Усе охнуло.

Кинулося підводити Корнієнка, робити штучне дихання, кладовити на стільці, весь театр, зойкаючи, закружляв навкруг буфету, а тим часом художній керівник і актриса зникли досконало.

В буфеті вже працювала слідча бригада, а до адміністратора з жахом дійшло, що глядачева зала заповнюється.

– Зарізали, – застогнав він і вискочив у коридор, зіткнувшись з завтрупшою, – без ножа зарізали.

– Треба було переставити іншу виставу, – недоречно бовкнула та.

– Коли? За п’ятнадцять хвилин? Блін, та тут навіть відмінити вже ніколи, театр ломиться...

Вони, не змовляючись, просто з коридору влетіли в гримубиральню і стали, як вкопані – перед ними на розсипаних квітах виструнчилася Марічка в костюмі Мавки.

– О, а ця вже й перевбралася, – просичала завтрупою.

– Стривай... – адміністратор повільно підійшов до дівчини, вийняв їй із пальців карафку й обережно поставив на стіл. – Роль... знаєш?

– Чудово знаю, – закліпала, отямившись, та, – на дипломній роботі грала.

Усі німо перезирнулися.

Коли її підвели до сцени, весь колектив завмер. Але ненадовго – глядачева зала вже тупотіла ногами.

«Жаль, дуже жаль, – ще встигла подумати Марічка, виходячи з-за куліси, – жаль, не встигла маму попередити, хай би вона мене побачила».

Греки тільки того й робили, що бухали, бо товщина їхнього культурного прошарку складається з черепків битих амфор і сягає подекуди кількох метрів. Вони наполегливо крізь усі літописи розпускали чутки, що вино завжди розбавляли водою, однак дослідження показали, що настоювалося воно аж на сорока міцних травах, таких, що якби сучасній людині дали сьорбнути, ту би скрутив передозняк.

Оглядаючи таку амфору в музеї, неважко здогадатися, чому вона нераціонально видовжена, але, якщо подумати, то дві ручки на горловині дуже зручні для того, аби було такою, випивши, гепнути сусіда по голові. А, може, й так: у давніх греків не було пунктів прийому тари і вони просто змушені були брязкати нею об що трапиться, аби кардинально зменшити об’єми зужитого посуду.

Бо й так ущільнене череп’я буквально заважає археологам копати, досліджувати давні поселення й надосі не існує стільки транспорту, аби повивозити уламки з розкопів. Отож зараз, куди не глянь, їх понавалювано горами, навіть жадібні до безкоштовних сувенірів туристи не здатні порозтягати їх закутками нашої неосяжної батьківщини.

Я йшов пляжем й дивувався з гальки, створеної із колишньої кераміки й міркував, як би цей процес взяти за мету нестандартного наукового дослідження, й наштовхнувся на двох голих дівчат, які, підставившись під сонце, витяглися на рушничках. Наші погляди зустрілися.

– О, Боже, какой ужас! – вигукнула молодша. – Страш’н дажь надумать, чьт завтра я уж буду в Масквь.

– Ужас, дєйствітєльн’. Там же температура воздух’ всево плюс десять.

– Да ет на десять градусов мєньш’, чем здєсь температура вади, дажє прєдставіть страши’.

– Да, дєйствітєльн’ дасадно.

Поза вербою низкою сиділи чоловіки, одразу видно, що археологи, бо одягнуті в суміш військового та джинсового, навколо них стовбичили пляшки з під портвейну, порожні, тому всі були похмурі.

– У-у, гунн паганий.

Це до мене.

Запанувала павза.

Скориставшись з неї, муха залетіла в пляшку й забасила:

«Гун-н-н-н».

Я тихенько подумав: був би я гун, то вас не сиділо би тут.

Тоді один раптом зірвався на ноги й заходився робити переді мною армійського фізкультурного комплекса номер один. Озирнувся й почав би показувати номер два, коли б не:

– Шур’, сядь, – урвав зарядку старший з них.

– Жалк’ просто так уєзжать... – виправдовувався Шура.

– Камандовать парадом, Шур’, буду я, – промовив той і всі узвичаєно засміялися. – Ти чіво ет’? Чьто тібє здєсь над’? – це він до мене.

– Я т? Я с бєрєзанскай ахіологічєскай експєдіцьї, вон прішол пасматрєть, – кивнув я на два кам’яні вівтарі.

