– Автоматів вам не дадуть, – ніби читає наші думки начальник, – бо ви ж люди, так би мовити, неофіційні.

Та й що ти зробиш з тими автоматами в тісному просторі? – читаю я погляд Михи. Тому він робить мені очима:

«Ні!»

– Так! – кажу я начальникові. – Згода!

«Ідіот» – очі Михи.

– Але ж оформлення документів... – починаю тягнути.

На що начальник заходиться довгим реготом:

– Ми їх вам оформимо, – він утирає сльози, зиркає на годинника, – за чотири з половиною хвилини. Парі?

– Вони нас попишуть, – шипить Миха, доки ми пакуємо валізи, – або просто порвуть кігтями! Шо, вони не знають, що їх везуть туди на пересадку органів?

– Яку пересадку? Що ти мелеш?

– А для чого ж іще?

– Дурню – Бельгія! Хоч одним оком глянути, хоч із вікна, хоч і заґратованого!

– Ти маєш рацію.

Це була неправда. Про загратоване вікно. Нам ще виписано три дні на оглядини країни, доки наших юних деліквентів перевірятимуть, оформлятимуть, ставитимуть на облік, тощо. Ми будемо вільно гулять.

– Якщо доїдемо. Вони нас порвуть, ідіоте, – буркотить Миха.

– А я б не погодився, якби мені тоді не прийшла одна думочка...

– Яка?

– Маскарад, Михо. Стрижися «під нуль», одягай, Михо, під ментовську шинелю смугасту зеківську робу, й сідай отак у поїзд. Нас, «старих урок», вони не зачеплять, а будуть всю дорогу поважать і шестерить. Вони нас боятимуться, а не ми їх.

– Розкусять, – зітхає він.

– Доки розкусять, якось домовимося, дошуруємо в Бельгію, а там зриваємо погони й спокійно вишиваємо три дні. Три дні! Ура! Післязавтра ми там, Михо! Ти, син алкаша, в Західній Європі на шару!

Миха зітхає й продовжує малювати смугасту робу з татового комбінезона. Нас стрижуть налисо по дорозі на вокзал. Ми ще встигаємо понамальовувати кульковими ручками різне татуювання на пальцях, так, що лише долоні лишаються чистими. А Миха не втримується і ще встигає підгримувати «ліхтаря» під правим оком, словом, спотворилися досконало, аби справити перше враження.

Отак ми, одкинувши на плечі шинельки, люто матюкаючись, перекосивши пики, вдираємося до того «купе» й там бачимо сповнені праведного жаху п’ятеро пар дитячих надто милих інтелігентних оченят.

19.08.1983.

– Подумай про смерть! – кричав я на рідну матір, а вона не хотіла, бо є речі, які важливіші навіть за це.

– Це ваші бандери таке роблять, що вмерти не хочеться, – заперечувала вона й продовжувала рахувати гроші, одкладені на власний похорон. – Оддам усі до копійки на праве діло!

– Яке діло, мамо? А от помреш, де я їх візьму, щоб тебе поховать? Ти знаєш, скіко це тепер стоє, похорон?

– І знать не хочу. Партія мене лічно похова, коли взнає, скільки я пожертвувала на Леніна.

– Члєніна! Дожене й іще раз похова! – кричав я, бо студенти вночі одбили йому носа разом з лицем, отак посеред Хрещатика приставили драбинку й почали знімать на кіно, як один виліз і грюкнув молотом, тільки граніт посипався.

А тепер партія оголосила про збирання коштів на реставрацію, й пенсіонери потягли туди свої останні копійки, бо всі надії на краще життя були пов’язані саме з його світлим образом лиця.

Я з жахом дивився, як рідна мама зв’язує у вузлик накопичені за ціле життя гроші, яких би вистачило й на два похорони й урочисто одягається в ордени, аби прийти в ЦК при повному параді, вона вже бачила, як партійці усі шанують її.

В їхній газеті згодом опублікували список, хто скільки приніс і здав, мама деякий час пишалась газеткою, але чомусь хутко заховала, перестала одягати ордени й ходити на політзаняття.

