швидкою вільгою, не став я довго донюхуватись, а подався з насипу од небезпечного місця, назад до кубістичного нашого прихистку.

– Молодець, – похвалив шеф, вимкнувши секундоміра на годиннику. – Тепер швидко слухай: лихварі всіх країн об’єдналися таємно і склали спільний транш із різних тутешніх золотих грошей. Які вирішили звідси тихцем переправити до Валахії, а туди вже завезено ювелірів і устаткування, аби все переплавити і відлити безліч стандартних монет, розумієш?

Не дуже, бо оцей полин пахтів середньовіччям – як же я одразу не збагнув куди ми потрапили?

– Словом, вони вирішили хутко змінити валюту, ясно? І на цьому шалено збагатіти, бо хто осідлав прогресивну валюту, той і цар, еге?

Не довершив він думку, бо здалеку почулося глухе тупотіння. Ми кинулися до узбіччя, і крізь прилад нічного бачення я упритул побачив коней з щедро обмотаними копитами.

– А чому охорона позаду?

– Бо колись нападали лише ззаду, – прошепотів шеф, – а ми нападемо спереду, тільки-но карета переїде міст...

Копита вдарили у мостиці, і я мало не охнув – і не уявляв, що колись були такі велетенські диліжанси, чи, сказати б, берлини.

– Але нумізматична вартість цих монет, – шеф уважно і повільно підводив дистанційку, – в мільйони разів перевищує їхню реальну...

Натиснув на червону пігулку, вона засвітилася – й міст так же червонаво злетів у марево ночі, яка втонула в зойках і вигуках, що й зникли зорі.

Я кинувся слідом за ним, однак він вже рубав постромки, одганяючи коней. Я почав допомагати йому, зіткнувшись із оглушеними форейторами.

– Колеса! – кричав шеф, доки до мене дійшло – штовхати їх, задні, упираючись в ступиці, шеф розвертав дишлом передні, потім одстібнув, влучивши когось незримого, хто одізвався до удару добірною іноземною лайкою, всунув дишло в колесо, ми щосили наляглися.

Берлин тяжко посунув униз дорогою, потім косогором, ми підкидали збоку дишло, направляючи в урвище – фаетон покотився боком, підскочив, пішов перекидом, розсипаючись друзками, кидаючись ізсередини важкими діжками, й ми також покотилися слідом.

Треба було діяти хутко, бо нагорі лайка вже сконцентрувалась – охорона приходила до тями.

Закотивши до сейфа останню діжку, ми однак поповзали навколо, намагаючись намацати ще.

Потім повсідалися на них верхи, з тріснутої діжки сипалось, цвіркотіли монетки, мене подивувало, які серед них є пласкі й деформовані; а шеф чомусь не поспішав зачинитися:

– Яке повітря! – мрійливо вдихав він на повні груди.

Так, воно, тутешнє, було неймовірно густе – хотілося увібрати його все, разом з цикадами.

Однак нагорі метушня зорганізувалася й посунула сюди, хапаючись за бур’яни, матюки й уламки фаетона.

Тут шеф мене ще раз здивував:

Залізши глибоко в свою кишеню і набравши наших теперішніх дрібняків, усипав їх до широкої горловини пістоля, і перед тим, як зачинити важкий сейф, вистрелив ними в зоряне небо:

– Нехай і їхнім нумізматам буде якась пожива! – засміявся він.

(мініповість)

Йому, яко молодшому офіцерові запропонували оселитися в центрі Полтави, однак він категорично запрагнув околиць, наче яка сила вела його до річечки Псьол у просту мазанку, бо він був художником, він, Адольф Гітлер.

– Був художником, – скривився гірко, бо на очах мав непроникну пов’язку, як і всі сліпці, котрі втратили зір від газових атак, там, на далекій французькій річці Сомі.

Кривився він гірко, коли мова заходила про передову німецьку медицину, одного такого разу він почув розмову бійців-побратимів з рідної Австро-Угорщини, русинів, котрі вихваляли якусь незнану Україну, її невимовні пейзажі, вихваляли так барвисто, що він, яко живописець, зронив сльозу:

– В Україну, – прошепотів він.

Як і всім героям Верденської м’ясорубки йому не було відмовлено, бо бачити, як плачуть сліпі очі медкомісія не витримала, і, скориставшись із Брестського миру, надіслала його туди на лікування.

А ліки які? Тиха похила хижинка, тиха дівчина Зінька, ще скромніша, аніж тихіша, він часто любив розпитувати про навколишні краєвиди, аж доки не довідався в уяві, що таке рай. Особливо його бентежила картина на дверях мазанки, де на тлі ж раю сидів козак Мамай.

– Який бо він? – допитувався поранений єфрейтор, а дівчина не хтіла йому казати, що схожий на її тата, бо той десь вештався, віддаючи борг Батьківщині в махновських формуваннях. – Такий як ти, – мовила, й спалахнула, помітивши, що подібність до цього дивакуватого австріяка таки є: довгі крислаті вуса й клиноподібний чуб на лобі.

Але не це вабило дівчину, а ота непідробна стражденна мука, яка затаїлася в незрячих зіницях Адольфа, і нікого не було поруч застерегти од неї нерозважну доньку.

Що одного разу, прибираючи за ним, вона невимовно нахилилася, намагаючись прозирнути в його сліпоту й несподівано їй здалося, що він зрить її, хоча насправді знала, що то уявний внутрішній зір, але не стрималася й припала вустоньками до його спраглих, сила цілунку пронизала все його єство, і враз темрява розкололася, і перше, що він побачив в житті – це нечувано світлоока й небачено русява полтавка.

– Зінонько, – прошепотів він айстро-угорською рідною мовою.

– Адіку, – не стрималася вона і вони знову припали губами й сльозами.

... Потім уже він вдоволено підійшов до дзеркала й несподівано гірка гримаса скривила йому лице, Зінька помітила той стогін, кинулася, мов горличка, бо він тримав гостру бритву «Золінген».

– Не ріж! – зойкнула вона.

– Любонько, не балуй, – нарешті посміхнувся він, – просто я бим хтів зголити ці вуса.

– Не роби цього, вони тобі так до лиця, ти такий... рідний в них.

– Я?

– Схожий на козака.

– Гай-гай, люба, коли були козаки, то не було іприту. Коли почалася ота клята газова атака і всі одягли протигази...

– ... А ти не одяг? – зойкнула.

– Та в тім то й річ, що одяг. Але ж чому він не допоміг? Оце лише аж зараз я збагнув, що сталося. А тоді я не втямив: довгі ці вуса не дали йому притиснутись щільно до лиця, отож іпритові гази просоталися ними довгими всередину і просто мені в очі.

– Не край! – кричала вона на весь край України.