– А-а, – полагіднішав старший.

– Фьсо равно – гунн, – наполягав Шура. – Ти прьєдстафь, в магазінє здєсь адін такой начал тари-бари растабари срєді мєстних рагов, чьто, мол, прієзжают суда сотні експєдіцій атавсюда, а потом все викопаниє експонати развозят по Ермітажам, представляєш? Гуньйо ванючайо.

– Чіво ж ти єму па рогам не дал-то? – щиро здивувалася молодшенька, грайливо блиснувши зубами.

– Нє смог, там било полньохонько рогомьотов.

– Так ти б культурно атвєтіл, – знову посуворішав старший, – чьто пускай ані тож’ прієзжают атсюдава к нам в гості і капают себе, сколько хотят, ми нє жлабьйо, ми нє станем возражать.

– Гуньйо ванючайо.

Я прийшов сюди, бо тут було джерело. Батько історії Геродот починався з того, що описав його давні цілющі властивості, такі, що поруч було змуровано аж два вівтарі. Згодом, коли Ольвія занепала, вода засипалася, однак наші археологи відкопали вівтарі, а потім за Геродотом почали шукати й славнозвісне джерело, знайшли, розчистили, ключі ожили й знову заструмувала вода. Та, унікальна в яку можна тепер вступити двічі.

А ще задовго до греків тут жили місцеві племена, які вклонялися джерелам, греки їх кишнули з прибережної лінії, правда, за це принесли їм освіту, письмо, культуру. Греки принесли цивілізацію й торгівлю в це неторкане місце. Й работоргівлю.

Найбільшу тутешню ріку, яка також впадала в лиман, назвали Борисфеном, хоча вона до того мала свою власну назву. Місцевих вони відповідно прозвали борисфенітами, бо греки були першовідкривачами, вони були романтиками.

Слідом за романтиками присунула армія й почалося масове ввезення зерна в метрополію, зерна в обмін на виноробну продукцію. Місцеві привчилися пити вино, бо, нецивілізовані, раніше не знали його. Отак речі, які здавалися в нас споконвічними, мають свої точні дати, історія нашого алкоголізму сягає заледве якихось двох з половиною тисяч років. Тутешні племена виявили до вина неабиякий хист, якщо елліни його розводили, то ці не додавали води, а хиляли просто так, лякаючи колонізаторів, (отак просто з цього самого джерела й не розводнювали, певно, шкодували цілющої води), за що греки прозвали їх варварами й дорікали:

«П’ють, як скіфи».

Відтоді пролетіли епохи й тепер місцеві розводять горілку пивом, дивно, але навіть за моєї куцої пам’яті такий коктейль лякав навіть завзятих алкашів, а тепер його вживають дівчата.

До речі. Якось в Єгипті археологи розкопали камінь, а на ньому ієрогліфи, де було описано рецепт якогось популярного напою. Затамувавши подих, наші науковці в лабораторії відновили прадавній рецепт, «джерело» заструмувало знову, естафета не увірвалася! Покуштувавши, вони зазнали шоку: виявляється, вони відтворили... простісіньке пиво, кап-у-кап таке, як і продавалося з діжки навпроти інституту археології. Отже естафета діяла протягом тисячоліть і поза наукою.

Повітря спекотно зупинилося. Я зарядив фотоапарат й заходився знімати джерело, воно, обрамлене прадавнім тесаним камінням було дуже фотогенічним. Усі експедиції, які з’їздилися сюди з усіх закутків СРСР, влаштовували навколо ритуал посвячення в археологи, вранішні самітники усамітнювалися тут, аби помріяти, а щовечора збиралися романтики поспівати пісень, закохані приходили вночі кохатися. Отож на дні джерела виявилося безліч порожніх пляшок і я почав шукати ракурс, аби вода заблікувала їх, промайнула навіть думочка така, а чи не заб’ють вони знову джерело? Інша думочка заспокоїла, адже щодня голодні археологи витягають гуртово склотару й біжать здавати до гастроному.

– Ти чіво ет’ реактор снімаєшь? – визвірився Шура.

– Я? – непідробно здивувався я, хоча реактор був мені по цимбалах. Енергоблок Миколаївської АЕС білосніжно височів по той бік лиману, додаючи непорушності й без того прозорій днині.