Минуло часу, доки я вирішив розкрити таємницю, обережно перекопав її партархів і знайшов вирізку. Дійсно, моя мама там стояла чи не першою, мені в очах замерехтіло, яка то була сума – ще б пак, крізь усі війни, голодомори, розрухи вона таки відкладала кошти, купувала облігації, найбільшою несподіванкою було, коли за них повернули гроші, менші вартістю, але! Купувала сережки, перстеники, потім знову обертала на купюри, й так кілька разів, щасливо проскочила дефолти – і все заради того, аби кинути все це Леніну під хвіст.

Отут мені постала правда:

в списку тім їхній партійний верховода пожертвував грошей значно менше, аніж моя матінка!

Це була сенсація...

– А що, матусю, – заспівав я, – чув од людей, наче твій бос не дуже то й розколовся на праве діло?

Мати підкопилила губу:

– Де ти міг це чути? – справедливо зауважила вона, бо, дійсно, їхню газетку ніхто не читав, хоч розкидалася поштою безкоштовно.

– Та був радіо включив, а там передавали, що ти чемпіонка. – Мама запишалася. – А потім були передали, що твій генсек пожмотив.

– Що ти брешеш? Яке радіво?

– Ану вийми, покажи оту вашу партійну газетку, чи радіво бреше, чи ні, покажи, мамо, – не щадив я.

Хоча вона враз зблідла, осунулася.

– Нема газетки, – прошепотіла, – десь викинула.

– Тому й викинула! Як же це він пожмотив?

– А де йому взять? Я все довге своє життя копійку збирала, а він ще такий молодий, звідкіля ж в нього гроші?

– Дійсно, звідкіля? Як він їх викидає на машини, катера, дачі, квартири, палаци. Ти бачила фото? В Леніна такого палацу в Горках не було, як ваш бос собі під Києвом одгрохав.

– Це брехня... – стомлювалася вона. – В Леніна був кращий.

– Ти ще скажи, що це Ленін развратно поміняв Надєжду Константіновну на молоденьку журналістку й оплодотворив її в тому замку? На які гроші свадьбу гуляв? Чи не з тої самої партійної каси?

– Він з нею по закону женився!

– А оплодотворив до закону, ще й не подавши на розвод із старою дружиною, така ваша партійна мораль, да?

Відчув я, що ці резони вона давно вже й сама боляче тасує, і що вони з’їдають її, тому додав:

– Ваш Ленін обіцяв дурникам комунізм у 1928 році, де воно, світле будуще?

– Ти ж знаєш, він помер, не встиг...

– А Сталін же не помер у 1936 році, коли він переобіцяв комунізм, де він? Казав, що грошей не буде, а у всіх все буде й за так.

– Война помішала.

– Яка в сраці війна? До неї ще пять год лишалось. Де ваш священний комунізм? Хрущов обіцяв у 1980-у, де він? Війна помішала? В сраці! Вони всі здирали з народу грошики, будували собі палаци й молодих коханок, а ти кажеш «война»...

Мама ховала очі.

Я ще не знав тоді, що після публікації списку пожертв мама взяла партбілет, одягла кращі свої ордени й ходила в ЦК, обурена жмотством свого генсека й вимагала свої гроші назад, навіть своїм корявим неграмотним почерком написала прошеніє, але нічого не повернули. Таких, як вона, там виявилося кілька – й ніхто не одержав назад:

– Виходить, ми наздавали на три таких пам’ятника.

– Еге, тепер його можна ще кілька раз розбивать.

– Який розбивать? В нього ж поповнення в сім’ї, жить же якось викручувацьця прийдеться...

– Ага, ще один басейн доведеться збудувати.

Тихенько повернулася, тихенько зняла ордени. Що я не втримався:

– Отакі дури ішачили на високі ідеї, а насправді з них мурувались дачі, на яких ніхто не жив, яхти, самольоти, барделі, шоб було куди партійну копійку тратить. Недаром же ти такі взноси платила? Добре, що хоч тебе, дуру, твої комуняки не взяли й не засудили за це на Гулаг, як багато інших.

– Дак їх потом ребілітірували.

– Усіх?

– Усіх!

– Болт усіх! Бандер не реабілітували!

– Шо? Щоб вони потім пам’ятники розбивали, а дульки. А кого нада, не пропустили ні одну душу...

– Ага, посмертно, список на міліони. Оце піду, сам візьму молоток, візьму лєстніцу й знов одіб’ю вашому вождю морду!

– Не посмієш.

– Посмію, щоб він знав, як матір дурить. А навіщо йому морда? Вона й так була провалилася од сіфілісу, скажеш, не так?